Минулого тижня трапився не дуже приємний, але повчальний кейс. Так, це про єгипетську акулу, котра 8 червня зжерла громадянина Росії та стала героїнею українських мемів. Мемчики були злі, але якими ще вони могли бути? За два дні перед тим російська армія підірвала Каховську ГЕС, і людям треба було якось оговтатися від валу жахливих повідомлень з півдня. Здавалося б, уся ця історійка завершиться протягом кількох діб і про неї всі забудуть.
Але сталося інакше. Першою на наші мемчики про акулу відреагувала російська опозиційна тусівка, якій нарешті випала нагода зайнятися улюбленою справою — моралізуванням. У цьому російська інтелігенція ніколи не знала собі рівних. Середньовічні теологи розмірковували, скільки янголів уміститься на вістрі голки, але навіть тоді до подібних інтелектуальних вправ ставилися зі здоровим скептицизмом. Натомість російська інтелігенція зробила псевдоморалістичну схоластику своїм вундерваффе. Варто запросити до дискусії представника цього племені й дати йому відкрити рота — незчуєшся, як усі вже забули про предмет обговорення й балакають про «слезинку ребёнка».
Отож, перша помилка, якої ми припустилися минулого тижня, — втрутилися в цю дурну полеміку. Обговорювати будь-які українські суспільні явища з росіянами, хай наскільки опозиційними, — в принципі абсурд. Марно навіть посилати їх слідом за російським кораблем — ця публіка звикла вважати свою демагогію моральним камертоном людства і просто не здатна усвідомити, що її думка може когось не цікавити. Тим паче, коли йдеться про українців, до яких навіть патентовані російські ліберали ставляться із непозбувною імперською зверхністю. Але вправляти їхні світоглядні вивихи — не наша справа. Єдине, що ми можемо зробити, — не реагувати. І от ми вкотре пересвідчилися, що над собою нам ще працювати й працювати.
Читайте також: Від кого справді треба захищати російськомовних?
Припустившись першої помилки, ми припустилися й наступної, коли безглузда суперечка з росіянами мало не переросла в нашу внутрішню дискусію про людяність, гуманізм, дегуманізацію ворога тощо. Не дивно, що до цього долучився Олексій Арестович. Його російська інтелігенція затрофеїла дуже давно й відтоді має проксі в українському інфопросторі. Але ж ідеться не лише про нього. Ось, наприклад, нобелівська лауреатка Олександра Матвійчук написала таке:
«Усім нам дуже складно. Особливо останні дні. Слова тонуть. Як будинки, сади, собаки, люди, їхні мрії на Херсонщині. Тому я б нічого взагалі не писала, але “синдром акули” небезпечний. На війні завжди є загроза стати дзеркалом іншої сторони. Коли кожного дня стикаєшся з жорстокими вбивствами, катуваннями та тотальним руйнуванням, складно зберігати людяність посеред виру людського горя. Але ми і це зможемо. Виграти війну з Росією — це ще значить, не перетворитися самим на Росію».
Синдром, курча, акули!..
На щастя, наші соцмережі відреагували на все досить жорстко, і дискусія не вийшла не надто широкою. Але це показовий приклад, що росіяни досі можуть створювати тренди в українському суспільстві.
А тепер справді про важливе — про загрозу самим перетворитися на москалів.
Уподібнитися Московії справді було б для нас катастрофою. Проте оптика, позичена в російської інтелігенції, не допомагає вгледіти загрози, а навпаки — розфокусовує наш зір. Та хіба тільки наш? Подивіться, чого ця інтелігенція досягла в себе на батьківщині після 1991 року. Ах, який був пафос, який апломб! Скільки шпальт, скільки ефірних годин! Та все це не допомогло російському народу усвідомити й відвернути загрозу рашизму. Тому що псевдоморалістика не має нічого спільного з діагностуванням суспільних проблем — це просто зручна поза самопроголошеної духовної елітки. Тож навіщо нам учитись у невдах?..
Читайте також: «Ми пахали — я і трактор»
Крім того, існують чіткі критерії оцінювання загрози. Нашу реальну відрубність від «русского мира» можна оцінити за наступними ознаками:
- Чи є в нас демократія, тобто політичний плюралізм, змінюваність влади та її реальна підзвітність громадянам?
- Чи захищене в нас право власності та чи є реальна свобода підприємницької діяльності?
- Чи є в нас верховенство права й незалежне, вільне від корупції судочинство?
- Чи рухаємося ми до побудови інклюзивного суспільства, у якому є місце для всіх, хто належить до української політичної нації?
- Чи дотримуємося ми примату національної культури, викорінюючи зі своєї свідомості російські (тобто імперські) культурні коди?
Звісно ж, цей список не повний і над ним ще треба попрацювати. Але ось це і є справжні індикатори того, наскільки успішно ми виборсуємось із баговиння московитської антицивілізації.