Символи тьмяніють, але не зникають

Напередодні парламентських виборів червоні знамена знову майорять над площами колишніх робітничих міст, де ліві радикали сподіваються на звичну підтримку. Сьогодні їхніми найбільшими конкурентами стали кандидати ультраправого Національного фронту, що перебрав під свої прапори чимало представників пролетаріату.

Із лєнінським привітом

Два роки тому, перед своєю смертю, голова ради регіону Лан­гедок-Руссільйон Жорж Фреш устиг спорудити в Монпельє пам’ятник Владімірові Ульянову. Попри численні петиції та демонстрації протесту, лідер більшовиків, схоже, надовго облаштувався на майдані цього університетського міста на півдні Франції. «Жорж Фреш був, звичайно, ексцентричною людиною, – пояснюють у мерії Монпельє. – Але зробив багато. Поки що сесія міськради не обговорювала пропозиції прибрати Лєніна».

Читайте також: Як захопити Європу

«Я не ставитиму монументів різним політичним гномам, – нахвалявся голова ради регіону Лангедок, обіцяючи громадсь­кості «справжню площу Великих Людей» у Монпельє. – Мене не цікавлять Ширак, Міттеран чи Саркозі. Після Лєніна побудуємо пам’ятник Мао Цзедуну, Вінстонові Черчиллю та Іосіфу Сталіну».

Усіх своїх проектів політик матеріалізувати не встиг. Проте його погляди аж ніяк не кожному видаються неадекватними. «Якби не було Лєніна, не було б звільнення від колоніальної залежності народів Африки, Азії та Латинської Америки», – вважає студент-правник Юсуф Дарі. Хлопець народився в одному з комуністичних передмість Парижа, його родина походить з Алжиру. «Лєнін – це великий політик ХХ століття, – переконаний мій співрозмовник. – Це нормально, що  скрізь у світі є багато вулиць, названих на його честь».

Сталінські репресії, концтабори ГУЛАГу, китайська «культурна революція» та злочини червоних кхмерів у Камбоджі коштували людству, згідно з «Чорною книгою комунізму», майже 90 млн невинних жертв. Однак ці історичні факти досі не дістали належної оцінки з боку на­уковців, політичного класу та суспільної думки у Франції. Термін «класовий геноцид», що його запровадив історик Стефан Куртуа, повсякчас наражається на саботаж із боку лівої французької професури. «То були не справжні комуністи», – відхрещуєть вона.

Лібералізм і конвалії

Щороку на Першотравень усі комуністичні містечка з «червоного пояса» Парижа вподібнюються між собою, як близнята. Скрізь на перехрестях, вулицях і площах виростають рундучки з конваліями: за традицією в такий спосіб Компартія поповнює свою касу. 

«Відтоді як Радянський Союз припинив фінансувати французь­­ких комуністів, тільки й залишається, що продавати квіти», – зауважує колишній троцькіст Валантен Дюфло. Цей шкільний учитель «ніколи не любив компартійців», але довго залишався прихильником ультралівих. «Ме­­не шокували постійні чистки в ФКП: у 1920-х, 1930-х, 1940-х, повоєнних роках, – пояснює чоловік. – Невдовзі мені виповни­ться 70. Я бачив різне. Ганебні шпальти l’Humanité з панегіриками Сталіну, дивні присягання у вірності Москві з боку генсеків Компартії Жоржа Марше та Моріса Тореза…».

Читайте також: Чужорідне тіло. Лєнінський комунізм у Франції був тоталітарним елементом у тамтешній демократії

Під час нещодавніх президентських виборів пан Дюфло голосував спочатку за центриста Франсуа Байру, а в другому турі – за нового президента Олланда. «Роки лікують від радикалізму, – жартує він. – Світова революція – насправді небезпечна утопія. Студентом я волів бути водночас і антикомуністом, і ультралівим. Тоді була справжня мода на троцькізм. Але я вилікувався від крайнього лівацтва, коли відвідав Кубу. Голодні діти, порожні крамниці, налякані очі… Я зрозумів, що відкидати ринок – безглуздя. Так, безперечно, приватна власність тільки поглиблює нерівність між людьми. Але кривавий хаос, що збурюється під час кожного силового перерозподілу власності, – ще гірше рішення».

Валантен Дюфло шкодує, що французькі соціалісти не підтримали у 2009 році резолюцію Європейського парламенту про урівняння комуністичних і нацистських злочинів: «Навіть поміркованим лівим не подобаються розмови про можливий суд над злочинами комунізму, – каже він. – Вони часто звужують проблему до особистостей Сталіна й Мао. Все це для того, аби не визнавати, що комунізм – потворне збочення людської думки. Щоб не втратити союзників на виборах».

Потаємна революція

Від 1930-х років «червоні пояси» французької столиці та інших великих міст країни (Марселя, Ліона, Лілля) складалися з доброї тисячі специфічних робітничих передмість. Тут працювали заводи й фабрики, вирувало профспілкове життя, і комуністи, за фінансової підтримки Москви, легко знаходили собі електоральну базу.

У цих містечках чимало п’ятиповерхівок, схожих на радянські «хрущовки». Вулиці тут мають імена Ґаґаріна та Ґорького, а соціального житла збудовано більше, ніж приватного. Якщо за бурхливого розвитку французької економіки підприємства забезпечували «червоним» передмістям стабільне надходження податків та відносний добробут, то дві нафтові й остання фінансова криза радикально змінили цей урбаністичний ландшафт.

Робітничі квартали перетворилися на осередки безробіття. У найбільших, як-то Сен-Дені, не працює близько половини населення. Аби втримати владу, комуністи встановлюють з електоратом дещо утриманські відносини, обіцяючи численні допомоги та субсидії. Та фінансувати купівлю голосів у такий спосіб дедалі важче.

популістських гасел на хліб не намастиш. «Червоні» міста поступово «рожевіють» і «зеленіють», переходячи під владу соціалістів чи активістів екологічного руху. «Популярність Компартії трималася на соціальних здобутках, – пояснює уродженка міста Сен-Дені, де досі керують комуністи, Маґдалена Дером. – Оплачувані відпустки, яких домігся у 1936-му Народний фронт, соціальне забезпечення для всіх, що його вибороли комуністи по війні… Але часи змінилися. Людям потрібна робота, а її нема. Можна далі викривати хижу сутність капіталізму та НАТО, як це робить Лівий фронт, але нові робочі місця від цього не з’являться».

«То був ніби світ у собі, – згадує 40-річна співробітниця одного з паризьких музеїв. – Школяркою я їздила в літні табори, організовані подібно до радянських. Ми напам’ять знали «Інтернаціонал»». Маґдалена іронічно посміхається: «Звісно, ніх­­то нам не розповідав про табори та каральну психіатрію».

Жінка певна, що потьмянілі символи витісняє з колективної свідомості сувора реальність. «Криза – вправний коректор», – зауважує вона й наголошує, що новий президент Франсуа Ол­ланд уперше з повоєнних часів відмовився в перспективі парламентських виборів від союзу з Лівим фронтом, до якого влилися залишки Комуністичної партії та ультраліві.

«Ніхто нічого офіційно не оголошує, йдеться про глибинні процеси, – вважає пані Дером. – Однак за непрямими прикметами, президент Олланд, можливо, стане першим французьким соціалістичним лідером, котрий чітко відокремить поміркованих лівих від радикальних».