Ресторан «Бульйон», у якому Симон Петлюра востаннє пообідав, за сто років дещо змінився. Ідеться не про інтер’єр. Навпаки, власники ресторації постаралися максимально зберегти первинний декор у стилі модерн авторства братів Шартьє. Що поінакшало після тієї недоброї весни, то це клієнтура, меню, ціни, а разом із ними й дух закладу. У 1920-х роках «Бульйон» був звичайною їдальнею для небагатої публіки, у якій можна було скромно поїсти за 4 франки. Нині це фешенебельний ресторан туристичного кварталу з позначкою «історична пам’ятка» й недешевою креативною кухнею.
Статус архітектурної пам’ятки «Бульйон» отримав через свої скошені дзеркала й унікальну керамічну плитку, вінтажні люстри й мармурову мозаїку, унікальні вітражі та різьблені меблі. Згадок про постійного клієнта, керівника Української Народної Республіки, у рекламному буклеті ресторану немає. І не тому, що українці Франції не намагалися належно зафіксувати трагічний факт спільної франко-української історії. Намагалися. Подавали запити на встановлення меморіальної дошки за два кроки від ресторану, на будівлі, поруч із якою застрелили Петлюру. Але паризька мерія щоразу відповідала відмовою.
Щоб зрозуміти, чому французи, за винятком вузького гурту друзів України, не з’ясували, кого й чому було вбито на вулиці Расін у травні 1926 року, треба звернутися до документів процесу Самюеля Шварцбарда, убивці Петлюри. Пригадати, що до початку судових слухань адвокат Шварцбарда Анрі Торрес регулярно вчащав до радянського посольства. Що сам процес унаслідок феєричної маніпуляції перетворився з суду над убивцею на розправу над його жертвою. Що зовсім не слідчий і не вповноважений у справі Бернар Лекаш, якому з’їздити в Україну «за доказами» посприяло знову ж таки посольство СРСР, підбирав документи дуже тенденційно й не погребував сфальшованими перекладами з преси, про що згадував у своєму «Щоденнику» Сергій Єфремов. Що замість свідків на процесі виступили особи, яких і близько не було на місці злочину. І нарешті найважливіше: справа Шварцбарда стала для Торреса стартовим майданчиком карколомної адвокатської кар’єри, а для Лекаша — приводом заснувати досі впливову Міжнародну лігу протидії расизму й антисемітизму (LICRA).
Читайте також: Україна на Паризькій мирній конференції 1919-го: проти течії
Сьогодні пересічний француз навряд чи відповість на запитання, хто такий Петлюра. Але французька юриспруденція настільки міцно вмонтувала «шкільний приклад» справи до своєї плоті та крові, що пропозиції повернутися до численних прогалин, очевидних суперечностей і відвертих маніпуляцій у ній переважно наштовхуються на глухий спротив. Образ скривдженого месника надто добре вписано до системи символів Французької Республіки, де бідні, гнані та зневажені традиційно здобувають вищий кредит довіри, ніж борці за незалежність колонізованих народів. До того ж робота над помилками ніколи не була улюбленою вправою французьких еліт. Визнати успішну й масштабну спецоперацію Москви, закріплену судовим вироком? Та нізащо! Краще швидше перегорнути цю незрозумілу сторінку, витіснити з пам’яті, вивести за межі інформаційного простору…
Але світ не без порядних людей. Парадокси офіційної версії вбивства Петлюри привернули увагу французьких істориків Даніеля Бовуа і Стефана Куртуа, журналіста й соціолога Жана Пелісьє та кількох інших не упереджених до України дослідників. Зокрема, два роки тому в Парижі вийшла книжка французького історика Ремі Біжауі «Злочин Самюеля Шварцбарда». Автор спробував з’ясувати, що саме відбулося в Палаці судочинства майже сто років тому.
Отаман-журналіст. У перервах між боями та переговорами з Антантою, Петлюра дописував до українського франкомовного видання Bulletin d’information
«Всупереч усьому, що було оприлюднене на цю тему, розуміння справжньої ролі Петлюри у трагедії погромів залишається спотвореним через упередження й заангажованість», — наголошує Ремі Біжауі в передмові до книжки. Скрупульозно проаналізувавши документи процесу й публікації про нього французькою, історик дійшов висновку, що Симону Петлюрі не була притаманна «жодна форма антисемітизму». Він цитує іншого історика, Петера Кенеца, який уважає, що «погроми, до яких вдавалася Біла армія в 1919 році, були провісником Голокосту… «У питаннях антисемітизму, — пише Кенец, — біле офіцерство було попередником нацизму». Проте Денікін має імідж ліберала, сумлінного офіцера з правдивою схильністю до демократії. Якщо для українських істориків роль Білої й Червоної армій у погромах уже не є таємницею, то Франція лише почала з’ясовувати події 1917–1919 років. Образ «погромника-Петлюри» ще остаточно не зруйновано, але символ, скомпонований московською пропагандою, під тиском історичних фактів і свідчень починає блякнути.
Читайте також: Чи був у Петлюри шанс виграти?
Чому червона, біла й пострадянська Росія з однаковим завзяттям не втомлюється дискредитувати Петлюру? Насамперед через символічність самої постаті Головного отамана армії Української Народної Республіки. Перша незалежність, хоч би якою короткочасною вона була, створила прецедент української державності. Власні армія, валюта, амбасади й навіть кілька конкуруючих українських делегацій на Паризькій мирній конференції 1919–1920 років — усе це стало наочним свідченням для світу, що українство не лише існує, а й активно бореться за право мати повноцінну державу. У російській свідомості петлюрівець — аналог «мазепинця», «бандерівця», «правосєка», себто носія тієї української ідентичності, що зі зброєю в руках захищається від примусової русифікації.
Петлюра, вправний журналіст за своєю «мирною» професією, у перервах між боями та складними переговорами з представниками Антанти встигав дописувати до франкомовного українського інформаційного бюлетеня Bulletin d’information. В одному з випусків він, зокрема, звернувся до «Ради трьох»: співголів Паризької мирної конференції Ллойда Джорджа, Жоржа Клемансо та Вудро Вільсона. «Упродовж п’яти місяців війська УНР змагаються проти російської більшовицької армії, — писав Петлюра 13 червня 1919 року. — У цій війні наші загони захищають не лише незалежність і суверенітет нашої республіки, але також боронять Центральну та Західну Європу від захоплення більшовицькою армією. Ми відстоюємо демократичну ідею, свободу й рівність від зазіхань купки засліплих фанатичних злодіїв, що прагнуть накинути диктатуру європейським народам».
Читайте також: Андрій Руккас: На 1917 р. чорносотенці підготували на Правобережжі півмільйона проросійських «тітушок», здатних чинити погроми
Симон Петлюра був одним із небагатьох, хто дуже швидко зрозумів справжню тоталітарну суть більшовизму. Він послідовно протистояв цій ідеології, що стала державною в «оновленій» червоній Росії. «Одна з найкращих постатей українського національного руху та російської революції, він мав згодом стати українським національним героєм, — писав про Петлюру в книжці «Українська трагедія» французький журналіст, соціолог і дипломат Жан Пелісьє. — Це український Гарібальді, який міг би, якби його вчасно послухали й підтримали у справі розбудови української армії, міг би врятувати Україну та, можливо, всю Росію від внутрішньої анархії»…
Першу світову війну супроводжувала не менш жорстка інформаційна війна, ніж нинішня гібридна. Уже тоді російська маніпулятивна комунікація успішно здійснила свою дискредитаційну кампанію проти голови Директорії. Зусиллями білої імміграції та за допомогою польських супротивників української державності Москві вдалося переконати Клемансо, ніби Петлюра є його політичним антиподом — комуністом. За результатами Паризької мирної конференції Симон Петлюра перетворився на символ великої політичної самотності України, внутрішнього українського розбрату й західної недалекоглядності щодо до більшовицької загрози. Справа Шварцбарда доповнила сфальшований образ тавром погромника, хоча сам Петлюра у статтях для «Тризубу» неодноразово закликав до союзу «Тризуба та Сіона».
За останні 30 років вийшло друком багато історичних розвідок про Симона Петлюру. Переважну більшість публікацій підготували українські дослідники. Численні приватні й державні архіви поступово дозволили науковцям відшарувати накинуті пропагандистські штампи й побачити реальну особистість Головного отамана з усіма його ваганнями і прозріннями, принципами й помилками, опонентами та прихильниками, пророчими здібностями й невиправною легковажністю. Для українців Франції Симон Петлюра уособив несправедливий судовий вирок не тільки щодо людини, а й загалом щодо українства. Чи існує шанс скорегувати цей символ? Хіба колись, суто в наукових колах. Французький інтелектуал досить упертий у своїх упередженнях. Очевидна більшість полюбляє «краще помилятися разом із Сартром», ніж мати слушність у колі поміркованих правих. Зовсім утрачати надію, безперечно, не варто. Але й сподіватися на швидкий перегляд справи Шварцбарда також не доводиться.