У надзвичайно складних єврейсько-українських суперечностях, що формувалися століттями, постаттю, яка вказала на реальний і прийнятий для сторін вихід, був Володимир (Зеєв) Жаботинський. Особистість вельми яскрава, своєрідна й нестандартна, яка досі зумовлює неоднозначне ставлення до себе, зокрема й у колах своєї національної громадськості.
БОРЕЦЬ З АСИМІЛЯЦІЄЮ
Представник зрусифікованої єврейської родини в Одесі, Жаботинський мав вирішити проблему, що так само гостро поставала перед Гоголем і Шевченком: творити в межах панівної російської культурної парадигми чи зробити вибір на користь свого народу? Він мав усі перспективи блискучої кар’єри російського літератора з того самого ряду, що й Мандельштам, Пастернак, Багрицький, Бабель та інші, а це неминуче означало б розчинення в панівній культурі, тотальну духовну асиміляцію, втрату багатьох питомих єврейських ознак тощо.
Але для Жаботинського асиміляція єврейства в Російській імперії була неприйнятною, хоча він добре розумів її причини і привабливість для багатьох своїх одноплемінців. Його пояснення цього феномену дивовижно збігаються з можливими мотиваціями процесу добровільного зросійщення багатьох українців. За Жаботинським, «гіпнотична дія» російської культури на представників його національності детермінована тим, що «єврейство ми […] пізнаємо від раннього дитинства не в найвищих його виявах, а саме в його буденщині та обивательщині», «ми живемо серед цього гетто і бачимо на кожному кроці його потворну мізерність, створену сторіччями гноблення, і воно таке непривабливе, негарне», тоді як панівну культуру євреї сприймають у її найдобірніших зразках, очищеною від випадкового і другорядного. Ось чому найталановитіша й найкреативніша частина їхньої молоді зміцнювала собою саме російську культуру.
Читайте також Тіні з’являються опівночі: антисемітизм як зворотний бік українофобії
«ЛЕВ ЄРУСАЛИМА»
Часто-густо ці талановиті зрусифіковані євреї ставали знаряддям російщення інших народів, як і українцям мимоволі доводилось відігравати роль русифікаторів у Центральній Азії, Закавказзі, Прибалтиці тощо. Жаботинський пояснював ці прикрі обставини своїм одновірцям, до того ж настільки суворо й некопліментарно, що будь-якого неєврея за такі самі слова негайно оголосили б антисемітом. Майбутній «Лев Єрусалима» мав право не вдаватися в дипломатичну вишуканість, говорячи до свого народу.
Деякі нинішні «професійні євреї» гостро засудили б Жаботинського за таку, приміром, цитату: «Через те, що в нас вважається дуже distingue мовчати про євреїв, вийшов найбезглуздіший наслідок: можна потрапити в антисеміти за саме слово «єврей» чи за найневинніший відгук про єврейські особливості… Тільки євреїв перетворили на якесь заборонене табу, що на нього навіть найлагіднішої критики не можна навести, і від цього звичаю втрачають найбільше самі євреї…»
Жаботинський ніколи не приховував, що він є послідовним патріотом своєї національності, й саме тому з розумінням ставився до інших патріотів, чи то пак націоналістів. Відверто казав про те, що благо своїх одноплемінців є для нього найвищою цінністю, і мріяв побачити євреїв гордою та величною нацією в сім’ї людства замість принижених і заляканих діаспор.
Жаботинський дав своє тлумачення проблеми антисемітизму, поділяючи це явище на «суб’єктивний антисемітизм людей» і «об’єктивний антисемітизм обставин». Під другим розумів сам факт вигнанства й перебування на чужих теренах, якого, на його думку, можна позбутися лише творенням власної держави на землі предків, національного вогнища й духовного центру для всього світового єврейства.
Читайте також: Обрані зручною мішенню
БУДІВНИЧИЙ ЄВРЕЙСЬКО-УКРАЇНСЬКИХ МОСТІВ
Але для нас найбільший інтерес становить розуміння Жаботинським українського питання в контексті двосторонніх взаємин.
Володимир (Зеєв) Жаботинський – наш земляк, виходець з Одеси, в якій, за всеімперським переписом населення 1897 року, проживало 45% росіян, 35% євреїв і 10% українців. Незважаючи на це, він відчував, що місто з усіх боків оточене українським селянським «морем», яке раз по раз вихлюпує свої людські «хвилі» на вулиці Південної Пальміри, формуючи лави її будівничих.
Дуже важко пережив криваві погроми початку ХХ століття. Ці події стали для нього морально-емоційним струсом, що фактично змінив усе життя. Його боротьба проти антисемітизму супроводжувалась одночасним протистоянням асиміляторству, коли євреї водночас виступали об’єктом русифікації та суб’єктом російщення інших народів. Жаботинський став на шлях сіонізму, тобто відродження єврейської держави в Палестині. Корнєй Чуковскій, спостерігаючи духовну еволюцію свого приятеля, писав: «Він здавався мені сонцесяйним, життєрадісним, я пишався його дружбою і був певен, що перед ним – широкий літературний шлях. Але ось прогримів у Кишиневі погром. Володя Жаботинський геть змінився. Він почав вивчати рідну мову, розірвав зв’язки зі своїм колишнім оточенням, незабаром облишив участь у загальній пресі. Я і раніше дивився на нього знизу догори: він був найосвіченіший, найталановитіший серед моїх знайомих. Але тепер я прикипів до нього ще сильніше… Що людина може так змінитися, я не знав доти».
Жаботинський обрав націоналізм, причому розумів його як велику життєву ідею, що не має нічого спільного з шовінізмом, расизмом чи будь-якою формою етнічної зверхності. Мріючи про Єврейську державу, водночас співчував тим, хто мріяв про Українську. За це його ганьбили деякі діячі із середовища одноплемінців, звинувачуючи у «фашизмі» й «мілітаризмі».
Ще в царській Росії він виступав із закликом до євреїв підтримати місцеві національні рухи, і насамперед український. Адже розумів: свідомі українці можуть стати найпотужнішими природними союзниками в боротьбі проти чорносотенства, для якого антисемітизм був альфою і омегою в ідеології та практиці.
Володимир Жаботинський писав із цього приводу: «…керівні партії національного українства визнають право євреїв на єврейську національну культуру […] і вітають кожний проблиск націоналізації єврейства». Він однозначно підтримував українців у їхніх змаганнях за Східну Галичину з поляками, вважаючи, що останні не мають права на жодні претензії щодо цих земель.
Жаботинський не хотів, щоб імперські сили використовували його народ в інтересах гноблення інших, про що й писав у журналі Михайла Грушевського в статті «Non multum, sed multa»: «Коли почалася боротьба між різними народностями, територіальними, або такими, які мають бодай якесь територіальне опертя, єврейству й тут накинули ненавиджену ролю знаряддя, засобу для чужої вигоди. У кожному окремому випадку та сторона, яка через свою впливовість або багатство мала сильніші засоби тиску, примушувала місцевих євреїв іти з нею для уярмлення іншої народності. У Галичині цією сильнішою стороною були поляки, і вони широко «використовували» та «утилізували» затуркане, неосвічене галицьке єврейство для національного гноблення українського народу».
Читайте також: Умиваючи руки: як більшовики зробили з українців найбільших погромників євреїв
У багатьох відношеннях Жаботинський виступав геніальним провидцем, який бачив на століття вперед. Досить лише навести такий його прогноз: «Можна сміливо твердити, що вирішення суперечки щодо національного характеру Росії цілковито залежить від позиції, яку посідатиме 30-мільйонний український народ. Якщо він погодиться обрусіти – Росія піде одним шляхом, не погодиться – вона муситиме піти іншим шляхом».
Якби Жаботинський не зробився видатним діячем для євреїв, він обов’язково став би ним для української державності: настільки глибоко, точно і справедливо оцінював національні потреби українців.
Дбаючи про національні інтереси єврейства, політик розумів їх настільки глибоко й не дрібнокон’юнктурно, що пов’язував перспективи для нього в нашій країні з підтримкою своїми одноплемінцями українського національного руху. Вважав це для власного народу корисним.
ПРИХИЛЬНИК СОЮЗУ З ПЕТЛЮРОЮ
Жаботинський доклав величезних особистих зусиль для протидії погромам в Україні у 1917–1920-му. Зокрема, в листопаді 1917-го сіоністська фракція в Українській Центральній Раді запропонувала за ініціативою Йосипа Шехтмана (соратника Жаботинського) створити єврейські збройні формування для захисту від погромів. Симон Петлюра цілком погодився з такою пропозицією. Але її провалили єврейські ж таки соціалістичні партії в Центральній Раді, охрестивши план Шехтмана «націоналістичним» і «контрреволюційним». Пізніше вони також відхилили проект формування самооборони, який ініціювали ветерани Першої світової війни, об’єднані в «Союзі євреїв-воїнів».
Однак і Симон Петлюра, й деякі сіоністські кола знову повернулися до ідеї єврейської збройної самооборони під час підготовки до походу проти більшовиків в Україну восени 1921-го, коли було укладено угоду між Володимиром Жаботинським і представником уряду УНР Максимом Славинським. Головний отаман однозначно підтримував створення таких національних збройних загонів, як складової армії Української Народної Республіки. У цьому питанні він був рішучим опонентом єврейських соціалістів-пацифістів і союзником сіоністів. Підписуючи угоду, Жаботинський сподівався, що війська Директорії рішуче придушуватимуть будь-які спроби погромів на зайнятій ними території.
На той час єврейські організації світу оголосили бойкот уряду УНР і припинили будь-які контакти з ним. Однак «Лев Єрусалима» проігнорував ці заборони, виходячи із власних переконань: «…ні Петлюра, ні Винниченко, ні решта видатних членів цього українського уряду ніколи не були тими, як їх називають, «погромниками». Хоча я їх особисто не знав, усе ж таки я добре знаю цей тип українського інтелігента-націоналіста з соціалістичними поглядами. Я з ними виріс, разом з ними провадив боротьбу проти антисемітів і русифікаторів – єврейських та українських. Ані мене, ані решту думаючих сіоністів Південної Росії не переконають, що людей цього типу можна вважати за антисемітів».
Читайте також: Ставка на сильнішого
БОРОТЬБА ЗА ВІЛЬНИЙ ІЗРАЇЛЬ
Під час Першої світової Жаботинський воював у складі створеного ним Єврейського легіону британської армії, який відзначився в боях проти турецьких військ у Палестині. Після війни створив у Єрусалимі єврейську самооборону. Пізніше ці загони стали зародком ізраїльських збройних сил. 1920 року самооборона дала відсіч арабським екстремістам, що намагалися влаштувати погром. Британська влада звинуватила Жаботинського й засудила до 15 років каторги. Але світова громадськість висловила протест, і його невдовзі відпустили.
Оскільки Жаботинський притримувався правих політичних поглядів, його шалено критикували ліві єврейські партії, називаючи «ворогом робітничого класу», «мілітаристом», «реакціонером» тощо. Помер він 1940 року в США, але заповідав перенести його прах до Єврейської держави. Опоненти багато років чинили опір виконанню цього заповіту, й лише 1964-го тлінні останки було поховано в Єрусалимі на горі Герцля. А рух Жаботинського трансформувався в партію «Херут» – «Свобода».
НЕОРДИНАРНИЙ ПАТРІОТ
Трактування Жаботинського в єврейських колах залишається вельми неоднозначним. Це значною мірою пояснюється великим упливом в Ізраїлі соціалістичних ідей, непримиренним антагоністом яких він був. Крім того, деякі діячі не сприймають його саме через дружнє ставлення до українського визвольного руху. Однак ця постать, у якій дивовижним чином поєднувалися романтик і лицар із національним реалістом та прагматиком, дбаючи про справжні й далекосяжні інтереси свого народу, ніколи не боялась іти проти течії. Про це свідчать слова самого ж таки Жаботинського: «Я пишаюся легіоном, пишаюся роллю, яку я відіграв під час оборони Єрусалима. Але ще більше я пишаюся угодою з Петлюрою, дарма що з неї нічого не вийшло; і коли я помру, ви можете написати на моїй могилі: «Це людина, яка уклала угоду з Петлюрою».
Заслуги Жаботинського перед своєю нацією – величезні, але, як із сумом написав Ізраїль Клейнер, «його спіткала доля багатьох щирих і безкорисливих людей: численні представники єврейського народу вклонялись (а деякі й досі вклоняються) антисемітові єврейського походження Карлові Марксу, а не єврейському патріотові й водночас альтруїстові Жаботинському».
Жаботинський писав: «Нам нема за що вибачатися. Ми народ, як усі народи: не маємо жодного домагання бути кращими. Як одну з перших умов рівноправності вимагаємо визнати за нами право мати своїх мерзотників так само, як мають їх і інші народи. Так, є у нас і провокатори, і торговці живим товаром, і втікачі від військового обов’язку, є, і навіть дивно, що їх так мало за нинішніх умов».
Читайте також: Війна, мир, українська незалежність і товариш Троцький