Протягом останніх п’яти років кількість людей з фізичним обмеженнями в Україні зросла на 5,5% і на початок 2011 року становила майже 2,5 млн. Це 6% загальної чисельності українського населення.
Перша і друга групи інвалідності встановлюється особам з повною постійною або довготривалою втратою працездатності, які потребують постійного нагляду. Найчастіше це люди з останньою стадією онкологічних захворювань, повністю паралізовані, сліпі, хворі з важкими анатомічними дефектами, особи, які під впливом трудових процесів можуть погіршити свій стан здоров’я.
Але найпоширеніша, і як на мене, найменш значуща для держави – ΙΙΙ група, так би мовити, – робоча. До неї належать люди, які лише частково втратили працездатність і ще можуть якось самотужки ходити і навіть намагаються десь заробити, принаймні собі на ліки або на чергову операцію. До таких «працелюбних» інвалідів наша держава ставиться найжорстокіше, і жорстокість ця полягає в тому, що люди ці ще можуть і хочуть щось змінити, бути корисними для своєї батьківщини, а навзаєм просто потребують соціальної підтримки країни, на благо якої працювали багато років і віддавали власне здоров’я. А ця держава не хоче помічати їхніх проблем і згадує про них, лише коли звітує про вдалу соціальну державну політику. Реалії життя цих фізично слабких, але морально «загартованих» людей набагато жорстокіші, аніж наші – звичайних людей.
Пенсії інвалідів розподіляються так:
I група – державна допомога в середньому становить 860–880 грн на місяць;
II група – від 800 до 840 грн;
III група – 764 грн.
І річ не в сумі, хоча над нею теж можна було б заплакати – проблема в організації самого процесу отримання цих грошей. І найболючіше це сприймають саме інваліди III групи, коли раз на рік змушені відвідувати так звані МСЕКи і доводити своє право на грошову підтримку від держави.
МСЕК – медико-соціальна експертна комісія – група людей, до складу якої входять кваліфіковані лікарі та соціальні працівники, уповноважені законом визначати ступінь непрацездатності і згідно з цим підтверджувати право на отримання держдопомоги.
Наші МСЕКи нагадують «чистилище». Сидять такі собі «вершителі долі» в білих балахонах і вирішують, достатньо ти хворий чи ні. І дуже часто ситуації, в яких треба доводити свою хворобу, смішні, абсурдні та навіть образливі для однієї зі сторін. Одна моя подруга – людина з вищою освітою, з 25-річним педагогічним стажем роботи в дитячому садку, де й здобула свою хворобу, щороку проходить цю принизливу процедуру – підтвердження III групи інвалідності. Щоправда, в неї вже імунітет на цих людей і на сам процес. З’явилися і свої маленькі хитрощі, про які трохи пізніше. Виглядає ж сам процес так. У кабінет, де засідають вісім – десять, так би мовити, прокурорів-лікарів заходить збентежена людина. Спочатку їй влаштовують допит, на кшталт: коли, за яких умов отримана травма, які засоби лікування було застосовано. Причому саме вступна частина діалогу має суто формальний характер. Бо нікого насправді не цікавить стан здоров’я хворого і його проблеми. Головне – економія державних коштів, виявлення якомога більшої кількості псевдохворих та, звісна річ, принагідно трохи заробити і допомогти насамперед собі. От і виходить, що соціальний орган створений державою для допомоги фізично слабким людям, використовується і для інших цілей. До речі, зарплата лікарів, хоч і мізерна, але становить в середньому 1500–1700 грн, що вдвічі перевищує пенсію інваліда III групи.
Що ж до моєї подруги, то їй після останньої четвертої операції на хребті лікарі МСЕКу «оптимістично» порадили викинути ціпка й повертатися до роботи в дитсадку, позаяк праця, бачте, – кращий цілитель.
Наведу ще один абсурдний, на мою думку, приклад із життя: моїй сестрі, яка мешкає в одному з районних центрів Херсонщини, внаслідок нещасного випадку ампутували нижні кінцівки. Щороку, протягом трьох (!!!) років вона мала доводити медкомісії з області те, що в неї за рік не виросли нові ноги, і вона має право на пенсію від держави. А для вагомості доказів обласним світилам медицини пакувалися майже різдвяні кошики, з медом, олією, салом, м’ясом і ковбасами. За три роки нові ноги так і не виросли – дива не сталося! Але одне в цій історії добре, що за весь цей час медичних припущень, медичних оглядів, допитів з тортурами сама хвора повірила, що в цьому світі можливе все – навіть нові ноги.
Зараз вона вже не сподівається на диво, але має «довічний» пенсіон… 764 грн, і щаслива з того, що їй більше не потрібно щороку доводити свою хворобу, складати «різдвяні» кошики і відпрацьовувати ці копійки від держави власними нервами.
Отже, для того, щоб довести свої хвороби, замало довідок від лікарів, епікризів, дорогих медичних обстежень, які, до речі, в середньому коштують 50% пенсії (наприклад, обстеження на магнітно-резонансній томограмі коштує від 380 до 560 грн), і звітів про проведені операції. До всього цього людина має ще принижуватись, втоптувати себе в бруд і сморід в буквальному сенсі, щоб отримати мізер – 764 грн.
До речі , якщо захочете зберегти свої нерви від зайвих стресів, а власну гідність – від образ і принижень, вам це коштуватиме якихось 200 баксів. І у вас не запитуватимуть про хворобу, не підозрюватимуть у нецільовому використанні державної допомоги, врешті-решт вам не потрібно буде цілий тиждень ходити в «ароматній» білизні. Отже, що ми маємо: 200 американських доларів за курсом Національного банку України – це в середньому 1600 грн, розділімо їх на 12 місяців, виходить приблизно по 134 грн на місяць. Складається просте рівняння. Ви фізичний інвалід = 764 грн, за те, щоб вас не зробили ще й психічним інвалідом, віднімемо 134 грн. Лишається 630 грн. Погодьтеся, «пристойна» сума, принаймні достатня для того, щоб купити необхідні ліки, відкласти на чергову операцію і благодійний внесок в фонд лікарні, який становить 150 грн щоразу. І на додаток наведу коротенький прейскурант цін:
– послуги хірурга, залежно від складності операції в середньому сягають 1500–2000 грн;
– послуги анестезіолога – 150–200 грн;
– турботливе ставлення і увага медичної сестри – 10–15 грн за одноразову послугу;
А решта «безкоштовно», позаяк медицина в нас безкоштовна.