Сильна рука

4 травня 1980 року помер маршал Йосип Броз Тіто – «батько-засновник» Соціалістичної Федера­­тивної Республіки Югославії (СФРЮ), людина, яка впродовж 35 років беззмінно керувала цією країною. Здавалося, що Тіто залишив у спадок своїм наступникам сильну державу, потужну економіку, могутню армію. Однак дуже швидко з’я­­сувалося, що його «дітище» тяжко й невиліковно хворіє. З початку 1980-х Югославію охопила глибока економічна криза. Наприкінці 1985 року безробіття сягнуло 15%, інфляція – 100%, зовнішній борг наближався до $20 млрд. На його виплату йшло 40% усіх валютних надходжень.

Замість кардинальної суспі­­ль­­­но-політичної та економічної реформ нові югославські керівники запропонували не­ефек­­тивну програму «стабілізації». Кризу поглиблювали процеси, що відбувались у федеративному устрої СФРЮ, адже після смерті Тіто різко посилилася «етнократія» – національні пар­­­тійно-бюро­­кра­­тичні клани в окремих союзних республіках. З’явилася концепція «націона­­льної економіки», коли кожна республіка виробляє самостійно все необхідне для себе, захищає власні інтереси, навіть на шко­­ду загальноюгославським.

 Генерал-дисидент

За більшу самостійність виступали дві найрозвинутіші республіки – Словенія та Хорватія. Центральний уряд і правляча партія поступово втрачали конт­­роль над ситуацією. XIV з’їзд Союзу комуністів Югославії, який відбувся в січні 1990 року, став останнім у його історії. Словенські та хорватські комуністи вимагали реорганізувати партію на конфедеративних засадах. Не досягши свого, вони на знак протесту покинули зібрання. На з’їзді оголосили перерву, але свою роботу він уже ніколи не поновив. Комуністична партія, яка впродовж чотирьох із половиною десятиріч володіла в Югославії монополією на істину, в умовах кризи та під впливом революційних подій у країнах Східної Європи була змушена погодитися провести перші демократичні вибори на багатопартійній основі.

Вибори до хорватського республіканського парламенту Сабор відбулися навесні 1990-го. Впевнену перемогу на них здобула партія «Хорватська демократична спільнота» (Hrvatska demokra­­tska zajed­­nica, HDZ), яку очолював харизматичний і популярний у Хорватії Франьо Туджман. Генерал, науковець, дисидент, він був овіяний ореолом мученика за національні інтереси. Виходець із заможної селянської родини, з початком Другої світової війни Туджман приєднався до партизанів Тіто, вступив до комуністичної партії, дослужився до комісара партизанської бригади. Після війни залишився в армії, зробив гарну кар’єру – служив у Міністерстві оборони, Генеральному штабі Югославської народної армії, закінчив Військову академію, став наймолодшим генералом у соціалістичній Югославії.

Однак у 1961 році Туджман із власної волі залишає військову службу. Армійські рам­­ки стали завузькими для активної, творчої натури Туджмана, який цікавився не тільки суто військовими справами, а й проблемами історії, політики та культури. Після звільнення в запас він дістав призначення на посаду директора Інституту історії робітничого руху в Загребі. 1965 року захистив докторську дисертацію, розпочав викладацьку роботу в Загребському університеті. В цей час починають проявлятися націоналістичні погляди Туджмана, який у своїх працях намагався протистояти сильній унітарист­­ській течії в югославській по­­літиці.

У 1967 році його виключили з партії, позбавили генеральського звання та нагород, усунули з посади директора Інституту, заборонили викладати в університеті. Фактично, Туджман був одним із перших, хто відкрито порушив хорватське національне питання в соціалістичній Югославії. Він боровся проти прищеплення хорватам комплексу провини за створення під час Другої світової Незалежної Держави Хорватії, союзниці гітлерівської Німеччини, активно виступав проти централізаторської політики Белграда, яка вела до провінціоналізації та маргіналізації Хорватії, однієї з най­­багатших республік союзної Югославії. На судовому процесі 1972 року лише завдяки заступництву відомого хорватського письменника Миро­слава Крлежи Туджман уникнув багаторічного ув’язнення. Спочатку його засудили на два роки, та невдовзі термін зменшили до дев’яти місяців. У 1981 році Туджмана засудили вдру­­ге – цього разу на три роки ув’язнення та п’ять років заборони громадської діяльності.

Повернення до політики

У другій половині 1980-х на тлі кризових явищ посттітовської Югославії Туджман готує своє тріумфальне повернення до активної політики. В 1987 році він поїхав до країн Західної Європи, Канади та США, де зав’язав тісні контакти з представниками хорватської еміграції. Саме завдяки активній допомозі хорватської діаспори в червні 1989 року Туджман заснував «Хорватську демократичну спільноту». Його партія прагнула об’єднати всіх хорватів, попри їхні ідеологічні переконання, в єдиний потужний національно-політичний рух, мі­­німальною метою якого була рівноправність Хорватії в реформованій югославській конфедерації, а максимальною – повна її незалежність та державний суверенітет. Партія виступала за своєрідний вихід Хорватії з балканського ку­­льтурно-істо­­рич­­ного простору й повернення до центральноєвропейського цивілізаційного кола, за відродження хорватської культури, мови, традицій, за дефальсифікацію національної історії.

Вибори 1990 року принесли Туджману ще більшу популярність серед хорватів. Він виступає з яскравими промовами, робить ексцентричні, проте не дуже толерантні заяви («в Хорватії всі є рівноправними, але треба знати, хто тут місцевий, а хто гість», «дехто твердить, що моя дру­­жина–сербка, а я щасливий, що вона ані сербка, ані єврей­­ка»). Перемога HDZ була біль­­ше ніж переконливою: партія отримала майже 40% голосів і здобула 2/3 місць у Саборі, який обрав Туджмана главою республіки. Прихід до влади націоналістичної HDZ налякав хорватських сербів, які становили 12,2% населення Хорватії. У відповідь вони скликали свій з’їзд, на якому прийняли Декларацію про суверенітет і автономію сербського народу. 21 грудня 1990 року в місті Кнін була проголошена Сербська автономна область Крáїна.

Наступного дня Хорватський Сабор затвердив нову Конституцію Хорватії, котра визначала її як «національну державу хорватського народу». Положення попередньої Конституції про те, що республіка є державою хорватського і сербського народів, було відкинуто. Ситуація загострювалася. 12 травня 1991 року в Сербській автономній області Крáїні пройшов референдум, на підставі результатів якого через чотири дні Скупщина Крáїни ухвалила приєднатися в односторонньому порядку до Югославії. У відповідь хорвати 19 травня провели свій референдум, на якому порушили питання про відокремлення від Югославії. За самостійну хорватську державу проголосували понад 91% виборців (серби цей референдум бойкотували).

25 червня 1991 року хорватський парламент проголосив незалежність республіки. 11 гру­­д­­ня 1991 року першою серед країн – членів ООН незалежність Хорватії визнала Україна. 16 грудня у Брюсселі відбулося засідання Ради ЄС на рівні міністрів закордонних справ, на якому Європа висловила готовність визнати незалежність Хорватії та інших колишніх югославських республік. 13 січ­­ня 1992 року це зробив Ватикан, 14-го – 19 країн світу, а 15-го – 12 країн – членів ЄС. 22 травня 1992 року Хорватію було прийнято в ООН.

До фото: ПЕРЕМОЖНА БУРЯ. Хорватські солдати відновили контроль над Кніном 5 серпня 1995 року

Війна за незалежність

У відповідь на проголошення хорватської незалежності серби 19 грудня 1991 року заявили про створення в контрольованих ними районах власної Республіки Сербська Крáїна. До її складу увійшла кнінська Крá­­їна, Західна та Східна Славонія. Однак перші збройні сутички між хорватами та сербами сталися ще в березні 1991 року. Вони швидко переросли в кровопролитну міжетнічну громадянську війну.

У серпні 1991 року в конфлікт на боці сербів втрутилася регулярна Югославська народна армія, яка намагалася силою відновити «конституційний порядок» й утримати Хорватію в складі Югославської федерації. Цей період характеризувався найбільши­­ми втратами та руйнуваннями й завершився 20 листопада 1991 року захопленням сербами міста Вуковар, який упродовж 100 днів захищав невеликий гарнізон хорватських добровольців (оборона Вуковара є своєрідним хорватським Сталінградом). Піс­­ля того, як на початку 1992-го обидві сторони домовилися про припинення вог­­ню, до Хорватії були введені миро­творці ООН. Вони розмістились у буферних зонах, які відокремлювали населені сербами райони від решти Хорватії. Таким чином, Загреб утратив контроль приблизно над чвер­­тю території республіки. У руках сербів опинився найбагатший сільськогосподарський край – Схід­­на Славонія, вони перекрили всі шляхи, які сполучали Загреб із приморською Далмацією, захопили три аеропорти, блокували судноплавство Савою та Дунаєм. Із 30 найбільших міст Хорватії в руках сербів було три (Вуковар, Петріня, Кнін), а ще 11 перебували в зоні ураження сербської артилерії.

За таких умов головним завданням Туджмана як глави молодої держави й верховного головнокомандувача стало відновлення її територіальної ціліс­­нос­­ті. Професійний військовий, він приділяв велику увагу створенню боєздатної армії. В обхід міжнародного ембарго на продаж зброї до країн колишньої Югославії Хорватія одержала значну кількість озброєнь та бойової техніки. Головними постачальниками ста­­ли Німеччина, Австрія, Чехія та Аргентина.

У самій Хорватії налагодили виробництво стрілецької зброї, мінометів, гранатометів, деяких видів артилерійських систем, ракетних установок, бронетехніки. Військово-мор­­ський флот одержав ракетний корвет, сторожові кораблі та малий підводний човен. Для невеликої європейської країни, населення якої становило близько 5 млн осіб, це були великі досягнення. Сума в декілька мільярдів доларів, що її витратило хорватське керівництво на закупівлю зброї, свідчила про велику турботу про власні збройні сили. Лише за кілька років із загонів погано озброєних добровольців хорватське військо (а особливо його гвардійські частини) перетворилося на потужну бойову силу.

Зміцнившись, хорвати зважилися на повернення втрачених територій. За наказом президента Туджмана, 1 травня 1995 року хорватські підрозділи почали операцію «Спалах» (Bljesak) і швидко завоювали Західну Славонію. В перших числах серпня того ж року внаслідок операції «Буря» (Oluja) за кілька днів була повністю зайнята Кнінська Крáїна. Туджман пішов на рішучі кроки, попри резолюції Ради Безпеки ООН, власні домовленості з сербами та присутність миротворців. Східна Славонія також згодом перейшла під контроль Загреба, але вже мирним шляхом. Республіка Сербська Крáїна припинила своє існування, і територіальну цілісність Хорватії було відновлено.

Однак якою ціною? Сотні тисяч людей стали біженцями. Під час операції «Буря» до сусідньої Боснії втекло близько 180 тис. країнських сербів. Десятки тисяч людей загинули або дістали поранення. За офіційною статистикою, тільки з хорватського боку було 13 233 вбитих, 1149 зниклих безвісти та 33 043 поранених. Збройні формування обох учасників конфлікту чинили злочини про­­­ти мирного населення. Хор­­ватія зазнала великих руйнувань. Знищено близько 200 тис. будівель, підірвано мости, тунелі, промислові об’єкти, громадські будівлі. Постраждала індустрія туризму, одна з головних статей державного доходу. В 1992–1993 роках у країні було лише 10% відпочивальників від довоєнного рів­­­ня, й з-поміж них практично жодного іноземця. Війна повністю перекроїла етнічну карту Хорватії, яка стала тепер фактично моноетнічною державою, де представники національних меншин становлять 10% (зокрема серби 4,5%).

До фото: АДРІАТИЧНИЙ РАЙ. Наприкінці 1991 року хорватське місто-курорт Дубровник зазнало руйнувань через бомбардування Югославською народною армією. Сьогодні місто приймає мільйони туристів

Культ особи

Перемога у війні, відновлення територіальної цілісності зробили президента Туджмана, за висловлюваннями хорватської преси, «великим кормчим» та «героєм усіх героїв». У 1995 році він став маршалом. Туджман перебував на вершині своєї слави. Про це свідчать результати виборів: у серпні 1992-го він упевнено перемагає на дострокових президентських виборах, а в червні 1997-го його переобирають на найвищу посаду в державі вже у першому турі. Успіхи демонструє й пропрезидентська партія HDZ, яка за результатами парламентських виборів 1992 року посіла 2/3 місць у парламенті, а на виборах 1995 року здобула понад половину депутатських мандатів.

Туджман створив у Хорватії режим особистої влади. Уряд перетворився на звичайного виконавця його волі, а Сабор дедалі більше нагадував «монархічний парламент», у якому пропрезидентська більшість по­­кірливо ухвалювала потрібні рішення. Доля високих державних чиновників залежала від особистої відданості президентові. HDZ повністю злилася з машиною державного управління й проводила політику придушення інакомислення та жорсткого контролю над засобами масової інформації, маніпулювала національними почуттями хорватського населення. Однак стару одно­­партійну модель комуністичного зразка в Хорватії все ж таки відновлено не було.

Президента критикували за нечесну приватизацію, внаслідок якої значні матеріальні ресурси зосередилися в руках невеликої кількості наближених до влади людей. При цьому нові власники подекуди просто швиденько розпродавали одержане майно. Адміністративно-терито­­ріальна реформа 1992 ро­­ку замість запланованого змен­­шення бюрократичного апа­­рату призвела до його збільшення. В країні зростали корупція та економічні злочини. В роки війни зміцніли та розширили свій вплив мафіозні клани, які здійснювали криваві розправи на загребських вулицях. Було чимало свідчень про те, що члени мафії зав’язали тісні контакти з владними структурами, перед­­усім із поліцією та армією.

Наприкінці 1990-х погіршилася економічна ситуація. Фінансові афери, зокрема крах Дубровницького банку та викриття таємного рахунку дружини президента продемонстрували корумпованість і неморальність режиму. Страй­­ки та мітинги робітників завер­­шувалися подекуди сутичками з поліцією в центрі Загреба. Аби загасити незадоволення, влада швидко набирала закордонні позики, тож наприкінці 1999 року державний борг маленької Хорватії становив $9 млрд.

Кінець епохи

У 1996-му президент Туджман важко захворів. Після лікування в США, всупереч песимістичним прогнозам фахівців, він швидко одужав і повністю відновив свою працездатність. Але в листопаді 1999-го здо­­ров’я президента знову різко погіршилось, і його поклали до лікарні. 10 грудня того ж року доктор Франьо Туджман, перший президент Республіки Хор­­ватії, помер.
Після смерті свого беззаперечного лідера на тлі погіршення економічної ситуації правляча HDZ швидко втратила владні позиції. Її кандидат програв президентські вибори, а сама партія на парламентських перегонах 2000 року здобула 27%, вперше поступившись опозиції.

Та попри всю свою суперечливість, Туджман був сильним і авторитетним лідером, який привів Хорватію до незалежності, відстояв її територіальну цілісність та державний суверенітет. Саме на цих наріжних каменях, закладених першим пре­зиден­­том, його наступники далі зводили будівлю нової Хорватії. До початкового проекту вони внесли суттєві корективи і відмовилися від авторитарних методів керівництва, перейшли до парламентської моделі республіки, лібералізували суспільно-політичне жит­­тя, взяли курс на євроатлантичну інтеграцію Хор­­ватії (1 квіт­­ня 2009 року країна стала членом НАТО, зараз тривають переговори про вступ до ЄС).

Озираючись на близьку й братню нам Хорватію, з якою Україна має чимало спільного, можна спробувати провести певні паралелі, знайти в нашій недавній минувшині своєрідного українського Туджмана. Людину, котру за масштабами своєї особистості, багатогранності й непересічності можна було б порівняти з хорватським лідером, який поєднував у собі стільки, здавалося б, взаємовиключних якостей – антифашиста й комуніста, генерала й політичного дисидента, на­­уков­­­ця-історика, патріота, націоналіста, лідера нації, авторитарного вождя. Відповіді немає.