Днями в Краматорську на Донеччині відбувся дводенний форум «Ветеран — громаді: потенціал, помножений на довіру», який організувало профільне Міністерство разом з низкою громадських об’єднань і благодійних фондів. За словами організаторів, локація заходу — символічна: учасники бойових дій з усієї країни повернулися в місця служби — на терени, які завдяки їхнім зусиллям стали вільними й мирними. Місцеві представники також упевнені, що це сприяє розвінчанню міфу про відсутність на Донеччині та Луганщині потужної ветеранської спільноти.
Очільниця Мінвету Юлія Лапутіна активно працювала майже на всіх офіційних і неформальних локаціях форуму й наголошувала, що не вітає порожніх декларацій та обговорень, а налаштована просувати конкретні практичні рішення. Наприклад, представники Міністерства оприлюднили статистику щодо забезпечення житлом ветеранів з-поміж переміщених осіб. За 2021 рік на це з бюджету виділили рекордну суму — понад 530 млн грн, а до кінця року власні квартири в різних регіонах України отримають 227 учасників бойових дій, домівки яких залишилися в окупації. Звісно, багато питань, які порушували на панелях, стосувалися гострого житлового питання й виконання державою зобов’язань щодо пільг і різноманітної допомоги. Багато часу приділили обговоренню тактики медичного та психосоціального моніторингу ветеранів, наданню вчасної та якісної допомоги й підтримки. Дискутували на форумі й про стратегічні завдання, зокрема про знищення стереотипів щодо учасників російсько-української війни.
Особливо цікавими й змістовними виявилися дискусії, присвячені таким темам, як соціальне підприємництво, участь колишніх військових у громадському житті та місцевому самоврядуванні. Спікери ділилися власним досвідом використання різних механізмів соціалізації та розповідали про здобутки, реалізовані заходи й подальші напрями діяльності, про переваги та недоліки учасників бойових дій на ринку праці, про міжнародний досвід країн НАТО і впроваджену міжнародну Програму переходу з військової кар’єри на цивільну, а також про діяльність новоствореного Українського ветеранського фонду. «Ветеранам важливо відчувати свою потрібність, розуміти, що їхній подвиг не був марним, та в разі потреби — знову повернутися захищати України з тим багажем досвіду, який здобули раніше. Це важливий позитивний сигнал для тих, хто ухвалює рішення про вступ до лав ЗСУ та інших структур сектору безпеки й оборони — це гарантія того, що після служби вони будуть потрібними», — зазначила модераторка Наталія Калмикова, радниця командувача Сухопутних військ з гендерних питань.
Читайте також: Як держава може допомогти ветеранському бізнесу
Але окремо хотілося б зупинитися на досвіді впровадження державної ветеранської політики у прифронтових регіонах. Насправді приклад Донецької області є цікавим не тільки через наближеність регіону до війни, а й через його соціально-політичну специфіку. І хоча областю та багатьма прифронтовими громадами керують військово-цивільні адміністрації, політичне забарвлення обраної місцевої влади не завжди дає надію на конструктивну взаємодію з патріотичною спільнотою. Можливо, зараз у це вже важко повірити, але в перші роки агресії РФ представники влади навіть не наважувалися тут вживати слово «ветеран» до учасників війни, що триває. Тоді не йшлося також про захист поховань українських бійців від вандалів. Певний час за загиблими не було громадянських панахид, а місцева влада не брала участі в ушануванні та визнанні їхнього подвигу. Більшість родин, члени яких воювали, воліли не поширювати цю інформацію навіть серед близьких і знайомих, а ті, хто поверталися в цивільне життя, інколи приховували факт своєї служби. Бо подекуди почувалися у ворожому середовищі й не були впевненими у власній безпеці.
Проте активна громадськість Донеччини констатує певні зміни на різних рівнях суспільного життя регіону. По-перше, на регіональному рівні справді почали виконувати програми, які запрацювали по всій Україні. Заступниця голови Донецької обласної адміністрації Юлія Костюніна запевнила учасників форуму, що на Донеччині виконують усі державні соціальні гарантії та діє програма підтримки учасників бойових дій і членів їхніх сімей. Наразі на базі обласного госпіталю для ветеранів війни у Святогірську мають відкрити сучасний центр для їхньої реабілітації. Медичні фахівці, які працюватимуть у цьому центрі, навчалися в Європі, щоб підвищити рівень обслуговування до західних стандартів. Але чутливим залишається питання будівництва нового житла, зокрема для категорії ВПО та учасників бойових дій. Наприклад, тільки цього року розпочали перше за роки незалежності будівництво багатоквартирного будинку в Краматорську. «Нам потрібні програми, які дали б змогу будувати житло для УБД та ВПО. Навіть якщо ми виплатимо їм компенсацію на придбання житла, то не будемо впевненими, що вони знайдуть потрібне на Донеччині. А ми дуже хотіли б, щоб така рушійна сила, як ветерани, залишалися в нашій області», — пояснила Костюніна.
«Коли добровольці почали повертатися з фронту до цивільного життя, десь половина з нас разом зі статусом УБД мала статус внутрішньо переміщених осіб, — розповідає Тижню Роман Балабойко, заступник керівника з зовнішніх зв’язків ГО «Союз ветеранів АТО Донбасу» й один зі співорганізаторів форуму. — Для нас було життєво необхідно перебувати серед побратимів, на яких можна спертися і разом з якими дивитися в майбутнє. Це особливі умови — коли ти з війни повертаєшся не додому, а в чуже місто, бо твій дім в окупації. Тут треба налагоджувати нове життя, шукати нове оточення. Тому Центр ветеранів АТО та їхніх сімей «Поруч», який є найбільшим проєктом нашого ГО, від 2016 року став місцем тяжіння тих, хто демобілізувався, а також переселенців. Ми всі знаємо про певні регіональні особливості, тому зрозуміло: люди шукали середовище, в якому їм буде комфортно».
Наразі згаданий центр — поки що єдиний такий заклад у Донецькій області, хоча до відкриття аналогічного готуються й у Покровську. На прикладі його діяльності можна побачити й певну еволюцію ветеранського руху Донеччини. Спочатку, за словами Балабойка, більшість тих, хто пройшов війну, потребували потужної психологічної підтримки, яку один одному надавали побратими й професійні психологи. «У 2016 році наш центр так і називався — Центр соціально-психологічної підтримки ветеранів та їхніх сімей, — розповідає Балабойко. — Цільовою аудиторією проєкту були лише добровольці, бо перших хвиль мобілізації на Донбасі не було. Вони йшли захищати Батьківщину зазвичай без мінімального воєнного досвіду, часто не мали часу на підготовку, зокрема й психологічну — більшість майже одразу потрапила з цивільного життя в зону бойових дій. Не йшлося також про відчуття захищеності родин або їхнє матеріальне забезпечення. Тому хлопці відчули дуже потужні наслідки».
Активіст пояснює, що зараз ситуація змінилася: попри те, що психологічну допомогу й далі надають, цей компонент відійшов на другий план. З розширенням державної підтримки люди частіше звертаються за юридичними консультаціями, бо хочуть розуміти, на які пільги мають законне право. «Ми зараз більше працюємо і з родинами — організовуємо вивчення іноземних мов, проводимо корисні дитячі курси. Бо, на жаль, бачимо жахливу статистику розлучень у таких родинах. Тому дуже важливими є заходи, що об’єднують одночасно ветеранське середовище й родини», — вважає Роман Балабойко.
На Донеччині помітні й інші тенденції. Попри справжній бум утворення різноманітних ветеранських об’єднань на початку війни, активними залишилися далеко не всі. І навряд чи це можна однозначно вважати приводом для песимізму: колишні учасники війни хоч і становлять особливу частину суспільства, проте не мають усе своє життя покладати на боротьбу й назавжди залишатися громадськими активістами. «Якщо в усьому суспільстві 7–10% активних людей, чому серед нас таких має бути 70%? Так, добровольці, особливо ті, хто пішли на початку війни, дуже діяльні, але годі вимагати особливої активності від усіх без винятку ветеранів!» — міркує Роман Балабойко. У цьому контексті під час форуму обговорювали й досвід Хорватії, де з початком війни постало багато ветеранських організацій, проте згодом лишилося тільки чотири. «Україна більша за Хорватію, у нас залишаться, звісно, більше організацій. Але сам процес зрозумілий: щоб адекватно й системно працювати треба об’єднуватися. Не дублювати, не конкурувати там, де не потрібно, не розпорошувати зусилля. Тепер уже настав час для конструктивного об’єднання та налагодження горизонтальних зв’язків», — наголошує Балабойко.
Читайте також: Леся Василенко: Обмежувати Міністерство у справах ветеранів лише питанням соціального захисту — це помилка
Звісно, певна кількість воїнів потрапляє в політичні проєкти, де їх використовують для цілей, що з часом виявляються не зовсім прозорими та зрозумілими. Але вже не так часто доводиться чути про радикальні дії, до яких вдаються активісти, намагаючись достукатися до влади. Такі зміни можна пояснити й певною переорієнтацією влади, й пошуком представниками громадянського суспільства різних способів впливу на неї. Але причиною останнього такого «вибуху» на Донеччині стало рішення голови обласної ВЦА призначити керувати військово-цивільною адміністрацією Слов’янська чинного мера міста, ексрегіонала Вадима Ляха. Проти кандидатури Ляха, який на початку війни демонстрував лояльність до російських бойовиків, виступили патріоти з різних міст області, а один навіть оголосив голодування.
Хоча багато хто тепер вважає, що для адекватної взаємодії не обов’язково, щоб мер був ветераном або військовим. Бо впевнені, що для конструктивної співпраці з будь-якою владою, місцевою чи регіональною, треба вчитися системності. Навіть якщо вони щось роблять неправильно, активісти не мають просто «відкривати ногою двері» й вимагати негайно задовольнити свої вимоги, як це було б доречно під час воєнних дій. Зараз уже йдеться про те, щоб приходити з пропозиціями, ігнорувати які буде значно важче, ніж викликати поліцію через погрози або хамство. «Більшість організацій припинила активну діяльність через брак коштів. Зараз можна відшукати фінансування для реалізації цікавих проєктів, але організаційну статутну діяльність ніхто не фінансує. Тому головне — не просто вимагати, а й пропонувати, — вважає Роман Балабойко. — У Краматорську теж не можна назвати всіх депутатів щирими патріотами, та й голова — точно не УБД. Але вже другий рік поспіль наша ГО отримує кошти з місцевого бюджету на корисні проєкти допомоги. Тому важливо, щоб ветеранський рух упевнено спрямовував свої зусилля на об’єднання задля тих цілей, які колись об’єднали їх на фронті. Якщо ми взяли на себе «тягар» цього статусу, маємо не чекати на умовні «гвоздички», а робити для України кожний, що може».