«З великою честю та задоволенням раді запросити Вас взяти участь у ролі спікера на другому модулі сьомої Школи Стратегічного Архітектора Києво-Могилянської Бізнес-Школи – програми для трансформаційних лідерів, які мають великий вплив на державні, бізнес та соціальні системи, створюють правила гри в Україні, та визначатимуть успішне майбутнє України та світу. Група складається із 35 керівників та власників потужного бізнесу, вищого керівництва урядових та безпекових інституцій, директорів гуманітарних та громадських організацій».
З учасниками програми я мав зустрітися у суботу 26 лютого. Перед зустріччю попросив, аби кожен учасник прочитав «Коротку історію втікача», мою першу колонку, яку написав для Тижня 17 грудня 2015 року (див. Тиждень №50/2015). Хотів, аби вони дізналися, ким я є і яка моя історія. Лекцію для лідерів бізнесу, вищого керівництва урядових та безпекових інституцій, директорів гуманітарних та громадських організацій перенесли на спокійніший, повоєнний час. Не маю сумніву, що коли ми зустрінемося, нам буде про що поговорити.
«Коротка історія втікача»
«100 років тому в нинішній узбецькій Фергані в сім’ї царського офіцера народився мій тато. Наприкінці 1915 року батьки моєї матері добулися до Казані, ставши втікачами із західних окраїн імперії Романових.
Після прориву Західного фронту навесні 1915-го царська пропаганда, а вкупі з нею і фізичний тиск змусили понад 3 млн здебільшого православних жителів покинути свої домівки й евакуюватись у глиб імперії. Після кількох років поневірянь дід і бабуся повернулися до Замостя у відродженій Польщі, а невдовзі по тому народилася моя мама. Мої дід і бабуся по лінії батька приблизно тієї самої пори теж добулися до Замостя, звідки походили їхні предки. Моєму батькові виповнилося сім років, він не знав польської мови, але з нетерпінням чекав першого шкільного дзвоника. Протягом двох міжвоєнних десятиліть мої діди та бабусі народжували й виховували дітей, тяжко працювали й мозолями будували своє життя в новій вітчизні. У вересні 1939-го почалася війна, а з нею і німецька окупація Замостя. Німці виселили материну родину, і вона знайшла собі притулок у Хелмі, де 1943 року одружилися мої батьки. Кінець окупації призвів до нових пертурбацій родинної історії. Після 1944-го майже всі близькі й далекі кревні вирішили — не тільки із власної волі — виїхати з Польщі в Україну.”Моя найближча родина лишилася в Польщі й знову повернулася до Замостя, нашої «історичної малої батьківщини». В тому місці я перестрибую на кілька десятиліть вперед, щоб продовжити власну історію «біженця».
Читайте також: Юрій Макаров: «Владімір Путін є породженням російського плебсу»
«Моя дружина Мірка, що народилась у Варшаві, була донькою українців із Галичини, виселених 1947 року під час операції «Вісла». Травматичний досвід виселення, необхідності покинути малу вітчизну зберігся в родинній пам’яті донині.
13 грудня 1981 року в Польщі оголосили воєнний стан, а у вересні 1982-го народилася наша донька Оля. У 1983-му ми переїхали до першої власної оселі. Кілька наступних років були спробою збудувати нормальне життя в умовах воєнного стану й повільного розпаду польського варіанта диктатури пролетаріату. Навесні 1986-го я поїхав до Канади як гість всесвітньої виставки Expo у Ванкувері й вирішив лишитися в еміграції. Взимку 1988 року до мене приєдналися дружина і вже п’ятирічна донька. Ми знову були разом.
Оля не знала англійської мови, але не могла дочекатися, коли піде до канадської школи, де стала вивчати ще й італійську та французьку, а в суботу відвідувала українську школу. Ми почали будувати наше нове канадське життя. У вересні 1991 року мене вперше запросили з моїми перформансами в Україну. СРСР розпадався, народжувалася незалежна держава. 1997 року я виграв конкурс на посаду директора Центру сучасного мистецтва Сороса в Києві. Оля почала навчання в престижній Лондонській школі економіки. Восени 2005-го мене призначили директором Польського Інституту й першим радником Посольства Польщі в Києві, а 2010-го я став директором Інституту польської культури в Нью-Йорку. У вересні того самого року донька захистила докторський ступінь в Оксфорді, а 2014-го стала професором політології в Манчестерському університеті. Досліджує масові протести, зокрема в Україні.
Дотепер жив 20 років у Любліні, 12 — у Варшаві, 11 — у Торонто, 13 — у Києві, 5 — у Нью-Йорку.
На екрані телевізора бачу нескінченні юрби біженців, які ринуть у Європу. За 100 років хтось із їхніх нащадків напише коротку історію втікача».
Минуло сім років і знову на екранах телевізорів я бачу тисячі біженців, що перетинають кордон. Цього разу це мої земляки, переважно жінки з дітьми, які переходять кордон західних сусідів України. Знову, як і мої предки, вони тікають від війни, яку Росія оголосила українському народу. Я вірю, що більшість сьогоднішніх біженців повернуться і відбудують своє життя у вільній батьківщині, але багато хто залишиться у вигнанні. Як нащадок біженців понад сто років тому я можу засвідчити, що незалежно від перебігу подій вони будуть живою, по постійно оновлюватиметься, силою українського духу, a за 100 років хтось із їхніх нащадків напише коротку історію втікача.