ФОТО: Євген Котенко
У. Т.: Чи може національна трагедія стати основою національної тотожності?
– Національні трагедії останнім часом набирають ролі ідентифікаційної ознаки того чи іншого народу. Нерідко вони допомагають позбутися криз ідентичності, борються із процесами, що загрожують ідентичності асиміляціями, масовими міграціями, відкиданням релігії, глобалізацією тощо. Також вони є неодмінним складником формування нових націй, бо «старі народи», сформовані наприкінці ХVIII – початку XIX ст., тільки дали початок виникненню нових, «ображеніших» на імперії, які певною мірою «відставали» від перших, що й відобразилося на їхній ідентичності.
Якщо зауважити, що останнім часом щораз менше людей називають себе релігійними, з’явилися теоретики, які вивели на перший план знакову трагедію народу, зробили з неї чи не головний код тотожності. Я виступаю противником цього підходу. Можливо, Ізраїлю це потрібно. Але ми українські євреї маємо чимало інших чинників, що тримають нас разом: історія, культура. Ми живемо на цій землі кілька сторіч, і не маємо потреби посилатися на Голокост як на об’єднувальний чинник.
У. Т.: Ідея створення ізраїльської держави виникла до Голокосту. Чи пришвидшила ця трагедія процес появи Ізраїлю?
– Одна з причин Голокосту – відсутність власної Батьківщини. Коли є власна держава, вона може захистити власних громадян. Звичайно, поява Ізраїлю якоюсь мірою пов’язана з Голокостом, хоча ідея відновлення єврейської держави виникла раніше. Друга світова війна змінила певні уявлення усього європейського суспільства щодо ідеї створення Ізраїлю, хоча він би виник пізніше і без цього факту. Народи переживають власну трагедію за схожими сценаріями. Народ можна порівняти із людським тілом: якщо пошкоджено певний орган, інші також відчувають біль. Водночас втрата руки чи ноги зумовлює перебудову всього організму. Втрата єврейським народом своєї європейської частини спричинила переосмислення багатьох явищ: існування як такого, своєї ідентичності.
У. Т.: Чи правда, що для багатьох сучасних ізраїльтян, які приїхали з США, Голокост незрозумілий як біль народу?
– Африканським чи азійським ще тяжче усвідомити, що таке Голокост. Ізраїль вважає, що він ніколи не допустив би Голокосту, що позиція європейських євреїв була позицією слабких, що трагедія Шоа (див. словничок) – наслідок цієї слабкості. Ситуація змінюється – зокрема під тиском того, що Ізраїль неспроможний зібрати у себе всіх євреїв світу. А з допомогою вшанування Голокосту можна під прапором Ізраїлю спробувати об’єднати світове єврейство.
У. Т.: Як ви ставитеся до закидів, нібито євреї використовують Голокост задля світового сіонізму?
– Євреїв багато в чому звинувачуюють, і не потрібно до цього ставитися поважно. Ми як Конгрес національних громад провели конференцію, на якій намагалися поділитися своїми трагедіями один з одним. Це не лише корисний досвід, а й один із кроків до толерантності. Коли народ «вариться» лише у власній історії, власних проблемах, він перетворюється на сліпого і глухого до інших. Тоді починається нездорове культивування цих трагедій, бо їх усвідомлення викликає не лише певні рефлексії – воно впливає на відчуття. А якщо преставник одного народу знає про біль іншого, він по-іншому оцінює і власний.
У. Т.: Але ж якусь конкретну трагедію вчинив можливо інший народ, нерідко дискурс трагедії ґрунтувався на протиставленні іншого?
– Не завжди. Необхідно любити свій народ, але – як кажуть, з відкритими очима. Патріотизм із закритими очима не патріотизм. Потрібно любити свій народ так, як ти любиш матір, дитину, сестру, такими як вони є – із усіма позитивними і негативними рисами. Народ так само: з його важкою історією, з його не зовсім порядними вчинками.
У. Т.: Вшанування жертв нацизму, трагедії європейських євреїв – чи не має в суті антинімецький підтекст?
– Ставлення до Голокосту, його вивчення не стоїть на місці, воно не статичне. За 60 років дослідження Голокосту відбулася велика зміна підходів до цієї проблеми. Причому на ставлення самих євреїв до цієї трагедії впливали як внутрішні дискусії, так і позиція ззовні. Перш за все намагалися відповісти на засадниче питання «Чому Бог покарав єврейський народ?» Дехто вважав, що за реформацію. Але німецькі євреї, реформовані, постраждали найменше. У газових камерах знищено євреїв Польщі та найбільших традиціоналістів – хасидів. Будь-які намагання спростити цю проблему: ось винні, ось жертви – не спрацьовує.
У. Т.: Багато хто в Україні виступає проти використання досвіду вшанування жертв Голокосту в процесі визання Голодомору геноцидом. При цьому Ізраїль досить ревно підходить до такого копіювання. Що насправді відбувається?
– У Ізраїлі досить важко сприймаються інші трагедії. І не тільки тому, що Голокост культивується на багатьох рівнях. Це пов’язано із міжнародною ситуацією. Скажімо, геноцид вірмен – беззаперечний, мало хто з цим фактом сперечається. Ізраїль не визнає вірменську різню, бо на Близькому Сході у нього один стратегічний партнер – Туреччина. Ізраїль не «ревнує» до Голодомору. Для цієї країни важлива думка Росії у цьому питанні, тому Ізраїль ще не готовий сприйняти українське бачення. Я особисто перед візитом Віктора Ющенка до Тель-Авіва просив представників Кнесету, аби вони «не відмовляли одразу», обдумали ситуацію, а потім приймали рішення. Приблизно так воно й вийшло.
Ми бачимо, як Голодомор перетворюється також на сильний ідентифікаційний чинник, і він буде працювати. Ті, хто заявляє, що вшанування жертв 1932–1933 років шкодить українській тотожності, мислять поверхово. Вони були б праві, якби українці окрім того, що поминали б загиблих та посипали голову попелом, нічого б іншого не робили. Натомість в Україні відбувається чимало позитивних процесів: соціальних, культурних. Розмова про Великий голод потрібна, і коли вона ведеться людьми при здоровому глузді, нічого поганого я в ній не бачу. [152][153]
БІОГРАФІЧНА НОТА
Народився у Ташкенті в 1946 році.
Закінчив Чернівецький університет.
1972 року виключений з комсомолу. Співпрацював з єврейським та загальнодемократичним рухом в СРСР.
У 1978-му вступив до Української Гельсінської рупи. У цьому ж році був арештований і засуджений до 3 років колонії посиленого режиму.
1984 року засуджений повторно.
У 1887 році відмовився від амністії, оскільки не хотів підписувати зобов’язання про відмову від політичної діяльності.
1989-го брав участь у створенні Ваада (Конфедерації єврейських організацій і общин СРСР).
2002-го – голова Євразійського єврейського конгресу.
Нині – очільник Конгресу національних громад України.
КОМЕНТАР
Юсуф Куркчі
заступник голови республіканського комітету при Раді Міністрів АРК у справах міжнаціональних відносин та депортованих громадян
.jpg)
Подолати наслідки зла
Не думаю, що факт депортації став об’єднувальним для всього народу. На момент депортації з Криму кримські татари як народ були давно сформовані, і спільними були для нього культура, мова, релігія. На мою думку, радше наслідки цього злочину, а також як результат – обмеження прав кожного кримського татарина, вплинули на єднання нації. Після депортації до загального відчуття несправедливості додалося величезне прагнення повернутися на Батьківщину. Це бажання й виявилося спільним для всіх кримських татар. Нині об’єднувальним для більшості кримських татар є бажання створити умови, що упереджували б асиміляцію народу, сприяли б відродженню культури, і це все на ґрунті економічного добробуту.