Normal
0
false
false
false
MicrosoftInternetExplorer4
/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:”Звичайна таблиця”;
mso-style-parent:””;
font-size:10.0pt;”Times New Roman”;}
Їх було не більше двадцяти. Тих, хто 12 травня 2004 року вийшов до пам’ятника Тарасу Шевченку у центрі міста Суми. Викладачі, студенти, їхні батьки, кілька депутатів міськради. Всього двадцятеро людей, які, ризикуючи втратити навчання і роботу, насмілилися сказати публічне „ні” насильницькому об’єднанню трьох сумських вузів: СумДУ, педагогічного та аграрного університетів.
Щоб зрозуміти, в якій атмосфері існувала тоді Сумщина, потрібно було там жити. За майже шість років свого панування виходець з Донбасу, улюблений „солдат президента” Леоніда Кучми голова Сумської ОДА Володимир Щербань, за його ж словами, „проїхався танком” по області. Поза зоною його контролю лишилося мізер бізнесу, повністю контролювалися правоохоронні та фіскальні органи, керівні посади в яких займали вихідці з Донбасу; не витримавши шаленого тиску, достроково припинив свої повноваження міський голова м. Суми, місце якого після сфальшованих виборів зайняв радник Щербаня; опозиція ледь жевріла і була розрізнена; міліція чатувала на кордонах області селян, яких примушували здавати м’ясо і молоко по загарбницькі низьким цінам лише на підприємства, які контролював губернатор; майже повністю контролювався медійний простір.
Вищі учбові заклади – це те, на що ВП (Володимир Петрович) не міг тиснути і впливати безпосередньо, тай то лише тому, що до президентських виборів не стояло таке завдання. Тому об’єднання вузів вбачалося чудовою ідеєю, яку сором’язливо прикрили квітчастою ряднинкою турботи про майбутнє сумських вишів та економічною доцільністю. Щоправда, у чому саме ця доцільність полягає, достеменно пояснити ніхто не міг. Очолити тільки-но створений на папері Сумський Національний Університет мав керівник найслабшого на той час вузу Сум – ректор СНАУ Олександр Царенко, якого за маніакальну схильність до порядку студенти прозвали „долбольодом”. Зате Царенко очолював обласний осередок могутньої тоді СДПУ (о) Віктора Медведчука, міцно тримав у руках свій вуз і був здатен виконати будь-який наказ.
Мітинг 12 травня пройшов без ексцесів: покричали у мегафон, помахали плакатами „Ні – СНУ!” і розійшлися. Смішно було навіть подумати, що ця купка людей, які нічого не вирішували, здатні щось протиставити державній машині.
До 28 червня, Дня Конституції, противники об’єднання вузів вичерпали усі методи парламентської боротьби: провели зібрання у колективах, які також не підтримали ідею СНУ, написали безліч листів до міністра освіти та керівників держави, зустрічалися з народними депутатами – марно.
А 28 червня у сквері Шевченко активісти розбили наметове містечко. Важко сказати, на що вони розраховували з самого початку, але вже сам факт прояву такої наглої непокори видавався дивовижним. Хто б міг тоді подумати, що трохи більше, ніж через місць існуюча система перший раз по-справжньому здригнеться і відступить не під тиском опозиції, не під організованими ударами дорослих дядьків та тьоть з депутатськими значками, а під спонтанним протестом юнацького максималізму? Звичайно, у той день не обійшлося без провокацій, інакше ВП не був би самим собою – перевдягнені у цивільне міліціонери намагалися зламати намети, але учасники мітингу „Ні – СНУ!”, а їх було уже близько сотні, міцно взявшись за руки, трьома колами оточили наметове містечко, яке для більшості з них стане домівкою на найближчий місяць. У цей же час буквально у десяти метрах поруч уся сумська влада-донецька братія на чолі зі Щербанем вкладала вінки до ніг Тараса під звуки державного гімну України. Неперевершене видовище.
Сумська студентська революція на траві
Наметове містечко у центрі Сум протрималося до ночі з 31 липня на 1 серпня, коли його знесла міліція, а усіх, хто там перебував, арештували. За цей місяць на долю учасників акції випало чимало випробувань. Майже кожного дня – погрози виключення з вузів, тиск звільнення з роботи та карні справи на батьків, розбиті шибки у квартирах, шантаж, провокації, відверте та таємне спостереження правоохоронними органами, підкидання наркотиків та порнографії, арешти активістів, закидання табору отрутною рідиною, після чого кільком непритомним студентам „швидка” відмовляється надавати допомогу – від страху ослухатися влади.
Але найстрашніше не це. Найстрашніше – це безнадійність, бо годі собі й уявити, що президент Кучма через якісь там рвані намети посеред Сум відмінить свій Указ про об’єднання вузів, яке вже брутально йшло повним ходом: з університетів познімали таблички, позбивали великі літери „СумГУ”, позгрібали папери, повикидали та позвозили до купи меблі, викладачі написали заяви про звільнення та прийом на роботу – новий виш СНУ проводив вступну кампанію і не зважав на якісь там нікчемні протести. І наметове містечко, у якому спочатку оселилося п’ятдесят, потім сто, а деякими, особливо небезпечними ночами, коли чекали на напад міліції чи підкупленої гопоти, жило і до двохсот людей, почало поступово вимирати. Буквально через два тижні, посеред липня, революціонерів лишилося не більше п’ятдесяти, не рахуючи викладачів та батьків, які чергували навколо табору ночами. Це було дуже складно – цілодобово жити під тиском і підтримувати переможний дух, особливо, коли знаєш, що перемоги не дочекатися ніколи.
Увесь цей час по телебаченню йде шалена компанія компрометації акції: виступають представники влади, ректори вузів, деякі викладачі та студенти. Лейтмотив один – акція куплена, протестуючі – зброя у руках політиків. Та студенти принципово дистанціюються від політиків, усвідомлюючи цю пастку, і якщо й звертаються з листами про вимогу відміни Указу, то до всіх політиків одразу. А найближче до студентського наметового містечка опинився тими днями… прем’єр-міністр Віктор Янукович, який відвідав Суми з візитом, але до студентів не прийшов, натомість, провів приємні дві години у товаристві Щербаня і Царенка у СНАУ.
На дворі стояло літо 2004 року: люди загорали на морі, подорожували, їздили рибалити, словом, відпочивали та насолоджувалися життям, а не стирчали, як останні дурні, у наметовому містечку посеред міста під ногами у Кобзаря без жодних шансів на результат. Майже кожного дня йшов дощ. І ніхто не знав, що потрібно зробити, щоб досягти перемоги. Або майже ніхто. Бо студенти приймають рішення йти на Київ. Пішки. По трасі. Просто неба. На Майдан.
Місто підтримувало студентів – і морально, і матеріально. Це було вкрай важливо. Люди підходили до табору, допомагали їжею, речами, порадами, неодноразово доводилося бачити, як старенькі бабці кидали, хрестячись, у студентську скриньку для збору коштів свої копійки. Більш того, студенти завдяки Інтернету почали вигравати інформаційну війну, про акцію уже знають у Києві, на центральних телеканалах навіть з’являються сюжети про сумський протест, міська газета „Панорама” прискіпливо відстежує кожну подію навколо революції на траві.
У ніч з 31 липня на 1 серпня, напередодні початку походу студентів на Київ, наметове містечко на декілька годин припиняє своє існування – вночі міліція зносить намети і арештовує мешканців містечка, сподіваючись таким чином завадити акції. Але вони недооцінили супротивника – основна група студентів вийшла за межі міста ще напередодні і ранком рушила у напрямок Києва. У Сумах у цей день сталося щось неймовірне. Тисячі людей приєдналися до студентського маршу непокори через усе місто і прийшли під стіни Ковпаківського райвідділку міліції з вимогами відпустити затриманих.
Студентський похід влада намагалася зупинити кількома засобами. Спочатку переговорами і брехливими обіцянками (керівник виборчого штабу Януковича Сергій Тігіпко по телефону), а потім Роменський райсуд прийняв чудове рішення, згідно якому… студентам забороняється пересуватися узбіччям траси Суми-Київ! Геніально.
Ранком 8 серпня на кордоні Сумської та Полтавської областей сумська міліція, якою керував особисто начальник УМВС у Сумській області Микола Плеханов, вчинила напад на студентську колону. У методах не особливо соромились, і всіх, кого змогли спіймати у кукурудзі, утрамбували в автобуси та здали у Недригайлів та Ромни, де одраз чинили суд. Але Володимир Щербань, який, наче славетний полководець за битвою, спостерігав за цією ганьбою з пагорба, знову недооцінив супротивника – невелика група студентів, передбачаючи напад, вночі пішла на Київ лісами.
Це був справжній шок у влади – коли вони дізналися, що студенти, попри все, продовжують йти на Київ, але уже по території Полтавської області. Місцева міліція ні на секунду не зводить із студентів очей, але чіпати не наважується. Дивно, але майже всі студенти, кого затримали, не зважаючи на отримані судові попередження, повертаються до походу, і на Київ йде уже майже сотня людей. Ходять розмови, що до походу сумських студентів хочуть приєднатися студенти з інших міст України.
У Сумах у ці дні проходять кілька багатотисячних мітингів – уперше за останні десять років. Вимога одна: „Щербань – геть!” Ситуація у місті стає досить напруженою, і ніхто не знає, що буде завтра і скільки людей прийдуть під стіни ОДА. Щербань особисто виступає по місцевому телебаченню, зачитує списки затриманих, сесія облради клеймить позором учасників акції, але, чим би не закінчилася революція на траві, уже стає зрозумілим – студенти перемогли. Принаймні, морально, – сколихнувши своєю впертістю та політичною бездоганністю усе місто.
Указ Кучми про відміну свого ж Указу про ліквідацію сумських вузів та створення потвори СНУ застав сумських студентів рівно на половині дороги до Києва біля села Харківці, що під Пирятиним, 10 серпня. Звісно ж, спочатку ніхто не повірив, але того ж дня після обіду Указ був опублікований на офіційному сайті президента.
Досі достеменно невідомо, що ж саме спонукало владу визнати поразку. Можливо, у Києві зрозуміли, що ці – дійдуть. Попри все, але дійдуть. І розіб’ють свої намети на Майдані, і будуть там стояти – без жодної надії на перемогу, але стояти.
Так закінчилася сумська студентська революція на траві. Студенти, їхні викладачі та батьки відстояли своє право на якісну освіту і зберегли для Сумщини унікальні вузи. Вони починали на голому ентузіазмі, пережили страх, відчай та безнадію – але перемогли систему.
У статті навмисне не згадано жодного прізвища безпосередніх учасників подій, тому що у цієї перемоги немає імен. Тож якщо згадувати, то усіх, а перелічити усіх немає жодної можливості. Тай не для того, щоб похвалитися, це писалося. Якщо прискіпливо придивитися до кожного учасника революції на траві 2004 року, то з подивом можна констатувати, що ніхто з них не мав якихось особливо видатних якостей революціонерів, ніхто не мав досвіду протистояння владі. Їх об’єднувало одне – глибоке переконання, що справа, за яку вони взялися, відповідає їхнім уявленням про життя та справедливість.
Через рік, у серпні 2005 року, на дорозі біля с. Андріяшівка, де менти гумовими кийками трощили студентів, поставили камінь, на якому написано: „Тут ми повстали з колін та побачили волю!”
А через шість років, у травні 2010, дивлячись на те, що зараз відбувається в Україні, згадуючи ті події, думаєш: „А чи справді повстали?” Бо сьогодні Україна до болю нагадує Сумщину періоду Щербаня. Різниться час і простір, але обличчя і методи ті ж самі, і об’єднують у незрозуміле одоробло не вузи, а дещо значно більше і важливіше.
Тож лишається чекати, коли у сквер Тараса Шевченко вийдуть двадцять ідіотів з мегафоном і плакатами – і перевернуть історію.
На фото: уроки перемоги 2004-го. Сумські студенти розбили Наметове містечко