Після школи Павло пішов вчитися на маркетолога, хотів здобути корисні навички, щоб продовжити сімейний бізнес. Пізніше став працювати в благодійній організації, саме тоді почав змінюватися його світогляд, прокинувся інтерес до духовних пошуків. Зрештою, у 21 рік наважився на послушництво в одному з монастирів на Івано-Франківщині. Згодом вступив до богословського інституту, де й зустрів 2014-й. Павло зростав у патріотичній родині, мав відповідне коло спілкування в Києві, тому, коли почалася війна, вирішив, що не ховатиметься від неї за стінами келії, перевівся на заочне відділення Волинської духовної академії й одночасно став шукати свій шлях на Схід. Звісно, семінарист чи священик не може брати до рук зброї, але може розпочати своє служіння в охопленому війною регіоні. Після здобуття ієрейського сану молодий панотець невдовзі відбув на Луганщину. Тоді ще не було офіційного капеланства, але отець Павло одразу налагодив співпрацю з військовими: це потрібно було і військовим, і місцевим, щоб показати їм, що то не якісь там «карателі», а справжні захисники.
На Луганщину Павло приїхав не сам, а з дружиною Зоряною, що закінчила Острозьку академію і має фах релігієзнавиці та журналістки. Паніматка не стала сільською домогосподаркою, а одразу влаштувалася в місцеву школу викладати історію, згодом ще й узялася виконувати обов’язки педагога-організатора. Коли Зоряні Проценко потрапив до рук архів із напрацюваннями попередників, що влаштовували шкільні свята, вона була чимало здивована: якісні, видрукувані на кольоровому принтері матеріали до… річниці заснування Лєнінського комсомолу, і то не колись, а фактично в наші дні. Багато хто вороже зустрів нову викладачку: україномовна, родом із «бандерівської» Тернопільщини. Однак Зоряна не здавалася: викладала у російській школі українською, запрошувала на уроки наших солдат, діти охоче знайомилися з ними. Згодом здолала й бюрократію: школа врешті стала українською, призначили нову директорку.
Читайте також: Грибна рота
Село Новоолександрівка Біловодського району на Луганщині, куди приїхала родина Проценків, розташоване неподалік кордону з Росією. Більшість місцевих мешканців — нащадки переселенців звідти. Російська мова, російське ТБ і, зрозуміло, російська церква. УПЦ МП має тут практично монопольну позицію. «Священики Московського патріархату з усього району з’їжджаються до райцентру й там правлять службу, — розповідає отець Павло про тамтешні звичаї. — До мене в храм люди попервах не хотіли йти, бо казали, що не мають за що свічку купити, склався стереотип, нібито відвідини церкви — це якась платна послуга». Втім, панотцю було з чого починати: він мав уже побудований храм у селі, єдиний, до речі, в області, всі інші тамтешні церкви ПЦУ в регіоні — це не типові будівлі, а тимчасові облаштовані приміщення.
«Центр тяжіння» в Новоолександрівці — конезавод, на якому працює більшість місцевих мешканців. «Завод заснований давно, ще за катерининських часів, люди важко працюють, ручної праці стільки ж, як і 300 років тому. Живуть ізольовано, рідко коли за межі свого району виїжджають. Життя складне, тож і шукають віри, опори в житті, і багато хто не переймається питанням конфесійної належності», — каже отець Павло.
У великих містах звикли бачити священиків на дорогих автівках, панотці нерідко є мешканцями найреспектабельніших районів. Це породжує упередження, що кожен, хто носить рясу, є людиною ситою та забезпеченою. Історія отця Павла інша: сільський священик Православної церкви України на Луганщині далеко не представник привілейованої касти. Він не те що розкішного — жодного авто не мав, і в храм до нього не вчащають бізнесмени, ладні за хрещення дитини чи освячення житла заплатити кругленьку суму. «У храмі дах потік, треба в райцентр їхати, домовлятися про ремонт, а мені доводилося по два тижні гроші збирати, аби мати 100 грн на маршрутку, такі злидні обсіли», — згадує отець Павло. Своєрідним порятунком стала можливість отримати посаду капелана у 53-й бригаді ЗСУ, бо це, серед іншого, хоч і невелика, але стала зарплата, отже, шанс залишитися в регіоні, куди не дуже поспішають інші священики, що облюбували затишні й заможні єпархії.
Читайте також: Нетиповий Соколик
Молодий фахівець — чи то священик, чи то офісний працівник — це завжди людина без зв’язків, вона шукає їх. На те потрібен час. Ставши військовим капеланом, панотець цей час виграв: згодом з’явилися благодійники, що допомогли з ремонтом храму та іншими нагальними потребами, налагодилась комунікація з військово-цивільною адміністрацією. Звісно, служити тепер доводиться більше: і у війську, і на своїй сільській парафії. «Усе склалося якнайкраще, я коли тільки в Новоолександрівці служив, то, бувало, на недільну службу приходило зо п’ять людей, а то й менше. Тепер я переважно у війську, а коли приїжджаю на парафію, то прихожан у храмі помітно більшає», — каже священик.
Україна сьогодні контролює чималу частину Луганщини, втім, тут постійно служить лише п’ять священиків ПЦУ — переважно ті, що перейшли з Московського патріархату. «Одного зустрів просто на фронті, у батальйоні «Айдар» під час боїв за Жолобок, — згадує Павло Проценко. — Підійшов боєць, попросив про причастя. Таке рідко трапляється. Цікавий такий боєць: грузин за національністю, з величезною бородою. Розговорилися, виявилося, він раніше був ієромонахом Московської церкви, але ще під час Революції гідності розчарувався, порвав з УПЦ МП, пішов на фронт добровольцем і був, по суті, хлопцям за капелана. Ось ми й узяли його до себе в Луганську єпархію ПЦУ».
Отець Павло любить повторювати: Крим і Донбас — це території, де практично не було української церкви, і символічно, що саме ці регіони були окуповані. «Ми будували монастирі на Івано-Франківщині, Рівненщині, Київщині, а про ці землі забули. На Західній Україні священики по 30 років чекають своєї парафії, а до нас на Луганщину ніхто не їде відбудовувати, за українські душі боротися. Це недопрацювання як церковної адміністрації, так і всього суспільства, має ж бути бодай мінімальне заохочення служити тут», — пояснює панотець.
Читайте також: Друг героя
Військові — це зовсім інша паства, ніж сільські прихожани. Рівень релігійності серед них дуже різний, тому знайти з ними спільну мову священику не так уже й просто. Особливо коли ти не поважний панотець, а, за армійськими мірками, молодий лейтенант, якому ще слід завоювати авторитет серед бійців, які не з підручника знають, що таке війна. «Перший рік свого капеланства я часто запитував себе: а що я тут, власне, роблю? На другий рік збагнув: люди на фронті — це ті, хто вже прийшов до Христа. Бо як Він заповідав: вищу любов проявиш, душу за ближнього кладучи. Так, люди, що на війні, що в тилу, залишаються людьми зі своїми бідами й пристрастями. Але важливий вектор, напрям руху: той, хто обрав шлях захисту Батьківщини, чинить як справжній християнин. Часом чуєш від командирів: та не вчіть ви бійців, що вони всі мають загинути! А ми й не вчимо. Питання в уже згаданій мною цитаті зі Святого Письма. Душу покласти — це не те саме, що загинути, а присвятити життя. Часом не треба довгих проповідей і складних богословських диспутів, одне-два слова, сказані вчасно в небезпечній ситуації, можуть розрадити людину, дати надію — так я бачу місію капелана».