Кінець серпня та початок осені на Донеччині традиційно святкове — в шахтарських містах урочисто відмічають профільне свято, в інших- Дні міста, які зазвичай присвячені датам звільнення у Другій світовій. І цьогоріч це відбувалось з найбільшим розмахом за останні п’ять років з початку війни. Більшість населених пунктів, що знаходяться на відстані понад 15 кілометрів від бойових дій, вже давно відчувають себе мирними, тому святкували на повну міць з концертами зірок, ярмарками, фестивалями, а деякі навіть вперше за цей час зважились офіційно влаштувати гучний феєрверк. Бо з 2014 року навіть невеличкі феєрверки на приватних вечірках були заборонені. Хоча декілька останніх років за одиничні постріли не карали й не штрафували, хіба що люди обурювались в соцмережах, зробивши переклик: “Стріляють! Хто що знає?”. Святкову потужну мирну канонаду, наприклад, влаштували у Соледарі, Дружківці, Слов’янську.
Читайте також: Початок епохи невизначеності
Більшість, дійсно, раділа яскравому шоу: до війни міські голови майже змагались у потужності салютів, тому це дійство було феєричнім та довгоочікуваним. А зараз відновлення традиції відчулось як повернення до мирного життя, де гучні вибухи можуть дарувати радість. Особливо були вражені діти, які ніколи не бачили або не пам’ятають, як це виглядає. Здавалось би, позитивний симптом одужання колективного організму! Але… Навіть не торкаюсь теми етичності масштабного святкування з будь-якого приводу під час війни — навряд чи мешканці Донеччини єдині, хто бажає жити так, начебто її вже немає. Хоча, можливо, вони цього потребують понад усе, бо відчули її в повну силу. А ось впевнена, що флешбеки різної потужності під час салютування відчули в тому ж Слов’янську доволі багато людей. Бо скільки б ти не намагався забути найстрашніші миті, в потрібний момент вони повертаються, варто хоч якось натякнути підсвідомості про можливість небезпеки. Свої панічні атаки під час грози, що з’явились ще навесні чотирнадцятого, я навчилась приборкувати не так вже й давно, і це при тому, що ніколи не опинялась в епіцентрі обстрілу. А таких, хто обов’язково зреагує на постріли в небі, багато: місцеві, які пересиджували літо 2014 року у своїх підвалах, переселенці, що тікали під вибухи світ за очі, військові, яких у звільнених містах багато, і навіть ті, хто цього всього не застав, але дуже боявся, – отримали свою дозу невротичних подразнень, загострень та посилення тривожності. Я бачила цей вибух в соцмережах, чула від знайомих, знаю про випадки погіршення здоров’я від лікарів. Але ж в цілому ж людям сподобалось, чи варто зважати на якусь тисячу “слабаків”, чия нервова система не витримує цього навантаження? Бо в нас же демократія – влада більшості…
Читайте також: Здолати апатію
На днях прочитала, що десь на Закарпатті відкривають інклюзивну кондитерську, де працюватимуть люди з інвалідністю. І дуже зраділа, бо вважаю, що суспільство, в першу чергу, повинно створювати такі умови, щоб ці люди відчували себе важливою ланкою, потрібними та корисними, а не просто отримували якість “інвалідські гроші”. Тому вітаю будь-які інвестування в соціальний бізнес, який по-справжньому, а не на папірці, буде залучати особливих людей. Але, виявляється, більшість “здорових” людей активно або пасивно протестує проти подібних тенденцій. “А ви уявіть, що вони там нароблять: вони ж всіх потруять”. Це при тому, що весь процес приготування відбувається строго під контролем тьюторів. “Я б не хотів, щоб в кафе мене обслуговувала людина з вадами здоров’я — це б зіпсувало мені настрій та апетит”. Хоча, якщо чесно, інколи апетит можуть зіпсувати і деякі “поважні” відвідувачі. “Цих інваліді не так вже є багато, то чого б ще гроші витрачати, щоб для них щось облаштовувати- держава гроші платить, нехай вдома сидять!” Так швиденько порахували свої та державні гроші. “Вчителька на візочку? А як вона буде за дітьми глядіти?” Але до вчительок, навіть без інвалідності, у прогресивних батьків доволі багато вимог. Ви думаєте, цей треш лунає з якихось доісторичних печер? Повірте, я чула це від освічених, забезпечених людей, деякі з яких вважають себе ще й дуже релігійними… Причин, через які “здорова”, але, насправді, навпаки, частина суспільства, воліє диктувати виключно власні умови життя меншості з важкими хворобами, багато. Небажання отримати хоч краплю незручності (можливо, офіціант, дійсно, буде обслуговувати трохи повільніше), власні комплекси (а якщо вони зроблять краще, ніж я, здоровий), специфічне виховання “людожера”, необізнаність, страх. Але й в цьому випадку, вважаю, треба постійно та наполегливо нагадувати, що справжня демократичність суспільства будується через механізми, що захищають ту меншість, яка потребує допомоги. І аж ніяк не через простий підрахунок, кого більше.