Син Брандо Крістіан, який уже помер, розказує про свого батька Марлона, який відійшов іще давніше. Веде мову крізь дурман від марихуани й туман у голові від кокаїну та алкоголю. Може, саме тому оповідь страждає на чіткість, послідовність та якість і фільмом називається з великою натяжкою. Як, власне, і все, чим займається відповідальний за «Брандо без купюр» режисер, сценарист і актор Демієн Чапа, любитель малобюджетного кіно класу «Б» з рейтингами, яким далеко навіть до середнього бала. Проте він вражає своєю наполегливістю й поінформованістю, достатньою, щоб знімати біографічні фільми і грати в них головні ролі, на кшталт Боббі Фішера, Романа Полянського чи Джека Кеннеді. І треба сказати, факти, наведені Чапою, цікаві й не тхнуть другою свіжістю. А це в наш час легкодоступності будь-якої інформації дорого коштує.
Про любов Марлона до мами й страх перед батьком ми давно знали, про полігамні стосунки з жінками також. А от про те, що на зйомках «Хрещеного батька» його ледь не пристрелив справжній мафіозі, матір якого образив грубістю актор, і що він мав стосунки зі Стеллою Адлер, однією з найвідоміших у Сполучених Штатах театральних викладачів, чути ще не доводилося. До всього іншого Чапа справді зовні схожий на Брандо і чудово імітує його голосову манеру. Багато перелицьованих відеоінтерв’ю, як і залаштункових кінематографічних фактів, а також відкрита книга трагічного особистого життя – це світлий бік «Брандо без купюр».
Темний– натягнутість сцен, слабка акторська гра, невибагливий монтаж, дешевий макіяж і «ха-ха» на візуальних ефектах. Маємо справжній парадокс: цікаву інформацію не надто цікаво слухати, бо спогляданню заважають совання на стільці, постійні зиркання на годинник і запитання: «Навіщо так знімати?» Але про великих створити велике кіно вдається не багатьом. Доводиться задовольнятися малим. Утім, дещо несподіваний, драматичний фінал із вражаючим звинуваченням Голлівуду додає «Брандо…» додаткових балів.