«Люди завжди важливіші за інституції, у яких вони працюють», — любить нагадувати колишній посол Франції в Україні Філіпп де Сюрмен. У справедливості цих слів переконуєшся щоразу, коли доводиться спостерігати обмеженість реальних впливів міжнародних структур на події в гарячих точках планети. Повоєнні механізми стримувань і принципи ухвалення рішень забезпечують їм зовсім куценький арсенал: заяви, звіти, спостережні місії, «занепокоєння» та «обурення»…
Рада Безпеки ООН паралізована перспективою російського вето, ОБСЄ та Комітет міністрів Ради Європи — обов’язковим принципом консенсусу. Москва або гіпотетично будь-яка інша держава-член, що не зацікавлена в жорстких кроках проти себе, легко знаходить можливість запобігти їм. Право сильного, звичайно, середньовічний принцип. Але останні події, зокрема на Донбасі та в Криму, свідчать: цей принцип зовсім не віджив свій час, а, навпаки, дуже навіть спрацьовує хоча б у тих самих мінських домовленостях. У документі не прописано, як діяти, коли одна зі сторін послідовно ігнорує угоду. То як бути? В ідеалі порушник мусив би потрапити під жорстку обструкцію. У реальності ж тиск чиниться на Україну, на яку просто легше тиснути. А що на бойовиків «ДНР» та на Росію по-справжньому надавити не вдається, то місія ОБСЄ розводить руками: не маємо доступу до 40% окупованої території. Ви вже вибачте. Що можемо, те робимо. А можемо, відповідно до викликів часу, зовсім небагато.
Дивіться також: Міжнародні організації в Україні. Місії і повноваження
«Припинення вогню не може бути стабільним, якщо ОБСЄ не стане вздовж лінії розмежування, не стане в Широкиному з усіма технічними засобами, з усіма можливостями поставити там стільки спостерігачів, скільки можливо, і — давайте скажемо це прямим текстом — стоятиме там постійно, — заявив днями в інтерв’ю «5 каналу» міністр закордонних справ України Павло Клімкін. — Нам потрібно, щоб ОБСЄ повністю контролювала відведення техніки. Вони готові це перевіряти, просто їх туди не пускають. Але якщо ОБСЄ стане реально вздовж лінії розмежування, то наші хлопці не будуть гинути від цих постійних обстрілів».
Якби ОБСЄ вишикувалася вздовж уявного кордону між окупованими та неокупованими територіями, все було б, звичайно, простіше. Але як цього домогтися? «За добу терористи 95 разів порушили режим припинення вогню», — буденно констатують інформагенції. Щодня вбиті, поранені, не припиняються обстріли. І що? І нічого. Частка Росії в бюджеті ОБСЄ — 7%. Це означає, що вона має право на 7% власних спостерігачів у будь-якій місії, але не тільки. РФ здатна задушити в зародку будь-яку небажану ініціативу: рішення в Раді Міністрів, згідно зі статутом Організації, приймаються одноголосно.
«Важливо розуміти, що міжнародні організації — це не щось таке, що існує і розвивається на ґрунті відстоювання якихось принципів, — ділиться думками з Тижнем дипломат, голова правління «Майдану закордонних справ» Богдан Яременко. — Основну роль у будь-якій міжнародній організації відіграють національні уряди. Власне з інтересів та діяльності урядів і складається будь-яка міждержавна організація. Вони проголошують відданість якимось принципам чи ідеалам і вирішують створити таку структуру для їх спільного відстоювання, пропагування чи розвитку. Але позиції урядів можуть змінюватися. І далі організація або зрозуміє, що хтось із її членів перестав діяти чесно й відповідально, або пробуватиме заплющувати очі на це. Формально всі держави в міжнародних організаціях та об’єднаннях (за винятком Митного союзу) рівні. Тому, коли доходить до голосування, російський вплив дорівнює не лише французькому, а й українському. Неформально все залежить від рівня професійності, мотивованості, організованості та ресурсного забезпечення кожної національної делегації чи національної дипломатії. Насправді лише кілька країн мають можливість глобально контролювати порядок денний таких структур, як ОБСЄ, ООН чи навіть РЄ».
Пан Яременко уточнив, що «глобально контролювати — це брати активну усвідомлену участь у розгляді кожного питання, що стоїть на порядку денному організації. Більшість країн стежать за обмеженим колом питань, а на решту, які, на їхню думку, не зачіпають їхніх інтересів, не реагують узагалі. Це й створює переваги для тих, хто діє глобально, масово, системно». Україна в силу численних суб’єктивних та об’єктивних причин до групи глобальних гравців не входить. «Українська дипломатія існує і функціонує тією самою мірою, що й, скажімо, система правосуддя, чи освіти, чи охорони здоров’я, — вважає Богдан Яременко. — Тобто вона ніби є, існують структури, повноваження, люди. Але все це лише створює ілюзію цілеспрямованої, ефективної діяльності. За півтора року війни жодної ініціативи, проекту документа, свіжої ідеї українська дипломатія не виробила. Жодного досягнення, окрім абсолютно неінтелігентної кампанії повторювання, що Росія погана, а мінські домовленості безальтернативні (це, до речі, показово: безальтернативними для української дипломатії є домовленості з державою, якій вона не довіряє)».
Власне, мінські домовленості — очевидний наслідок «дипломатії другого кроку», яку переважно практикує Україна. Рік тому світ визначався щодо формату переговорів із Росією стосовно нападу на українські землі. Йшлося і про женевський, найвигідніший для нас формат, за формулою США — ЄС — Україна — Росія. Але… «Ніхто не став би рятувати Україну у форматі, який її не влаштовує, — переконаний знайомий дипломат. — Проте Київ виявив безініціативність, а Москва кістьми лягла, щоб не допустити участі в переговорах Сполучених Штатів та Брюсселя». Замість женевського формату отримали норманський: Франція, Німеччина, Україна, Росія. З мінським «апендиксом», що дозволяє «здійснювати консультації» з терористами. Росія скандалить — Київ інтелігентно відмовчується. Маємо що маємо.
Читайте також: Будапештський шлях мінських угод
Чи правомірно казати, що річ лише в ефективності проросійського лобі за фактичної відсутності проукраїнського? В автоматизмі та упередженнях західних політиків? Усього потроху. «Розумієш, для нас Україна — це як російський Габон, — якось зізнався не для преси знайомий французький чиновник. — Ми розуміємо росіян, бо самі підтримуємо в колишніх колоніях вигідну для нас владу, яка забезпечує нам доступ до необхідних ресурсів. Ці зони впливу не вчора склалися й не завтра зникнуть».
Очільники провідних міжнародних організацій рідко коли дивують чіткістю оцінок того, що відбувається в нас на Сході. От, скажімо, генеральний секретар ОБСЄ, італієць Ламберто Заньєр двічі відвідав прифронтову зону. Був у Дніпропетровську, спілкувався з представниками місії, яка працює на Донбасі. Які ж він зробив висновки після обох відряджень? «Експерти місії ОБСЄ не раз бачили людей без розпізнавальних знаків, які перетинали кордон, — розповів він кореспондентові УНІАН. — Це дуже дивна ситуація, бо ми бачимо багато різних людей і не можемо сказати, хто вони, який у них мандат, чому вони це роблять. Не знаємо, чи мають вони ідеологічну мотивацію, чи організовані в якийсь інший спосіб. І це надзвичайно ускладнює наші спроби розібратися в ситуації». Езопова мова… Все розуміємо — майже нічого не кажемо. Назвати речі своїми іменами? Якщо не обов’язково, тоді навіщо?
Не краща ситуація в ООН, де Росія заблокувала міжнародний трибунал у справі літака МН17. «Ми скооперували зусилля зі Сполученими Штатами, Великою Британією, Нідерландами та Малайзією, — розповів Тижню знайомий український дипломат. — Зрозуміло, що згадані країни допомагають не так нам, як собі, але в цьому єдиний примарний шанс для України домогтися процесу. Так, трохи на «чужому горбу», але в’їхати до цього «раю» мусимо. Самі не зможемо: не той ресурс, не та політична воля, не та підтримка».
Читайте також: У складі СММ ОБСЄ на Донбасі працюють 25 росіян
У Раді Європи аналогічна розстановка сил. Рік тому в обхід санкцій, на запрошення голови ПАРЄ, Францію відвідав спікер російської Держдуми Сєрґєй Наришкін. «Ці консультації були необхідні, щоб знайти врешті вихід із кризи», — боронилася від журналістів очільниця структури, лібералка Анн Брассер. Вихід так і не знайдено, а суперечливе запрошення лише переконало, що проголошені принципи Організації можуть прогинатись від натиску окремих агентів Кремля й персонально члена французької делегації ПАРЄ Тьєррі Марьяні, який і організував візит Наришкіна. Прикладів хоч греблю гати.
«Роль особистості тим більша, чим гірше працює система, — каже Богдан Яременко. — Сильна особистість здатна нав’язувати волю структурі. Але відразу ж постає питання непомірної ціни можливих помилок, як і збільшення ймовірності того, що особистість помиляється. Але коли система розвалена, неінтелектуальна, погано керована, роз’їдена конформізмом і корумпованістю, то іншого варіанта руху вперед, окрім волі особистості, можливо, і немає». Такий наш світ. Недосконалий та незахищений, де справедливість — це лиш ідеал, якого прагнемо.
У сучасному контексті дипломатія держав не раз виявлялася дієвішою за неповоротку й обмежену в маневрі дипломатію міжнародних організацій. Легітимність дії в таких випадках значно менша, персональна відповідальність лідерів у рази вища. Проте з’являється шанс на власну гру. Реформи міжнародних структур — друга можлива колізія. У цьому напрямі дещо робиться. Але правдивих змін у найкращому разі не слід чекати раніше ніж за кілька років.
Система міжнародної координації політики квола й дірчаста. Крізь неї легко проростають недобрі, необмежені амбіції, як ми це бачимо на прикладі РФ. Виклик часу — знайти до них механізми стримування на противагу усталеним автоматизмам розподілу на «зони впливу». Не виключено, що історична місія України саме в цьому.
