Від надій — українці. Вони вкотре відчайдушно сподівалися, що бесіди «животворного Байдена» тет-а-тет за зачиненими дверима з вітчизняними лідерами змусять останніх розібратися з корумпованими генпрокурорами, суддями й діячами провідних парламентських партій, які гальмують реформи. Але навряд чи ці очікування були виправдані: політикам, які тримають на посадах скандальних персон, швидше за все, ніким їх замінити так, щоб і свій імідж поліпшити, і не позбутися зручних схем та інструментів. А якщо й знайдуть гнучких людей на заміну, то громадськість відразу розбере їх по кісточках і з’ясує, чиїм інтересам вони служитимуть: держави чи, як завжди, різних таборів у владі.
Від нервів — політики. Бо чекали критики на свою адресу, а ще приблизно того самого, що й виборці, тільки зі сподіванням, що розбиратися змусять протилежний табір (і протилежний тут аж ніяк не опозиція), а самі таким чином зміцнять позиції біля керма. Ці очікування, схоже, теж необґрунтовані: поки влада фактично стоїть на двох центрах впливу, Захід навряд чи захоче бачити зсув статус-кво в бік будь-якого з них. Адже ні той, ні той не довів своєї надійності, імунітету до спокуси здобути всю повноту влади, спроможності чи бажання пожертвувати власними амбіціями та інтересами у фінансових потоках, щоб реально будувати міцну демократичну державу, а не імітувати процес, роблячи які-не-які кроки виключно під тиском громадськості й закордонних партнерів.
Незадовго до візиту Байдена в Україні сильно активізувався якийсь дивний інформаційний цирк: скандальні зливи інформації, раптові викриття корупційних схем, які практикують представники уряду й соратники прем’єра, оминання увагою аналогічних практик, тільки з боку тих, кого вважають дружніми до команди президента, відверті інтерв’ю олігархів ні з того ні з сього.
Читайте також: Незакінчена українська революція
Не зрозуміло, чи був розрахунок на те, що такі збурення в політичному та медійному просторі справлять враження на Байдена або ж змусять його якось змінити думку про становище України чи розстановку сил у її політиці. Адже він не довідується про тутешній стан справ виключно з короткотривалих поїздок. Усі західні партнери України, зокрема США, поза сумнівом, уважно й постійно стежать за тутешніми процесами, спілкуються аж ніяк не із самими представниками влади чи офіційних структур і вже непогано орієнтуються в цьому хаосі. Тримати руку на пульсі українських проблем Заходу допомагають люди, які сьогодні зосередилися здебільшого в громадських організаціях та ЗМІ й кваліфіковано моніторять діяльність державного керівництва.
І власне тут у всіх цих політично-медійних шапіто відкривається один позитивний момент: інформація, яка випливає на поверхню, збурює не так західних політиків, як активну громадськість і виборців (навіть якщо не всіх) в Україні. Коли послухати, хто, що й на кого зливає з різних таборів, можна скласти більш-менш цілісну картинку викликів та проблемних людей у державі. Тоді за цю інформацію беруться ті ж таки представники громадянського суспільства, з якими зустрічаються і яких вислуховують усі західні публічні особи й посадовці.
Схоже, що в нас на очах формується новий політичний клас, який може поступово й дедалі дужче витісняти нинішній корумпований. Що більше зливається інформації про корупцію у владі, то більше роботи для такого класу й відповідно він помітніший в очах електорату. Йому великою мірою довіряє Захід, який, попри всі проблемні моменти, є нині ключовим партнером України.
Поки що різних громадських організацій і груп активістів багато, вони мають свої погляди, але все-таки перетинаються, дискутують і, головне, схоже, усвідомлюють спільну мету. Фінансову підтримку їм забезпечує Захід, тримає їх на плаву й робить незалежними від українських бізнес-інтересів — і така допомога, до речі, за ефективністю чи не нарівні з подіями на кшталт візитів американських та європейських високопосадовців. Останнім часом виявляється тенденція, коли активісти не бояться також критикувати Захід за те, як саме він виділяє і на що спрямовує ці транші в Україні: такий фідбек від реципієнтів, яким довіряють, може виявитися корисним для фінального результату.
Тепер питання в тому, наскільки цей потенційно новий політичний клас зможе консолідуватися (зокрема, разом із деякими вже депутатами чи представниками уряду), щоб сформувати якісну й серйозну противагу мейнстримним політсилам. Хочеться сподіватися, що зможе. Ба більше, з баченням і стратегією розвитку України на довгострокову перспективу, яких бракує нинішній владі.
Читайте також: Одкровення від олігархів
Іще одне питання — скільки часу є в нашої країни. Підтримка США поки що не припиняється навіть попри провали вітчизняної влади: не було б громадянського суспільства — зневіра в здатності України до змін настала б на Заході, мабуть, значно швидше. Однак у листопаді 2016-го в Америці президентські вибори. Наступний господар Білого дому навряд чи якось кардинально переінакшить позицію щодо нашої держави, але сам процес і перехід влади на якийсь час відволіче увагу від зовнішніх моментів, зокрема й України. ЄС, схоже, продовжить санкції проти Росії до середини 2016 року (це збиралися зробити автоматично, але під час підготовки статті з’явилися новини, що Італія заявила про бажання провести «політичні дебати» з приводу пролонгації, тож тему відкладено до зустрічі міністрів закордонних справ членів ЄС 14‑го або до саміту президентів країн 17–18 грудня). А ще, за останніми повідомленнями в пресі, Брюссель може надати Україні та Грузії безвізовий режим — теж усередині наступного року. Плюс продовжуватиме підтримку через свої консультативні місії та фінансування реформ і громадянського суспільства. Але в довшій перспективі Україні важливо не втратити принципового політичного сприяння європейців і західних партнерів загалом, аби вони не почали знову бачити Росію (після скасування санкцій, наприклад) єдиним вартим уваги великоваговиком регіону. А для цього знову ж таки потрібне відчуття прогресу в боротьбі з корупцією в Україні. Поки що домінує відчуття протистояння й опору змінам у владі.
Тому найближчі півроку-рік доведеться, з одного боку, робити все, аби західні партнери не вирішили, що в українського суспільства зникає апетит до реформ, а з другого — не давати вітчизняній владі сформувати таке собі летаргічне середовище, у якому вона зможе знайти двійко-трійко компромісних постатей (щоб заспокоїти громадськість і виграти час для дальшого уникання змін). Якщо це вдасться, то за кордоном зміцніє віра в демократичний потенціал України, а вдома — політична вага громадськості, яка сьогодні, власне, і є виразником та представником народу.