Сиґінь — це значить «сердешна», цим словом традиційно посилюють імена нещодавно померлих. Ірвінг — жіноче ім’я, значить «Ірка». А це самий початок туторіалу «Як читати дебютний роман Катерини Тромпак»: у творі буде чимало неочевидного (подякували за словник діалектизмів наприкінці книжки) і такого, що зачудовує (подякували магічному реалізму, що без його впливів жоден родинний роман не пишеться).
Ірвінг ледь вісімнадцять, вона красива, але неоприявлена за мірками конвенційної краси закарпатського села: тоненька, сухорлява, прозора білявка з болісно виразними очима. Ірвінг схожа на матір, та була так само гарнющою. Мати померла рік тому: пішла до озера, повернулася хворою і згоріла в лихоманці на руках сестри, тітки Марічки. Тепер тітка з дядьком і опікуються небогою, не з великої охоти, до речі. Ірвінг і її мати Уляна приїхали на малу батьківщину незадовго до смерті останньої. А народилася Ірвінг у Новому Орлеані, куди свого часу її вагітна незаміжня сімнадцятирічна мати втекла від ганьби (це їй важило, «не ганьби мене» були останніми словами Улі). Чому ж зараз повернулася? Що тут забула і до кого приїхала? Власне, це питання і становить сюжет роману Катерини Тромпак, на нього шукатиме відповіді Ірвінг. І знайде вбивцю матері зрештою.
А заки діється, Ірвінг намагається порозумітися з тіткою, котра її відверто зневажає, з кузенами, які її використовують, і кузиною, що до неї ревнує. А ще тут Ірвінг час заміж, бо об’їдає, бач, родичів, тому восени — під вінець із першим-ліпшим. Першим-ліпшим виявиться агітатор незалежної Карпатської республіки Дмитро, а осінь — то осінь 1939 року. І тут варто згадати історію Карпатської України, щоби припустити: весілля може забаритися.
Здається детективом — ні, не детектив.
Здається історичним романом — ні, не він.
На тлі будуть цікавезні події 1938–1939 року в Карпатській Україні. Брати сперечатимуться з Дмитром і батьками про незалежність і возз’єднання з великою Україною, Хустом ходитимуть війська нової держави. Але це насправді подієве тло: становлення Карпатської України тут не в фокусі, а в контражурі. Ірвінг так само прагне автономності, її так само гнітить невизначеність і власна, так би мовити, тимчасовість. І ще існує шалене напруження, бо ми знаємо, а відунка Ірвінг передчуває: добром це все не закінчиться. Історичні романи такого типу у нас не дивина: їх підміняють романом про травму. Персональний біль Ірвінг, яка оплакує сиґінь матір і втрачену домівку, розчиняється і в побутових справах, і в тривіальних еротичних потягах. Він приручає велике горе, яке чатує на неї й на весь зовнішній світ. Друга світова в такому маленькому її аспекті, як руйнація Карпатської України, стає чимсь подібним на керовану кризу в черзі криз: просто перетерпіти, просто пережити. Так у сучасній літературі «приручають» історичну травму. Так робить і Тромпак (місцями — просто блискуче).
У фокусі — Ірвінг, Марія, Дмитро, Оришко, Стенлі. Бачимо світ по черзі їхніми очима: не як карусель в інсті, а як старий годинник з фігурками данс макабр, котрі з’являються, коли час відбивати годину, що минула. Марія — спрацьована жінка середнього віку, котра все життя ревнує до сестри, як їй здавалося, більше мамою любленої, й ту ревність перенесла на доньку Улі. Дмитро сильно і з першого погляду запав на Ірвінг і будь-що хоче її за жінку. Оришко — старший самітник, живе в лісі, добре знав і Марію, і Улю, проти нього застерігають Ірвінг: неприємний тип. Стенлі — вітчим Ірвінг, приїхав шукати падчірку в Карпатах. Всі ці персонажі-у-фокусі зайняті тим, що розкладають на голоси пісню «Мала мати одну доньку», гіпнотичну мелодію якої Ірвінг хтось наспівує: мала доньку, кохала-плекала, але прийшов час — і віддала за п’яничку, щастя-долі доньці не вгадала, а тепер, коли молода просить забрати її від насильника, наказує терпіти й не робити публіки заради малих дітей (у пісні гостро бракує куплету, де мати з донькою закатрупили аб’юзера, хоча… ні, не спойлеритиму). Хибне звинувачення означає тут не те, що звинувачують безпідставно, а те, що підстави для звинувачення ще не прояснені. Не Карпатська тобі Україна, а хтонічна місцина, де назбирали всіх, відзначених каїновою печаткою.
Здається містичною прозою — ні, не вона.
Ірвінг має спадкову спроможність: бачить примар і минулі події, переважно смерті-вбивства, котрі їй показують мерці. Заявка роману — мить, коли Ірвінг починає всюди бачити Білу Панію, елегантно вдягнений жупел, що застерігає її від небезпеки. І то не один він такій малій мариться. А ще вона має видіння: почула, що в озері хтось зп’яну втопився — і бачить, як над тілом, що його от-от занурять у темну воду, схиляється вбивця.
Гарячкові нав’язливі марення на межі з відлуннями з інших світів — красива впізнавана інтонація американської готичної прози. Оскільки галюцинує Ірвінг — і сама ж припускає, що ті видіння породжує її туга за Новим Орлеаном, — то й закарпатське село з неглибоким озером неподалік зливається зрештою з болотами Луїзіани, й обидва надійно ховають свої таємниці. Ірвінг, ім’я якої брати скоротили до знайомої Ірки, названа так на честь Вашингтона Ірвінга: не знаючи прізвища свого батька, вона носить чуже чоловіче прізвище як ім’я. Уля свого часу залюбилася в «Легенду про Сонну Балку», базовий для американської готичної прози текст, і Ікабот Крейн — такий собі кармічний двійник її доньки. Наївний чоловік стає жертвою надприродного вбивці саме в момент, коли спізнав перше розділене кохання.
Така ж історія Ірвінг. Точніше, це могла б бути історія Ірвінг, якби роман Тромпак був таким містичним, а не злегка імітував готичні тропи. Місцями текст здається аж настільки драматичним, що це скидається на сарказм. Мабуть, не без цього: в романі є фактично лише одна сцена, в якій всі їдять досхочу, навіть понад міру, а весь інший час Ірвінг голодна чи бодай несита. Можна припустити, що та містика — голодні марення, і покинути містичний аспект роману напризволяще.
Ірвінг цьому місту не належить, не їй і викривати його таємниці… Зверніть при нагоді увагу, що розв’язка роману застане дівчину без свідомості. В очі Ірвінг називають чужинкою, иншачкою, часом материною тінню, а ще її єдину з живих у цьому просторі назвуть «сиґінь», уже в назві твору, до речі. Та чи вона насправді жива?.. «— Мамо, а вони живі? — Ірвінг пам’ятала, як хотілося залізти їй під руку, відчути на собі її обійми. — А тобі яка різниця? — мати постійно забирала руку. — Ти ж жива». Дівча зависло між двома світами, як ті привиди, котрих бачить, і не має собі спокою. Тут, у цьому проміжному стані, Ірвінг і є «функціональним привидом», вона — агентка пам’яті, зберігає пам’ять про померлих, такий у неї тут клопіт. Ніхто її не питав, чи готова вона ту роботу виконувати. Це те, чим вона є (саме так: чим, а не ким).
Здається романом ідентичності — так, ним і є.
Тромпак таки написала роман про становлення і буття жінкою. Це справді складна рефлексія жіночої ідентичності, де саме жінка вшановує інтимну пам’ять про померлих, щоби не перервався рід, і саме вона неспроможна символічно той рід відтворити. Напружена атмосфера книжки — це таки туга, але оплакує Ірвінг не лише сиґінь Улю. Несеться тут запаморочливий жіночий аркан: холодна (пра)матір, недолюблена Марічка, не здатна до любові Уля. Холодна Уля, недолюблена Ірвінг, нездатна до любові Наталка (донька Марічки, двоюрідна сестра Ірвінг). І над усім — Біла Панія, прозора і владна, співає пісеньку про те, як терпіти зло заради дитинки… Я-от подумала відразу, що в першому реченні роману «мала мати одну дочку» «мати» — не субстантив, а дієслово. Мала б мати одну доньку і не множити страждання. На всіх дівчат тут долі не вистачає — може, одній би й пощастило, але ж вони всі тут дублюються й оформлюються в болісні трикутники, в яких знищують щастя одна одної.
Клейноди Ірвінг у цих травматичних процесах озвучені ледь не в першому реченні: вона прозора, через неї проходить, відфільтровується й розчиняється в просторі досвід жінок її роду. Вона прозора, як і Біла Панія. При першій появі в романі Ірвінг сама собі здається намальованою на полотні в якомусь музеї з надписом «Особа невизначеної національности косить пшеницю, олія на полотні, 1938 рік. Автор невідомий». Особа невизначена, автор невідомий. Хто особу сотворив, не ясно, але вона ще має потенціал проявитися. Буде до цієї сцени синхрон — Ірвінг уявлятиме красивезного Дмитра як картину: «Він був наче безіменний портрет у галереї якоїсь талановитої мисткині, про котру ніхто не знав». Тепер має потенціал проявитися не об’єкт на картині, а авторка її, досі незнана… Красива гра, скажіть!
«Сиґінь Ірвінг» — абсолютно жіночий наративний простір. Від того роман не стає утопічним і неконфліктним, радше навпаки. І дуже чесна пишеться відтак історія. Ірвінг так часто звуть иншачкою і тінню, що час згадати: прозорі тіні спроможні пропускати світло — про це й історія Ірвінг, це і є її стратегія збереження себе саме як жінки.
У кількох місцях роману Тромпак виразно проступає «Ляльковий дім» Ібсена: на рівні ремінісценції, тож явно не збіг. Вочевидь в історії самоусвідомлення і звільнення жінки авторці став у пригоді найбільш упізнаваний твір на цю тему, й посилання на нього посилюють те, що відчуває зараз Ірвінг.
От, наприклад, вона дивиться на хату тітки Марічки, де приречена жити: «Ірвінг окинула поглядом їхній будинок. Вікна, пусті, дивилися на неї, немов очі. Стріха грізно нависла. Здавалося, вона росла, як гриб під дощем. Той будинок її чекав. Так він чекав, коли за нею спершу зачиниться хвіртка, а потім двері. І вона сидітиме, на ослінчику, у його шлунку, проковтнута, не прожована». А от, скажімо, сцена, в якій Ірвінг вперше заходить до будинку, що його для неї в Хусті купив Дмитро: «Ірвінг тільки й чекала, коли хтось відкриє цей будинок, як ляльковий, і велетенська рука врятує її, розуміючи, що тут їй не місце. Може, той велетень знайде для неї кращу долю. Та ніхто її не рятував, і вона лишалася стояти, спостерігаючи, як довкола осідає пилюка». І скажіть, що це не закриті цитати!
Понад те: коли юнка з цих будинків вибігатиме (не скажу, чому), картинку зафіксують на розчахнених дверях, тоді як в Ібсена фіналом буде міцний грюкіт дверей, які зачинили. У Ірвінг історія жіночого самостановлення розкрита навстіж (далі розкажу, чому). Та, як і в Ібсена, в сюжеті Тромпак варто йти за грошима: світоглядна автономність не працює без фінансової. І в цьому аспекті «Сиґінь Ірвінг» надає незлу поживу.
Троє старших чоловіків поруч — Оришко, Дмитро і Стенлі. Вони насправді майже ровесники, різниця у віці між ними затерта, це все — умовний «вік батьків Ірвінг». Стенлі ніжно опікується падчіркою, бо віддано любив Улю і люто її боявся. Матір Ірвінг заробляла собі на життя самотужки, продаючи чоловікам своє тіло і свою зневагу. Стенлі Ірвінг утримує. Після заміжжя її обіцяє утримувати Дмитро і починає з того, що дарує дім і дає відкуп за юнку. Гайник Оришко вирішує, що дівчина стане джерелом його доходів, і тут починаються проблеми… «Ірвінг не мала батьківської належности. Матері, котра її виносила, виплекала, породила — було недостатньо». Автономія Ірвінг, понімаєте, закінчується там, де складається вартість квитка до Америки, аби повернутися туди, де дім. Романтична фантазія про вільну сформовану жіночу особистість закінчиться десь так само, як і фантазія про вільну сформовану Карпатську Україну: терором.
Красивий роман написала Катерина Тромпак. І двері в будинку Ірвінг залишаються відкритими, тож можна буде повернутися на старт… Жеби комусь захотілося добровільно повертатися в 1939 рік, звісно. А це навряд.
Книжки, на які схожа «Сиґінь Ірвінг»:
«Кохана» і «Пісня Соломона» Тоні Морісон і всі книжки чорної жіночої прози, натхненні цими романами аж до «Співай, неупокоєний, співай» Джесмін Ворд: тут магічний вимір саме жіночої магії переплетений з виміром успадкованої травми. Містичними досвідами, які переживають головні героїні-відунки, відгукнеться тут проза Ольги Токарчук, «Мандрівка людей книги» і «Книги Якоба» передовсім. Понад те: чуємо «Карпатська Україна» — згадуємо «Останнє танго в Хусті» Олександра Гавроша і «Заплакала Тиса кров’ю» Івана Долгоша. Десь по скісній щодо прози Тромпак, але, безперечно, проходять «Вічник» і «Карпатська вежа» Мирослава Дочинця.
