Свинець проти молодих

Реакція диктатури на повстання людей у Лівії виявилася найжорстокішою на Близькому Сході. А вакуум влади, який виникає натомість, може бути найнебезпечнішим, і наразі не відомо, хто його зможе заповнити. Національну раду, що де-факто є новим революційним урядом Лівії, очолив екс-міністр юстиції Мустафа Джаліль, який визнав помилки й засудив попередній уряд.  

 

Не хлібом єдиним

 

Спочатку протести в Лівії відбувалися стихійно, у них не було яскравих лідерів чи облич, лише на другий тиждень виступів виокремилися конкретні спікери від опозиції та повстанців. У революції в Лівії також є ісламістський слід. Ісламістами лякають західних оглядачів, вони самі намагаються заявити про себе на хвилі протестів. Так, агентство AFP із посиланням на заступника міністра закордонних справ Лівії Халеда Каїма повідомило, що терористичне угруповання «Аль-Каїда» проголосило свою владу в лівійському місті Дерна на сході країни. Однак на запитання про роль у всіх цих подіях ісламістів, про яку волав режим, лівійці лише усміхаються: ні, ні й ще раз ні. «Не шукайте в цій історії ісламістів», – кажуть вони. Це революція молодих, сповнених гніву й незгоди. Революція в країні, де не було взагалі свободи слова, де за розмови з іноземцем про політику можна було потрапити до тюрми на три роки, де нафта зберігається в сучасних сховищах, а питна вода часом в антисанітарних ямах. Але при цьому варто зауважити, що хліб, цукор, інші продукти харчування, пальне в Лівії коштують дешево, зарплати деяких категорій працівників вищі, ніж в Україні. Так, медсестра там отримує $600–700 за місяць. Цим і пояснюється велика кількість наших медиків у лівійських лікарнях. Але не хлібом єдиним живе людина.  

 

«У першу ніч повстання в Тріполі мій брат і я їхали автівкою близько дев’ятої. І ми бачили, що практично на кожному розі вулиць стояли хлопці років 18–25. Вони готові були обороняти свої домівки, – розповідає Тижню лівійсько-американська журналістка Юсра Текбалі. – Треба розуміти цих молодих людей. Багато з них не можуть працевлаштуватися. Їхнє покоління страждало найбільше, тому воно повстало». За неофіційними даними, близько третини населення країни не має роботи. Але при цьому «революціонер» Каддафі заохочував трудову міграцію з Близького Сходу, зокрема з Єгипту, в ім’я «арабської єдності». У Лівії працює також чимало вихідців і з інших регіонів. Приміром, лише в Бенгазі – близько 30 тис. китайців. До досягнень Каддафі зараховували вирішення проблеми бездом­ності, будівництво соціального житла. Уряд справді допомагав із житлом біднішим верствам. Але й сьогодні чимало молодих людей не можуть одружитися, бо не мають грошей на власні домівки. 

 

Син Муаммара Каддафі ще на початку протестів у своєму телевиступі погрожував Лівії громадянською війною, що має, мовляв, неодмінно початися, якщо режим його батька буде підважено. Але Каддафі-стар­ший давно не є арбітром у лівійській кланово-племінній структурі. Він підтримував одних і нехтував іншими, вважаючи такий принцип управління ефективним. Та й сама племінна ідентичність вже не відіграє тієї ролі в процесі структуризації соціуму, як раніше. Молоді лівійці здебільшого не ототожнюють себе з певним племенем. Плем’я має вплив на тих людей, які належать до його, так би мовити, представницького ядра. Племінні лідери можуть вирішувати, приміром, місцеві спори, але не більше. Антиурядові виступи підтримало плем’я Варфалла, до якого належать близько 1 млн лівійців із 6,5-мільйонного населення країни. Місто Зінтан, яке асоціюється з іншим великим племенем Аль-Зінтан, одним із перших на заході країни підтримало повстання. Жорстокість дій Каддафі лише наближає його кінець. 

 

«У перші два дні протестів у Бенгазі влучали по ногах, а вже на третій-четвертий снайпери стріляли в голову, серце, живіт, – розповідає Тижню український лікар пан Ігор, що працює в центральному шпиталі Бенгазі, місті, де ще 15 лютого почалися перші в країні протести й над яким режим Каддафі втратив контроль доволі швидко. – Стріляли з великокаліберної зброї. Дехто казав, що це кулемети, які були зняті з літаків. Дуже багато було поранень кулями зі зміщеним центром ваги. Коли вони влучають у тіло людини, то починають там крутитися. Таких поранених ми навіть не оперували, немає сенсу, людину не врятувати». Більшість загиблих у Лівії – юнаки віком від 16 до 25 років. Найстаршому пацієнту, що помер у головному шпиталі Бенгазі, було 36. У цій лікарні було зареєстровано 1790 хворих із пораненнями. За кілька днів там зробили 500 операцій, понад 100 осіб вдалося врятувати, згодом їх планують вивезти зі шпиталю в інші лікарні. «Ці загиблі молоді люди лежали в мене на руках. Їм було по 16, 20, 22 роки. Урядові війська привели чорношкірих африканських найманців з інших країн, вони безжалісно стріляли в лівійців», – розповідає доктор Джабріл Хеваді, намагаючись пересилити голосом галас, що панує навколо в заповненій ущерть лікарні. Але чимало лівійських офіцерів відмовляються виконувати злочинні накази. Повстанці, які продерлися на військову базу в Бенгазі, знайшли 15 офіцерів, розстріляних, як там вважають, за відмову відкрити вогонь по своїх земляках. Армія в Лівії не є такою авторитетною і дистанційованою від політики, як у Єгипті.  

 

Українці під кулями 

 

Евакуація українців із Лівії – це окрема історія, яку, говорячи про лівійську революцію, нам не можна оминути. У перші дні наші співвітчизники, які перебували не в столиці, а отже, не могли дістатися до міжнародного аеропорту в Тріполі, змушені були самотужки вириватися з районів, де безнастанно лунали постріли. «Дуже важко залишити зараз лівійців у біді. Крім того, є інша проблема: посольство України сказало нам, що маємо їхати до Тріполі. Але дістатися туди просто нереально, на дорогах стріляють, там розбій. Як ми можемо це зробити?» – обурюється українська медсестра Ольга, що працює в шпиталі в Бенгазі. Це якщо говорити про евакуацію літаками, яку МЗС і Міноборони України почали 23 лютого, але є ще одна важлива опція для тих, хто був поза столицею, – морські кораблі. 

 

Від самого початку масових протестів у порт Бенгазі щодня заходило по два іноземних кораблі для евакуації людей. «Чому не можна було вже в перші дні, під час найбільшої паніки й небезпеки, зв’язатися з турецькими чи грецькими консульствами й попросити на офіційному рівні, щоб брали на борт їхніх кораблів наших громадян? – запитує український лікар із Бенгазі. – Моя дружина відплила грецьким кораблем, найнятим китайцями. Ті, хто відповідав за посадку пасажирів, казали, що їм нічого не повідомляли про українців». Приміром, комусь пощастило, як і дружині лікаря, потрапити в групу з 65 європейців на грецький корабель. Їх вивезли на Крит, де грецький уряд надав готель і безкоштовну візу, але звідти вони вибиралися вже власним коштом. Згодом українців таки почали брати на борт іноземних суден, коли українське МЗС домовилося про спів­працю з колегами з Італії, Туреччини, Росії тощо. 

 

На українському горизонті свідомості неминуче виникають паралелі між арабськими та Помаранчевою революціями, а точніше між наслідками, які вони можуть мати для країни, коли настане час будувати все нове з нуля. На запитання Тижня про те, чому не всі українські медики повертаються додому з країни, зануреної в хаос безвладдя, де поліція розбіглася, а ввечері не вийдеш із дому, довелося почути таку відповідь: «Передайте спасибі Януковичу, що таку країну будує, до якої страшніше виїжджати, ніж тут під кулями лишатися. Це реальна позиція українських медиків. Без жартів, абсолютно серйозно».