Джон Гербст, керівник Центру «Євразія», Atlantic Council (Вашингтон), колишній посол США в Україні:
Відколи Україна здобула незалежність, США ніколи не розглядали свою політику стосовно України як таку, що підпорядковується Росії. Вашингтон завжди підтримував повний суверенітет і територіальну цілісність України та інших країн, які постали після розпаду Радянського Союзу. Наша підтримка суверенної України призводила до серйозного напруження у відносинах з Росією як під час Помаранчевої революції, так і під час Революції гідності. Водночас США, формулюючи свою політику стосовно України, мусять враховувати ймовірну реакцію Росії. Це може мати свій вплив, але не підриває підтримки незалежної та безпечної України з боку Вашингтона.
Якщо коротко відповідати на запитання про те, чому частина американського істеблішменту вважає, ніби Україну варто зараховувати до російської орбіти, то це через незнання. По-перше, більшість американців дізнавалися про Україну як похідне від вивчення Росії. Курси з російської історії, що викладаються у більшості американських вишів, відображають російське імперське бачення історії: це пряма лінія від Київської Русі через Московію, Російську імперію і до Радянського Союзу. У такому прочитанні російської історії Україна «належить» до Росії. Дуже мало американців знайомі з українською історією незалежно від російської. Цей недолік видно навіть на прикладі великого американського державника й науковця Генрі Кіссінджера. Друге джерело такого підходу пов’язане з першим, але не тотожне. Це неправильне розуміння ролі Росії у світі сьогодні.
Процвітання і відносна безпека, у яких ми маємо щастя жити сьогодні, є результатом світового ладу, збудованого Заходом по завершенні Другої світової війни: ліберального міжнародного ладу.
Фундаментальні правила цього ладу передбачають право усіх країн на повний суверенітет і територіальну цілісність; розв’язання незгод через переговори та/або міжнародне право, а не силою чи зброєю; право країн обирати собі друзів і союзників. Війнами проти Грузії, а нині України Кремль кидає прямий виклик цьому ладу. Апологети дій Кремля вважають, що агресивна політика Москви — це результат виключно її бажання зберігати традиційний для себе контроль над сусідами, зокрема традиційний контроль над Україною. Але вони не зважають на заявлений Москвою намір перевернути нинішній світовий лад, ані на її підривну діяльність стосовно НАТО і ЄС. Також вони ігнорують той факт, що з моменту розпаду Радянського Союзу й появи Росії як нової держави служби безпеки тієї держави ніколи не переставали бачити в Заході противника. Словом, аби підтримувати політику підпорядкування України примхам Москви, доводиться багато на що заплющувати очі.
Стівен Пайфер, старший експерт Ініціативи з контролю над озброєнням і нерозповсюдженням ядерної зброї, Центру безпеки та розвідки XXI століття і Центру США та Європи в Brookings Institution (Вашингтон), колишній посол США в Україні:
Зрозуміло, що Росія зацікавлена в тому, що відбувається в Україні, так само, як США зацікавлені в тому, що відбувається в Канаді. Водночас право Росії цікавитися розвитком подій у сусідніх країнах не означає право нав’язувати Україні свою сферу впливу. Україна є незалежною країною, що має право — його свого часу визнала Москва — ухвалювати власні суверенні рішення щодо своїх зовнішньополітичних вектора та зв’язків. Уряд США послідовно підтримує це право, відколи Україна повернула собі незалежність у 1991-му. Стосовно зарахування її до російської орбіти впливу в частині американського істеблішменту, то цієї думки дотримується тільки незначна частина американської зовнішньополітичної спільноти. Серед тутешніх чиновників, які працюють з Україною та Росією, такого підходу не видно. Тож Києву можна не надто перейматися протидією цьому мисленню.
А ті, хто не в уряді й обстоює такий погляд, зазвичай кажуть, що США потребують російської співпраці з інших серйозних питань, а отже, мають прийняти те, що Москва нав’язує власну сферу впливу у своєму сусідстві. Звісно, ключові питання, у яких від американсько-російської співпраці могли б виграти обидві країни, є. Утім, це не має відбуватися, жертвуючи Україною.
Читайте також: Формат очікування: Курт Волкер про миротворців, Мінський процес і Javelin для України
Інші твердять, що Захід якось спровокував Росію розширенням інституцій на кшталт Європейського Союзу чи НАТО. Але ці люди неправильно розуміють причини, які призвели до рішення про розширення, і не беруть до уваги чималі зусилля, яких докладав Захід, щоб згладити застороги Росії.
Чарльз Купчан, старший експерт Ради з міжнародних відносин (CFR), спеціальний помічник Барака Обами з питань національної безпеки, старший директор із питань Європи в Раді національної безпеки США (2014–2017):
Революція на Майдані позначила рішення України дивитися на Захід і дистанціюватися від російської сфери впливу. Саме через страх такого результату Росія захопила Крим і підтримала сепаратистський бунт на Донбасі; Кремль намагався заблокувати переорієнтування України на європейські й атлантичні інституції та цінності. Але вторгненням в країну РФ тільки посилила рішучість українців стосовно виходу з орбіти Кремля. У довгостроковій перспективі зусилля Путіна, спрямовані на утримання України в російській орбіті, ударять рикошетом, оскільки українці й далі боротимуться за те, щоб реалізовувати свою незалежність.
США разом із партнерами з ЄС підтримують спроможність України будувати власне майбутнє. Водночас воєнного вирішення російського втручання в її справи немає. Подобається це чи ні, Україна є сусідом Росії й остання має військову перевагу. Тож найкраща опція для України — продовжувати політичні та економічні реформи, боротися з корупцією та посилювати ліберальні інститути й цінності. Якщо коротко, то забезпечити, щоб країна в результаті стала політичною та економічною історією успіху. Політичні й економічні реформи — це найкращий шлях до гарантії, що країна позбудеться російської спадщини корупції та патрональності. Вона не може втекти від РФ географічно, але здатна й мусить політично та економічно.
Читайте також: Ян Брукс: «Ми бачимо подальше розмивання кордонів у визначеннях м’якої та жорсткої сил»
Намагаючись зміцнювати свої політичні інститути та повноцінно реалізувати власні суверенітет і свободу геополітичного вибору, Київ має й далі шукати дипломатичні шляхи деескалації напруженості з Москвою. Навіть якщо мінські переговори загальмували, вони залишаються найкращим шляхом до відновлення суверенітету України на Донбасі та виведення російських військ і зброї звідти. Тим часом США й наші партнери далі підтримуватимуть Україну й посередництвом сприятимуть діалогу між Москвою та Києвом.
Януш Бугайський, старший експерт CEPA (Центру аналізу європейської політики, Вашингтон), співавтор книжки «Eurasian Disunion: Russia’s Vulnerable Flanks» («Євразійський недосоюз: Вразливі фланги Росії», Jamestown Foundation, Вашингтон):
Серед тих, хто сьогодні виробляє американську політику стосовно Росії та виробляв її раніше, панує кілька підходів. Один ціннісний, інший — позиція в дусі realpolitik. Є ще й третій, який має значну підтримку як Конгресу, так і Адміністрації. Я назвав би його «підходом на основі інтересів».
Іншими словами, Росія — це противник Америки (так зазначено в новій стратегії нацбезпеки США), а отже, заперечення російського контролю над стратегічно важливими країнами на кшталт України в національних інтересах Америки, адже це підриває неоімперські прагнення Москви.
У Вашингтоні є певні люди, які вважають, що Україна належить до російської сфери інтересів, я поділив би їх на три групи. Перша — це ті, хто вірить, що провідну роль у питаннях України має відігравати Європа, а ресурси й увага США вже й без того надто розпорошені. Якщо в ЄС не вийде, тоді втрутитися має Росія. Друга — ті, хто за замирювання РФ, хто вважає, що США потрібна співпраця з Росією незалежно від ситуації з меншими країнами на кшталт України. І третя — це ті, хто безвідносно до того, що думають насправді, якимось чином заробляють на грошах чи послугах, пов’язаних із Кремлем.
Українські посадовці, політики та активісти мають демонструвати й переконувати американських політиків та аналітиків, що війна в їхній країні — це важливо для європейської безпеки. Тож якщо остання визначається російською експансією та ревізіонізмом, тоді раніше чи пізніше США втягнуться в ширший регіональний конфлікт. Але раціональніше стримувати амбіції Москви на початковій стадії, допомагаючи Україні оборонятися від агресора й захищати свою територіальну цілісність, ніж дочекатися до поширення конфлікту, що розпалюється відчуттям успіху в Росії та враженням, ніби Захід слабкий.
Мелінда Гарінґ, редакторка блогу UkraineAlert на Atlantic Council, Вашингтон:
Прихильники realpolitik справді схильні розглядати Україну як частину російської сфери інтересів, але, на щастя, їх небагато. Більшість спеціалістів із міжнародної політики в США визнають її як незалежну державу, яка має сама визначати своє майбутнє. Україна в США надто довго вивчалася на відділеннях російської та радянської історії. Тому потрібно більше академічних досліджень, журналістської роботи й книжок, щоб показати простому читачеві, що ця країна має власну окрему історію, незалежну від радянської чи російської.
Також Україні варто зосередитися на тому, аби більше розповідати міжнародній аудиторії про свої європейські прагнення, неймовірний успіх у розвитку технологій і постійні спроби звільнитися від російського ярма. Така історія знайде відгук серед багатьох американців. А ще їй треба на повну перейти в режим реформ. Що більше вона змінюється, то простіше друзям України у США казати, що вона не хоче мати нічого спільного з пострадянським світом і збудувала цілковито нову ідентичність.