Для підтвердження вищезазначеної тези я наведу паралельний приклад із власного життя, який яскраво проілюструє поведінку російської влади в майже аналогічній ситуації.
Починаючи з Помаранчевої революції “бандерівська тематики” набула надзвичайної уваги та зацікавлення. На телеекранах з'являлися документальні фільми, журналістські “розслідування” про УПА, Степана Бандеру. Величезними накладами виходили науково-популярні книжки про українських “колабораціоністів”. У 2006 році був студентом останнього п'ятого курсу історичного факультету Мурманського державного педагогічного університету і вважав своїм обов'язком докласти максимум зусиль для надання альтернативної інформації. Роком раніше я брав участь у співорганізації семінару (що тривав більше місяця) про україно-російські відносини, де вдалося частково торкнутися болячих тем часів Другої світової війни. Але згодом прийшов до думки про потребу проведення окремого заходу — дискусії навколо історії УПА та обговоренні найбільш гострих питань радянської історії — який не обмежувався університетською аудиторією і був відкритий для широкого кола зацікавлених осіб.
На 14 жовтня був запланований цей захід. Я зібрав наукову літературу, низку документів, (переклади російською мовою), фото- і відеоматеріали. Мені вдалося знайти приміщення в офісі мурманського відділення демократичної партії “Яблуко”. За декілька днів я розвісив по місту інформаційні оголошення про захід, у тому числі в рідному університеті.
Через півтори доби мені зателефонували з деканату і запросили на розмову. Разом зі мною спілкувалися декан факультету, куратор з виховної роботи, завідувач і заступник завідувача двох кафедр. Мені було пояснено, що тематика і нахил цього заходу розбігається прийнятою в Росії позицією до подій тих часів. Викладачі дали зрозуміти, що у разі відмови скасувати проведення семінару мені загрожує мінімум виключення з університету, а максимум — порушення кримінальної справи за 282 статтю кримінального кодексу (екстремізм, розпалювання міжетнічної і міжрелігійної ворожнечі). На останок мене попросили написати пояснювальну записку.
Як я дізнався пізніше, перед моєю розмовою в деканат була запрошена низка студентів. Кожному з них ставили одне й те саме запитання: що ти можеш розповісти про екстремістську діяльність Малухи? Згодом мені стало відомо, що керівництву закладу вдалося “вмовити” одного зі студентів, що мав плани поступати в аспірантуру (пізніше він туди поступив та успішно захистив кандидатську дисертацію), написати на мене донос. Його б пустили у хід у разі моєї відмови піти зустріч “проханню” деканату.
Як тільки я залишив стіни університету мені подзвонили з Уряду Мурманської області та знову запросили на зустріч. Керівник департаменту з національної політики розповів, що мій захід обурив місцевих комуністів і ветеранські організації, які зібралися робити акцію протесту. Інформація дійшла до губернатора Мурманської області: він дав наказ “вирішити” справу, бо напередодні місцевих виборів йому були непотрібні скандали з конфліктами.
Мені ще багато хто дзвонив і багато куди запрошував на розмови. Звісно, мені прийшлося скасувати проведення семінару. Але це не задовольнило місцеву владу. У призначений день, час представники міліції та адміністрації округу завітали до офісу партії “Яблука” із запитанням: у вас тут не збирається Українська повстанська армія?
Оскільки я був людиною впертою і відчайдушною, семінар все-таки було проведено: через п'ять місяців і в секретному режимі (лише для перевірених людей).
Мого хорошого знайомого з ФСБ викликала на розмову за те що тої захотів організувати гуманітарну акцію на Кубані та Дону — українські дитячі книжки у подарунок. У місцевій пресі одразу почалася цькування, мовляв, “бандерівці” мали намір поширити націоналістичні антиросійські ідеї та літературу, з метою розпалення сепаратистських настроїв.
Я в жодному разі не закликаю до наслідування кремлівської параної. І, тим не менш, влада (в особі спецслужб) повинні відстежувати спроби поширення шкідливих ідей в Україні. Особливо, коли вони мають відвертий антиукраїнський характер та перекручення історичних фактів.
На тлі імпотенції або небажання компетентних органів виконувати свою роботу, захист національної безпеки (зокрема, у гуманітарній площині) стає долею радикалів. Не вдаючись у формат та форми “свободівської” протидії, треба констатувати багатьом неприємний факт: ця політична сила стала на захист України і не дала у чергове проковтнути пропагандистську “пілюлю” від Кремля.
Звісно, стрічку все одне подивляться ті, кому це цікаво. Але одна річ — це завантажені з торентів фільми, за які ніхто не заплатив жодної копійки (тобто не профінансував російську пропаганду), а інша — сотні тисяч, якщо не мільйони переглядів у кінотеатрах по всій країні.