Тоталітаризм — гучне слово. Він є тоді, коли держава втручається в кожен аспект життя, вирішує, де вам працювати, мешкати й навчатися, що робити з вашими грошима, ба навіть чи можете ви виховувати своїх дітей. Інформація суворо контролюється, а приватного лишається дедалі менше. Вас оточують інформатори, тому ви не кажете правду навіть найближчим друзям і родичам. Зрештою, перестаєте казати правду й собі.
У таких умовах живуть у Північній Кореї, а путінська Росія на відміну від неї видається ліберальним раєм. Якщо ви там не берете активної участі в опозиційній діяльності чи ще якось не протидієте багатим і могутнім, можете робити практично будь-що.
Російська держава — жорстока й корумпована, але не всевидюща й всюдисуща. Росіяни можуть порівняно вільно торгувати, подорожувати, вчитися й спілкуватися. Дозвілля — їхня особиста справа. Якщо комусь не подобається жити в Росії, він завжди може поїхати. Коли не йдеться про людину, якій відомі державні таємниці, влада лише втішиться, що випровадила чергового проблемного суб’єкта.
Отже, можна стверджувати, що для більшості росіян путінські часи — щось на зразок «золотої доби». Ще ніколи в історії країни не було такої кількості росіян, які жили б у добробуті, мирі й пишалися батьківщиною. Ті, у чиїй історичній пам’яті війни й революції, не можуть не цінувати, що завтра все буде більш-менш так само, як учора.
У такому контексті Маша Ґессен стверджує, що в Росії знову запанував тоталітаризм. Письменниця красномовно критикує путінський режим. Вона на собі відчула його методи: переїхала до Нью-Йорка, щоб у неї не забрали дітей. Маша написала біографію російського лідера «Людина без обличчя» («The Man without a Face») про особисті й політичні вади Путіна.
У ній ідеться про розвиток, послаблення й занепад свободи в Росії на прикладі життєвих історій семи персонажів. Більшість героїв викликають симпатію. Жанна — дочка вбитого Боріса Нємцова. Сєрьожа — онук покійного Алєксандра Яковлєва, «архітектора» ґорбачовських реформ. У книжці є два зачинателі заборонених у Радянському Союзі дисциплін: соціолог Лєв Ґудков і психоаналітик Маріна Арутюнян. Антигерой — Алєксандр Дуґін, схиблений геній, який раніше плів антизахідні змови на задвірках, а за часів Путіна став мейнстримним діячем.
Ґессен оживляє своїх персонажів оповідками й роздумами про травми та нещастя, на які Росія прирікає своїх громадян останні 30 років. Вона детально описує події в цій країні й за кордоном — від буму цін на нафту, що забезпечив фінансовий фундамент путінського режиму, до російських авантюр у Грузії, Україні й деінде, якими росіяни пишаються, хоча це призвело до міжнародної ізоляції Росії.
Вихідною точкою Ґессен є катастрофічний вплив радянської доби на мислення людей. «Функція свободи — дати людям можливість осмислити своє життя у світі», — пише авторка. Радянський режим боявся соціології, психології та філософії, а також об’єктивної історії та реальної статистики. Це завдало удару по «людяності російського суспільства, яке втратило інструменти та словниковий запас для саморозуміння». Через моральне й інтелектуальне прокляття радянської доби Росія не змогла вийти з тіні справжнього тоталітаризму. Це полегшило затягування її в путінське болото.
Персонажі Ґессен намагаються осмислити свою країну. Двоє емігрують. Той, хто лишається в Росії, стає опозиційним активістом і застрягає в правових джунглях, які утворилися через зловживання системою кримінальної юстиції з боку режиму. Дуґін стає культовою постаттю серед деяких альтернативних правих в Америці, адже не тільки росіяни реагують на згубну хвилю зневаги до ліберальної еліти. Ґессен показує нетолерантність у громадській думці Росії. Пропаганда, зокрема систематичне ототожнення гомосексуалізму з педофілією, відродила радянські упередження та розпалила їх до люті. Важливими елементами нової ідеології є ксенофобія та релігійність. Режим, може, і не вірить у власну ідеологію, але завзято насаджує її в суспільстві. За словами Ґессен, параноя забезпечує певний рівень комфорту, бо переносить «джерело нестерпної тривоги в інших людей, ба навіть країни. Якщо належати владі й довіряти її комусь сильнішому, відчувається велике полегшення».
Важко уявити, як так звана російська опозиція може змінити це. Авторка розповідає про антикорупційні протести в Москві 2011–2013 років, але наголошує, що влада ще в зародку паралізувала й знищила політичну свідомість середнього класу. Велика прогалина в нашому розумінні Росії зумовлена зацикленням на Москві, тут книга Ґессен не допомагає. У ній не завадив би хоча б один персонаж із віддалених регіонів Росії. Ґессен трактує це як перевагу, бо намагалася писати документальний роман. Але дехто з читачів може заплутатися.
Висновок письменниці: «мафіозна держава» править «тоталітарним суспільством». На обкладинці цього не побачиш: Росія, вочевидь, не є тоталітарною порівняно зі сталінським тоталітаризмом. Але висновок Ґессен, хоч як це прикро, досить слушний. Для тих, хто дивується, як Росія опинилася в руках Путіна та його поплічників і що це означає для всіх нас, книжка Ґессен зображує тривожну й цілком реальну картину.