То він головам міст та районів накаже переодягтись у національні костюми та приїхати до нього на парад. То конкурс оголосить, де за найшвидшу українізацію міста отримують гроші. Правда, цей конкурс урешті-решт перетворився на фарс, коли особливо жадібні і, звичайно, патріотичні, мери замість російських “Ы» на вивісках змушували наклеювати папірці з українською “И”. То програму розвитку малого бізнесу назве “Український донецький куркуль”, начебто натякаючи на те, що тут можуть бути якісь інші, не українські. А тепер ось надумав видавати антипремію — позолочені фігурки чобітків, що звуться “чарівним пенделем” п’ятьом найгіршим мерам міст, які не виконують поставлених перед ними завдань. Здавалось би, людина на позитиві – чого ж тут перейматися?
Читайте також: Біполярне суспільство
Але за зовнішнім бажанням здаватися демократичним та відкритим, стирчать не дуже красиві вуха старого радянського крою. Наприклад, скандальна історія зі звільненням голови ВЦА Красногорівки Олега Ліванчука. На вулиці вийшли звичайні мешканці прифронтового містечка, які просили не забирати від них (просто зверніть увагу!) голову – військового, багато ЗМІ зробили дуже жорсткі сюжети щодо корупції в лавах обласної ВЦА, де не люблять непокірних місцевих керівників. Але жодне ЗМІ не отримали від Павла Жебрівського коментаря, навіть після того, як Ливанчук подав позов до суду за незаконне звільнення. Теж саме про корупцію на логістичному центрі в Майорську — замість відповідей, відсилання до незрозумілої комісії, яка ним же і сформована. Нещодавно виявилось, що тепер навіть дивитися на об’єкти, що фінансувались за рахунок обласної влади, можна тільки отримавши згоду в департаменті інформаційної та внутрішньої політики облдержадміністрації. За два дні до запланованої поїздки всі журналісти чи активісти, які бажають перевірити, чому ж це в новій опорній школі за величезні гроші забули зробити систему каналізації, повинні попередити начальницю цього департаменту. Цей дуже цікавий наказ, який підписав заступник голови ВЦА Добряк, отримали всі ЗМІ, що працюють на звільненій території Донеччини.
Читайте також: Страйки як викид емоцій
“Не народився ще той “добряк”, котрий вкаже журналісту на кордони свободи слова та винесе незаконні попередження”, – глузують місцеві журналісти з “темника”. Бо зрозуміти, чому бюджетні гроші, за рахунок яких виконуються роботи на якихось об’єктах, несподівано стали причиною для контролювання пересування ЗМІ, важко зрозуміти. Це, начебто, не гроші з кишені того ж Жебрівського чи Добряка, а ті, що були отримані з податків звичайних людей. Але навіть якщо б все, на що пан голова ВЦА вже рік поспіль навішує банер “Оновлена Донеччина”, було зроблено на його особисті кошти та подаровано громаді, воно все одно було б для людей? Журналісти поки що просто обговорюють це в соціальних мережах, продовжуючи працювати в звичайному ритмі. Але цей наказ був спрямований на керівників ВЦА та громад, які були повинні забезпечити неможливість “нелегального” потрапляння на об’єкти цікавих журналістів. Тобто, просто напряму змушував їх користуватися службовим положенням задля перешкоджання роботи журналістів. Якась дивна паралель з часами злочинної “стабільності”, не знаходите?
Але часи вже інші, як не крути. Журналістів чи активістів, які працюють зараз на Донеччині, вже мало чим можна налякати. Якщо вони справжні, а не кишенькові. Бо вони пройшли шлях погроз, підвалів, важких рішень, різноманітного тиску, принципових висновків, обстрілів. Що їм тепер ті дивні накази від людей, які бадьоро рапортують “Батя, я стараюсь”… Тому вся ця мишача метушня задля зберігання гарної міни при поганій грі ні до чого не призведе – навіть не треба починати. Щоб не боятися журналістського погляду – не крадіть. Не вимагайте відкатів, не створюйте схем. Може, тоді і без всіляких “чарівних пенделей” все буде гаразд?