Але, гадаю, жодне притомне українське видання такої фрази не пропустило б. Зате у своєму романі я завиграшки міг би порубати не тільки москалів. Ну, і дістав би, як Шкляр за «Ворона».
А тепер – будь ласка, пиши, скільки завгодно та ще й смакуй при цьому. А коли що – досить лише перепроситися. Мовляв, вибачайте, браття-росіяни, віднині в покарання буду я цілий місяць хлєбать щєй лаптямі. І дружину свою не інакше, як Дубінушкой називати, та з почуття великої любові час від часу гамселити.
Читайте також: Про «рубку зелені» Ургантом і національну самоповагу
Або таке: назвав би я якогось регіонального партай-ґеноссе ЧМОом. Скандал! Буря! Суд! Це, знову ж таки, якби надрукували. Але покажіть мені того самогубця, який би таке собі дозволив.
А зараз – будь ласка. Не тільки якогось регіонального хряка, але й самого – свят-свят-свят! – президента можна незрозумілим ЧМОм наректи. І – о радість спасенна! – нічого не буде. А якби що, то завжди можна розтлумачити, що ЧМО – це „Чєлавєк Много Обєщающій”.
І знаєте, відразу якось легше стало дихати. Бо воно ж, признайтеся, хочеться інколи вжити якесь таке свіже слівце у спілкуванні з владою. Ото тільки зустріну якогось чиновника, а то навіть і начальника міліції, чи суддю, чи й прокурора і радісно так, з усмішкою від вуха до вуха, вигукну:
– Вітаю вас, незрозуміле ЧМО! Як ся маєте? А як там ваша ЧМОниха поживає? А як ЧМОнята?
Нехай тільки спробують образитися. Тоді уже я – до суду.
І головне ж – на досягнутому не зупинятися. Так само варто узаконити і дозволити вживати й інші компліментарні вислови на зразок «мудак» або цей… ну, що з «ананасом» римується. Досить лише розкласти по буквах і готово. Мовляв, абревіатура.
Ще зовсім недавно всюдисущий Калєснічєнка намагався заборонити такі слова, як «жид», «москаль», «хохол». Аж тут гульк: з’явився у Донецьку навчальний посібник, за допомогою якого діткам розповідають, як хохли з шахтарями увесь час ворогували та як одні одних лупцювали. І щось не чути обурливого гласу нашого всюдисущого. Бо у Донецьку все можна.
А що правда, то не гріх: українці з шахтарями таки ворогували, бо шахтарі були переважно елементом прийшлим. Чужинцями. Приносили з собою чужу мову, чужі пісні, чужі звичаї і, звичайно ж, алкоголізм і венеричні хвороби.
Гадаєте – фантазую? То почитайте класиків. Та не тих, кого у донецькому посібнику видрукували, а тих, що творили українською мовою: Спиридона Черкасенка або Бориса Грінченка. Обоє власне й описали, до якої міри виродження докотилося українське степове село, коли з’явилися там шахти. Той таки посібник пропонує школярам відповісти на питання «У чому полягали побутові основи ворожнечі між мужиками-хохлами і заробітчанами-шахтарями?». Відповідь така, що регіоналам не сподобається. Ось як описує Грінченко в повісті «Сонячний промінь» те, що побачив його герой у шахтарському селі: «Сірі або руді тини, кладені з каміння, часом на гнояці, що стирчала з-межи каменюк, були далеко сумніші й нечепурніші од веселих тинів, що до їх Марко звик у своєму краї. Але найбільше його вражало те, що коло хат мало де й видко було яке дерево: біліли, а іноді й руділи хати, руділи тини, сіріла вкрита пилом вулиця – і ні гілочки зеленої, що закрасила б, звеселила б усе».
Так власне виглядало типове російське село, творячи величезний контраст з українським. А пісні які чудові лунали у шахтарських селах:
«Улюбився-урєзался!
Бил би ножик – зарєзался!
Давай ножик, погастрєй,
Зарєжуся паскарєй!»
Еге ж, і тоді своя блатна попса була. Це вам не «ніч яка місячна» Це вам «пакручє»:
«Параход ідьоть з накладом,
Двє Параші сидять рядом,
Вони рядишком сидять,
Папиросочки курять».
І коли тепер оця нова донецька еліта сплила на поверхню, то усе її інтелектуальне багатство теж сплило і закрасувалося усіма барвами. Бо чи можуть нащадки тих, хто співав пісні, які навів Грінченко, любуватися в якійсь іншій поезії, ніж оця:
«Недаром в ее жилах княжеская кровь,
Об этом говорят повадки ее, стать!»
Це про Людмилу Янукович. Вже не досить того, що цілі книги виходять на славу президента, то кинулися віршомази славити і його дружину. Ще не оговталися ми від «абрису» голови президента, в якому пані Скорик пильним оком архітектора розгледіла аристократа «галубих кравєй», аж тут і в пані президентової княжа кров зацибеніла. Шкода, правда, що «Она как ангел над народом вьется» лише на засланні. Я не проти, щоб і над Києвом часом попурхала. І досі «Ей песня помогает жить», хоча востаннє вона співала про «оранжевоє нєбо» уже давненько.
Читайте також: Людмилу Янукович оспівали у віршах і вона заговорила
Донецький посібник, затверджений ЧМОм («Члєном Міністєрского Общака»), розправився з українцями так хвацько, що й на насіння їх не лишилося. Не здивуюся, якщо скоро там почнуть навчати дітей, що українців на Донбасі зроду-віку не було. Ну, заходили там інколи якісь хохли, але шахтарі їх прогнали. І настала благодать. А весь Донбас перетворився на «Часть Матєріального Обєспєчєнія» за рахунок решти України.