У Канади є 44-річний Джастін Трюдо, в Італії — Маттео Ренці, і навіть в Америці Барак Обама став президентом у 40 із лишком років, обіцяючи зміни. Коли ж енергійний 38-річний політик починає новий рух у Франції, його тут-таки називають вискочкою. Принаймні так відреагували багато партійних бонз на запущений на початку квітня міністром економіки Емманюелем Макроном рух «En Marche!» («На марші») — міжпартійну ініціативу, що має на меті «розблокувати» Францію. Ті вважають його невідомим аутсайдером — власне, небезпідставно — і прагнутимуть, щоб у такому статусі він і залишився. Але Макрон зумів захопити увагу ширших мас французів, а його ідеї заслуговують на те, щоб бути вислуханими.
Багато в чому спроба Макрона перезавантажити Францію через створення консенсусного фронту заради змін із політиків усього спектра від ліво- до правоцентристів бачиться приреченою. Він ніколи не обіймав виборних посад і не належить до Соціалістичної партії президента Франсуа Олланда. Отож-бо, у нього немає партійного фундаменту, політичної машини або мережі парторганізацій на рівні місцевих громад. Багато французьких лівих не можуть пробачити йому минуле в інвестиційному банкінгу. Він (швидше за все) надто лояльний, щоб конкурувати за президентське крісло з Олландом, якщо непопулярний президент усупереч здоровому глузду знову піде наступного року на вибори. Але навіть якщо Олланд вирішить без галасу завершити кар’єру глави держави, Макронові доведеться мати справу із цілим натовпом інших перспективних кандидатів, зокрема з колегою в питаннях модернізації прем’єр-міністром Манюелем Валльсом.
Читайте також: Франція посилила антитерористичне законодавство
Тим часом у Франції і не тільки там є запит на альтернативну політику. Поділ на лівих і правих дедалі частіше бачиться джерелом застійного дрібного політиканства та чвар, а не виразником чіткої ідеологічної ідентичності. Вуличні сидячі страйки, що виникли в Іспанії і зараз поширюються у Франції, свідчать про озлоблення виборців на вже не актуальні партійні машини. Упевнений поступ популістичного націоналізму з маргінесу пристойного в політиці до центру виборчих симпатій змушує традиційні партії по-новому осмислювати оптимальні способи його роззброєння. Якщо Франція хоче відреагувати на цей тренд адекватно, то вона аж ніяк не може повторювати розстановку сил 2012 року в 2017-му: Олланд зліва, Ніколя Саркозі — правоцентрист, а Марін Ле Пен — права націоналістка.
Високі рейтинги Макрона в опитуваннях свідчать, що він подобається людям, розчарованим у політиці. На особливу увагу заслуговують два аспекти його ініціативи.
Перший — прагнення вийти за межі поділу на правих і лівих. З одного боку, це спроба подолати опір будь-яким змінам, що глибоко вкоренивсь у фактично двопартійній системі. Із другого — натяк на потенційні тектонічні зсуви в європейській політиці майбутнього. Європейські партії поміркованого лівого і правого крила часто мають більше спільного між собою (у питаннях торгівлі та імміграції, наприклад), ніж із силами націоналістичного правого фронту, які орієнтуються на протекціонізм та ідентичність. А Франція вже зрозуміла (тут допомогли регіональні вибори), що ліві та праві не можуть постійно воювати одночасно між собою, та ще й із Ле Пен.
Читайте також: Французька мрія в корекції
Другий аспект — спроба зрозуміти, як пристосувати прогресивне мислення до економіки ХХІ століття. На відміну від багатьох інших французьких лівих Макрон твердить, що цифрова революція може бути прогресивною силою, якщо відкриє можливості, скажімо, для 25% його молодих безробітних співвітчизників. Але вона паралельно вимагає і глибшого переосмислення систем соціальної допомоги та захисту робочих місць, створених в еру стабільності («одна робота на все життя»), і їх адаптування до «уберизації».
Понад 40 років тому французький соціолог Мішель Крозьє опублікував статтю «Заблоковане суспільство» («La société bloquée»), у якій зробив невеселий висновок: його країні важко пристосовуватися до мінливого світу. Наразі не зрозуміло, чи вдасться Макронові розбудувати свій рух у таку силу, що зняла б цю блокаду. Може, все, що йому світить, — це висувати парадоксальні ідеї та стимулювати їх обговорення? Але нинішня європейська соціал-демократія не надто багата на свіжих мислителів. І Франція своїх, собі ж таки на шкоду, не визнає.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com