Силу волі українців виміряти нелегко, залежно від того, чим і як міряти. Почну з аналогії: випав великий сніг у Британії, всі панікують, не знають, що з ним робити. А для американців, котрі тоді були в Лондоні – це нормальна річ, вони дивувалися реакції англійців. Із їхньої точки зору, того снігу – кіт наплакав. Ми, українці, надто звикли до викликів. Бурхлива зима нас тільки радує. Маємо інші негаразди духовного й матеріального характеру. Живучість українців продемонстрована історією й не потребує коментарів. І те, що наше сьогоднішнє життя в інших країнах вже спричинило б соціальну катастрофу, доводити не треба. Ми оптимісти, проте навряд чи уявляємо собі, який буде вихід із кризи. Подолання кризи потребує величезної кількості грошей, і щастя розвинених держав у тому, що вони цими грошима володіють.
У нас живуть іншими проблемами: немає світла тиждень – я б такого не витримав, а десь у Луганській області витримують, бо звикли, що в них немає гарячої води роками; в деяких місцинах немає навіть холодної води, тож там розтоплюють зараз сніг. Ці глухі закутки України демонструють дива витривалості, але це не може тривати безкінечно. Ми нині не сприймаємо своїх бід як наслідок того потрясіння, що охопило весь світ. Одним здається, що в цьому винні «регіони», які понаставляли палиць у колеса, інші звинувачують президента, прем’єра. Ізольованість України не дозволяє об’єктивно оцінити нашу власну ситуацію. В тих же програмах кандидатів у президенти рідко знайдеш обґрунтоване бачення балансу сил – не кажу, що немає зовсім, однак переважають прості обіцянки покращити життя.
У тому, що в Україні чимало людей повертається до релігії, вбачаю дві тенденції: одні шукають у силі Бога покровительство, причому вони не бояться взяти на себе певну відповідальність. А є люди, які не можуть жити без підтримки Бога. Є релігії – системи обрядів, і тут кожен обирає за своїми уподобаннями. І є релігії як система цінностей – люди йшли до визнання святості чужого життя, чужої ідеології та власності. Яким шляхом люди нині доходять до вартостей, яким би вони були віддані, справа кожного. У зв’язку з цим повернення до традиційних релігій або пошуки нових – це наслідки двох різноспрямованих процесів: один, то пошуки опори у світі, утвердження таких цінностей, як життя, свобода, власність. Інший, то результат подальшої руйнації від перевищеної дози свободи.
Небезпека полягає в тому, що українці втратили віру у владу, якою б вона не була. Це може призвести до катастрофи – маю на увазі не те, що обвалиться міст Патона чи зникне в кранах вода, ні: маю на увазі розлад системи життєздатності країни. Звісно, ця недовіра не народилася вчора. Безумовно, наш народ має здорові корені, та ставлення до верхів йому псували постійно. Вже за Хрущова почалася «свобода слова на кухні». Лаяли керівництво, не зважаючи особливо на те, що хтось підслуховує. Критичне ставлення до влади сьогодні є продовженням тих розмов: людям приємно, що вони можуть голосно лаяти кого завгодно.
До слова, це явище характерне для всього світу. Зараз зламалася давня система противаг двох таборів, лівого й правого. Донедавна когорти лівих лібералів ставили собі високу мету, й хоча її не реалізовували, проте сама їх присутність щось означала. Праве крило орієнтоване на збереження традиційних цінностей, релігії, до нього горнуться заможніші прошарки – багаті змін не потребують. Зараз ліве крило повністю втратило авторитет, воно не продукує нових ідей – бореться за права геїв, за зелений світ – речі, які лежать на узбіччі. Праве ж крило знахабніло й, чітко не окреслюючи якихось своїх далеких завдань, рветься до влади. Фінансова олігархія панує в усьому світі.
Україна все більше нагадує Веймарську республіку в Німеччині або ж короткий час правління Центральної Ради, коли всі громадяни тодішньої України мали рівні права, не було ані насильства, ані націоналізму, яких дехто очікував. Ми швидко виросли з цих свобод і потім покотилися. Тож можемо не витримати, втратити свою структурну подобу до європейського світу, що знаходить свій вияв у правах і свободах людини.