У часи значної геополітичної нестабільності та руйнування старих угод і союзів, чимало світових лідерів маневрують щодо обрання наступного Папи Римського, хоч і не мають на це формального впливу.
Все розпочалося майже одразу після смерті Папи Франциска. Перебуваючи в Римі на його похороні, президент Франції Еммануель Макрон зустрівся з чотирма французькими кардиналами, що інтерпретували це як сигнал його підтримки обрання французького Папи. Тоді адміністрація Макрона заперечила, що політик намагався вплинути на рішення, а посольство Франції у Римі заявило, що президент дотримується «французького республіканського звичаю», а будь-які припущення про протилежне назвали «негідними».
Приблизно у цей самий час Дональд Трамп підтримав американського кардинала, який виступав проти угоди Ватикану з Китаєм. Зі свого боку, Пекін скористався моментом і призначив двох проблемних католицьких єпископів без згоди Ватикану.
Крім цього, західна преса обговорює і прем’єр-міністерку Італії Джорджу Мелоні. Попри її наказ своїм депутатам зберігати мовчання, медіа, близькі до її коаліції, ймовірно, проштовхують кардиналів, які можуть поділяти її погляди, і критикують інших кандидатів.
Видання Politico зазначає, що кардинали розуміють, чому виникає такий тиск. «Лідери з націоналістичними ідеалами могли б скористатися моральним авторитетом місцевого Папи. Західні лідери також хочуть уникнути такого Папи, який критикує розширення НАТО, симпатизує Китаю або не відповідає їхнім поглядам на етичні питання, включаючи міграцію та аборти. Харизматичний Папа може керувати громадською думкою, особливо в католицьких країнах, або стимулювати критику певної політики, як це зробив Папа Франциск з президентом США Трампом», — йдеться у статті.
Водночас видання Euronews підкреслює, що розколи у західному політичному устрої накладаються на внутрішні розколи у Ватикані, які змушують Католицьку Церкву дивитися далі географічно і з точки зору віри, а тому, як наслідок, кардинали можуть бути поляризованими між централістами та інтернаціоналістами.
Тим часом, The New York Times пише про те, що цей конклав буде іншим, аніж усі попередні, оскільки у Сікстинській капелі збереться рекордна кількість кардиналів з різних країн: наприклад, якщо Папу Франциска обирали представники 48 країн, то нині представлено близько 70 країн.
«Виборчі блоки можуть формуватися навколо географічних, ідеологічних, мовних чи культурних особливостей. Або навколо таких пріоритетів як фінансова прозорість чи доктринальні питання. Вони можуть навіть гуртуватися довкола старомодного зведення рахунків або антагонізмів», — зазначає видання.
Чорний дим з димаря над Сікстинською капелою означає, що кардинали ще не обрали нового Папу
Журналісти також говорять про те, що, наприклад, деякі ліберальні кардинали побоюються, що консерватори будуть шукати посилення своїх можливостей, орієнтуючись на Африку, яка є домівкою для однієї з найчисленніших католицьких груп та деяких найконсервативніших кардиналів. Тим часом, прогресивні голоси стверджують, що натомість Церква повинна дивитися на Схід, у бік Азії.
«Деякі ватиканські чиновники заявили, що азійські кардинали вважаються добре організованими і згуртованими, що робить їх потужним блоком, який може об’єднатися з більш прогресивними американськими і південноамериканськими кардиналами, які не хочуть, наприклад, італійського Папи», — пише The New York Times. Тож одне з найгостріших питань, яке зараз стоїть перед кардиналами, стосується того, чи повернеться «папство» до Європи.
Варто також зазначити, що історично країни часто намагалися впливати на конклави, особливо під час Холодної війни, коли ЦРУ підозрювали у прослуховуванні. До початку ХХ століття Франція, Іспанія та Австро-Угорщина навіть могли накладати вето на обрання Папи Римського. Наприклад, у 1903 році це сталося щодо кардинала Маріано Рамполла. Він був дуже шанованим і мав високі шанси на обрання, але імператор Австро-Угорщини Франц Йосиф вважав його занадто профранцузьким, а отже, на той час, антиавстрійським.