Щоб дешево продавати одяг по цілому світу, текстильні фірми обслуговуються на заводах у Бангладеш, що зажили слави найдешевших постачальників сировини на планеті. Замовлення допомагають країні виборсатися з бідності. Проте після пожежі на одному із заводів, внаслідок якої загинули 122 робітники, на підприємствах галузі визрівають бунтівні настрої.
Секрет ціни
Щоб зрозуміти світ, у якому ми живемо, немає кращого способу, ніж добре роздивитися сорочку. Звичайну сорочку, яких продається безліч у спеціалізованих світових мережах, таких як H&M, Uniqlo, Zara або Gap. Її можна побачити на полицях американських або українських крамниць за ціною $20 у місцевому еквіваленті. Бавовна надходить з Індії. Пластикові ґудзики виготовлені в Китаї. А покроєна та зшита вона в Бангладеш на одному з 5 тис. заводів, що працюють нині в цій країні. Яка ж її собівартість тут? «Приблизно 5 американських доларів», – каже Ніззан Уддін, відповідальний за продаж текстильної продукції в місті Дакка, хаотичній і розкиданій столиці Бангладеш.
Сидячи біля стіни, прикрашеної трофеями гри в гольф, у бюро з кондиціонером, цей молодий підприємець пояснює, що до собівартості входять сировина ($2), пошиття ($2), прасування, упаковка та контроль посередників ($1). Завдяки своїм непереможним цінам Бангладеш перетворилася сьогодні на світове ательє з виробництва одягу, здатне виготовляти та розсилати будь-куди величезні партії товару.
Клієнти місцевих заводів – великі комерційні мережі – синхронно продають у різних країнах світу нову продукцію, постійно оновлюючи асортимент. Переважно орієнтуються на молоду клієнтуру, що знається на моді. У той час як ціни на морські перевезення невпинно знижуються, Бангладеш групує нові й нові рекордні замовлення. Країна посідає друге місце у світі після Китаю за обсягами виробництва текстилю з обігом капіталу $19 млрд на рік. Кожні десяті джинси, куплені у світі, пошиті в ній. У 2011-му текстильне виробництво зросло тут на 30%. За результатами досліджень консалтингової компанії McKinsey, обсяги мають утричі збільшитися до 2020-го.
Як це можливо? Щоб зрозуміти, треба відвідати один із місцевих заводів. Наприклад, TRZ Garments, що розташований у передмісті Дакки за два кроки від торговельного центру. Він має чотири поверхи з виробничими площами по 600 м2 кожен. Усередині – лише виробничі лінії зі швейних машин, виставлені тісними лавами. Постійно чути гарчання вентиляторів і музику з гучномовців. Роботу розподілено до дріб’язку. Кожен робить лише один шов, завжди той самий, і потім передає річ наступному робітникові. Пройшовши вздовж машин, можна побачити, як одяг поступово набуває форми.
«Швачка обробляє 60 моделей на годину», – пояснює виробничий директор – дрібний чоловічок із пом’ятим обличчям, який нас супроводжує. Щоб виготовити футболку, потрібно 24 машини, а штани – 60.
Коли пошиття завершено, одяг доправляють контрольним службам. Далі його прасують та упаковують у пластикові пакети, щоб речі краще подорожували в контейнерах. Продукція вже отримує остаточну етикетку від фірми, яка її замовила, з ціною мовою країни, де продаватиметься товар. Вона вчетверо або шестеро вища за ту, яку одержав завод. Наприклад, зимові футболки з довгим рукавом для лижних костюмів, які шиють сьогодні, продаватимуться в американській мережі Remington по $39. Завод же реалізує товар клієнтам по $12,75 за штуку.
Такі низькі ціни можливі через великі обсяги замовлень: середня закупівля передбачає 200 тис. одиниць. Сприяє й низька оплата праці. Робітниця текстильної галузі (80% найманих робітників заводів – жінки) починає працювати за $40 на місяць. Стільки заробляє 25-річна Шаліма, тендітна дівчина в чорній хустці й з дрібненьким золотим кульчиком у носі. Вона працює на лінії одного з великих заводів. Її роботодавцем є група Padma Polycotton з індустріальної зони Теджгаон, заснована в 1995 році. Мережа винаймає 5 тис. осіб. Шаліма бере участь у пошитті футболок. Обробляє 180 моделей за годину – це її обов’язкова норма. Працює шість днів та тиждень з 8-ї ранку до 8-ї вечора. За 60 год щотижневої праці Шаліма одержує щомісяця $54 за основну роботу та $66 за додаткові години.
Дівчина приїхала до столиці у 18 років. У рідному бідному селі неподалік міста Барісал залишила двох сестер і брата. Вона думає, що ніколи не повернеться до села. «Не маю права, бо моя родина залежить від мене», – пояснює. Зі своєї маленької плати примудряється надсилати додому щомісяця по $25.
Низи бунтуються
У текстильній індустрії Бангладеш працюють 4 млн найманих робітників. Вона дала змогу вивести країну з жебрацтва. Так, якщо у 2000 році тамтешнього 49% населення перебувало за межею бідності, то в 2010-му цей показник знизився до 32%.
Але робітникам важливо інше. Вони знають, що отримують за місяць вартість трьох сорочок, коли за день шиють сотні. У цехах панує напружена атмосфера. Кожен інцидент може завершитися конфліктом, після якого швидко збираються протестні демонстрації, а то й вибухають жорстокі бунти. Остання велика трагедія сталася 24 листопада минулого року в районі Ашулія, індустріальній зоні Дакки. Тоді зайнявся перший поверх текстильного заводу Tazreen Fashion, що винаймає 1,7 тис. осіб. Згоріла восьмиповерхова будівля. 122 робітники загинули в полум’ї. Як виявилося, приміщення не мало запасних виходів. Воно було сплановане лише на три поверхи. Власники нелегально додали ще п’ять.
Коли виникла пожежа, охорона наказала зачинити двері, побоюючись, що готовий одяг буде розкрадено. «Заводські охоронці дістали лише один наказ: врятувати товар будь-якою ціною. Вони ні про що інше не думали. Вони не вміють гасити пожежі», – пояснює з гіркотою Селіма Ахтар, керівник місцевого аудиторського бюро Impactt Ltd.
Коли наймані працівники про все дізналися, люди дали волю своєму гніву. Вони палили автомобілі, внаслідок чого була змушена втрутитися поліція. Завод, який, попри трагедію і траур, далі працював, добряче пограбували. Тоді всі власники в Ашулії закрили виробничі ательє, доки вгамуються пристрасті.
Відтоді виробництво знову налагодилося. Але напружена атмосфера занепокоїла великі фірми. Всупереч усталеній практиці, вони звернулися до уряду країни і стали вимагати підвищення найнижчої плати в текстильній галузі. Колективного листа підписали найбільші закупівельники продукції країни H&M, Tesco, Carrefour, C&A.
Під тиском місцевих виробників уряд відмовився піти на поступки. Власники заводів готового одягу злякалися, що їхні замовлення підуть до інших країн: В’єтнаму або Камбоджі. «Власники текстилю тут дуже впливові, – пояснює іноземний оглядач, який живе у місті Дакка. – Багато хто з них володіє газетами та телеканалами. Напевне, з три десятки депутатів є господарями текстильних підприємств. У цій державі без них нічого не відбувається».
Текстильна продукція становить 80% експорту країни. Вона відіграє ту саму роль, що й нафта для Саудівської Аравії або Росії. Експортний потік ніколи не має зупинятися.
Саме так сформувалася взаємозалежна світова економіка: бангладеські робітники, західні споживачі, власники текстильних підприємств і великі фірми одягу… Таким є глобалізований світ. Чи думаємо ми про це, коли купуємо нову сорочку? Навряд чи. Але якби одяг умів розмовляти, то розповів би нам таку ось історію.