А вулиця в місті, за великим рахунком, одна, звивається долиною між двох гір з короткими провулками впоперек. І всі дві поліційні машини з мигалками її негайно перекривають, не зважаючи на обурених маршрутчиків. А діти йдуть цілими класами, з повітряними кульками, очолені Буратінами й Міккі Маусами зі старшокласників, а машини підтримують їх сигналами клаксонів і повільно сунуть за поліційними мигалками, стаючи частиною видовища. А продавчині всіх крамничок і барісти(теж жінки) всіх кав’ярень вздовж центральної вулиці повиходили на високі ґанки своїх установ і дивляться проти сонця з-під руки, як капітани на капітанських містках. А процесія звертає біля бібліотеки до сцени з мікрофонами і колонками, яку спорудили просто на автостоянці, попередньо розігнавши всі машини крім однієї, не знайшли власника, і тепер натовп дітей обтікає її зі всіх сторін, пише щось крейдою на капоті, – цей ніссан, державний номер такий-то, про що оголошує час від часу в мікрофон ведучий, все ще сподіваючись його прибрати, – теж стає частиною дійства.
Костюмовані старшокласники грають п’єску про те, як всім терміново треба записатися в бібліотеку, а з задніх вікон якраз принагідної бібліотеки імені Юліуша Словацького починають передавати вчителям таці з канапками й без ажіотажу, без млинців на лопаті, поступово роздають всім дітям. Ніхто не забутий. Усі обутерброджені. Чавкають, аж за вухами лящить. Свято вдалося.
Читайте також: По краплі вичавлювати з себе Чехова
А я все думав, навіщо, ну навіщо усі кременецькі бібліотекарки другий день стругають ковбасу та огірки на бутерброди й складають на таці на кухні. Заради формування в юних кременчан правильних умовних рефлексів на бібліотеку й книжки. Так, бібліотека з кухнею – це місцеве ноу-хау. Вона формує також теплі спогади про бібліофілів у заїжджих письменників, яких вряди годи запрошують сюди з презентаціями, як ось зараз запросили аж п’ятьох на фестиваль „Книжковий гостинець”, який ризикує стати постійним, наскільки в нашому житті може бути щось постійне. Більше п’ятьох заїжджих письменників з поселенням в чудовому готелі просто через дорогу від бібліотеки кременецький Болівар поки не винесе.
Класик польської літератури Юліуш Словацький, на чию честь названа центральна бібліотека Кременця, знав, де народитися. Досі найвеличнішою спорудою міста є колишній єзуїтський коледж, в якому зараз знаходиться педуніверситет. Профіль навчальних закладів у його стінах кілька разів змінювався після закриття коледжу, але оскільки спеціально побудоване для навчання циклопічне приміщення важко використовувати якось інакше ніж для науки, проблематично, тут завжди було якесь навчання, що піднімало Кременець над рядом інших районних центрів історичної Волині.
Зауваження про навчальні корпуси як найкращу і найтривалішу інвестицію в розвиток міста, особливо невеликого, могли б підтвердити також сусідній Острог, а також віддалені університеті в Ніжині та Бердянську. Є старовинна, правдами й неправдами побудована університетська споруда посеред міста – є місто. Нема – то варто ще подивитися, чи воно місто.
Єзуїтам завдячує своїм існуванням ще одна тутешня установа – розлогий ботанічний сад на схилах гори. В 1834 році, після поразки польського повстання, звідси було вивезено в Київ, в наш ботанічний сад при метро „Університет” щось із півтори тисячі екзотичних рослин, включаючи уславлену пальму Гумбольдта, для якої і побудували оту величезну характерну тепліицю Як і кілька тисяч томів бібліотеки закритого царем польського коледжу в щойно заснований університет Святого Володимира, в миру – КНУ ім. Шевченка. В Києві цього не пам’ятає вже ніхто. Пальма наш. В Кременці це досі пам’ятають усі жителі міста.
Чиатйте також: Бійся модератора
Це дуже гарна ілюстрація того, як воно ведеться в цьому світі. Точно так Росія вже не пам’ятає, що вкрала в українців саму назву нашої країни, історію й виплеканих на Подолі професорів. Грабіжник ніколи не пам’ятає, кого саме він пограбував. Важко усвідомлювати таким грабіжником вже не московитів а цілком собі земляків, хочеться прокрастися в університетський ботсад вночі з лопатою, викопати пальму Гумбольдта й повернути її в Кременець. Чи хоча б урочисто передати росток від неї, не знаю як там пальми почкуються й множаться в світлі сучасної науки. З книжками важче. Більшість з них були латиною. Думаю, вони досі стоять нерозпаковані в підвалі бібліотеки Вернадського, й на них періодично крапле гаряча вода, коли там знову прориваються старі батареї. Як стоять нерозпакованими книжки з поміщицьких маєтків, які на прохання Вернадського наказав звозити з покинутих маєтків ясновельможний гетьман в буремні надцяті роки, вже століття тому.
Але оті тисячетомні бібліотеки стародруків теж не варто розглядати, лише як прочотні книжки – це теж якір, фундамент, на якому ростуть міста. Ну, може й не ростуть, а спасаються в усі історичні негоди, щоб не розвіяло вітром. Дивишся на кількість українських містечок, що мали Магдебурзьке право, й диву даєшся – більшість з них вже знову села. В них були бургомістри, та не було бібліотек. Та й не тільки міста. Який ти президент без Пересопницького Євангелія?
В місті ж, де останній кінотеатр збанкрутував ще в радянські часи, опери-балету ніколи не було, по музеях не находишся, в двох книгарнях продають зошити й олівці, а не книжки, а свати з телевізора вже хапають за ногу з-під ліжка, – бібліотека несподівано може стати центром культурного життя й дозвілля. Таку кількість людей на літературних презентаціях (це не про дітей, їхня програма вже завершилася), нечасто побачиш в балуваних столичних та обласних містах. А методи збору цих людей з афішами на всіх автобусних зупинках та об’явами по місцевому радіо й у соцмережах нагадують спогади навколосвітнього мандрівника Джошуа Слокама про збір слухачів на його лекції в Новій Зеландії за допомогою глашатая.
Але найбільше вражає навіть не кількість слухачів (купують книжки слабенько, будемо чесні), а тема однієї з презентацій. Якщо з парадами клоунів на ходулях по вулицях міста бібліотека явно зазіхала на лаври якогось тутешнього Гоголь фесту, то видання бібліотекою „альманаху книжників і книголюбів Волинського Тернопілля” – маленької дуже приємної в руці книжечки на 318 сторінок – це я вже не знаю на чиї лаври. Навіть Вернадка й Парламентська бібліотека не видають літературних альманахів.
„Альманах містить краєзнавчі розвідки, інтерв’ю й художні твори знаних науковців та літераторів, які були учасниками заходів циклу „Книжний гостинець”, конспекти лекцій, прочитаних в рамках лекторію „Красиве й корисне” та дебютні прозові твори молодих літераторів Волинського Тернопілля,” – написано в анотації. А кишеньковий формат видання упорядник пояснює тим, що усі прижиттєві видання Юліуша Словацького, зібрані в тутешньому музеї, мають такий зручний для дамських сумочок формат. Перевіряв особисто про Словацького. То є правда. Джинсів тоді ще не було – але якраз на задню кишеню „вранглеірв”.
Статті про Гуго Коллонтая – доброго генія Кременця, при якому закладено не тільки світський ліцей, але й стічну каналізацію, якою місто користується досі – йдуть поруч з розвідкою про Кременецький роман Уласа Самчука й статтями когось з ботаніків „Магнолії – аристократи рослинного світу” та „Дивовижний світ ліан”. Ні світ, яким би правили бібліотекарі, був би принаймні не нудний і поживний на бутерброди.