Саме він обґрунтував таке явище, як репресивна толерантність. Якщо стисло — істинними є лише ліві ідеї. Тільки на них поширюється толерантність. Ліві ідеї слід просувати через насадження потрібних смислів й упереджену інформацію під фільтром політкоректності. Натомість праву думку варто придушувати через позбавлення свободи слова (!), преси, зборів. Усіх, хто не погоджується з лівими щодо питань раси, статі, релігії, соціальних питань чи озброєння, слід позбавити майданчиків впливу. Що це, якщо не ліва диктатура?
Ліві ідеї активно просували все ХХ століття не лише у США. Роджер Скрутон, британський філософ-консерватор, якось згадував: «… правильний консенсус невідворотно опиняється на «лівому боці». Лише ліберали можуть належати до «ми»… Коли я переглядав книжки в бібліотеці свого коледжу, то виявив Маркса, Лєніна й Мао, але ні Штрауса, ні Фоґеліна, ні Гаєка, ні Фрідмана там не було. Мені пропонували широкий вибір соціалістичних тижневиків, місячників і квартальників, але я не побачив жодного журналу, який міг би ідентифікувати як консервативний. Це теж привіт із 1960-х. А тепер зверніть увагу на червоні шматки, серп і молот під час сучасних протестів у США та Європі… Хіба це не наслідки марксистських кривих дзеркал?
Читайте також: Приміряючи ідентичності
Усе б нічого, але дедалі частіше натрапляєш на те, що правила й підходи «нових лівих» перебрав на себе сучасний лібералізм. Головне в безапеляційності суджень твердження — істина єдина і лише ліберальне розуміння цінностей і пріоритетів може бути дороговказом для сучасних демократій. А хто не погоджується, той зло, і ми їх забанимо в соцмережах, влаштуємо обструкцію в пресі, позбавимо права на позицію. На якому етапі лібералізм став неомарксизмом у рефлексіях?
Чи можна у XXI столітті жити за логікою «партія (ідеологія) в нас єдина, а стучати треба частіше»? Напевно, ні. Диктат єдиного світогляду — пряма провокація радикалізму. Ліберальний світ нарікає на «нових правих», а мав би замислитися: може, причина в тому, що лібералізм перетворився на «нових лівих»? Поляризація позицій, розгойдування протестів, маніпулювання інфопростором — страждатиме від цього Захід, а ниточки ляльковиків тягнутимуться на Схід.
Інший сценарій — відмовитися від лівої монополії на «єдино правильну позицію» й визнати, що різні погляди мають право на існування. Цивілізованою альтернативою ліберальній моделі є консерватизм. Чому? Насамперед тому, що (на відміну від «нових правих») консерваторам не близькі радикальні способи дій. А також вони не горять бажанням приватизувати останню інстанцію. Об’єктивно — в консервативному середовищі не могло народитися есе «репресивна толерантність». І тут варто вийти з полону стереотипів, насаджених зокрема й ліберальною (чи лівацькою?) спільнотою, що консерватизм — це про минуле, ретроградне й не здатне до розвитку. Даруйте — ні. «Правий не переводить стрілку годинника в минуле — він хоче, щоб годинник ішов правильно». Це сказав фундатор консервативної думки Едмунд Берк. Щодо ретроградів і реформ він же мовив таке: «Держава, яка не має засобів для певних змін, не має засобів і для свого збереження», а «якщо реформа назріла, то консерватори мають підтримувати її впровадження».
Консерватори не мають ілюзій щодо демократії (згадайте Черчилля) — у руках популістів і маніпуляторів вона стає інструментом узурпації. І Гітлер, і Путін прийшли до влади в демократичний спосіб, пам’ятаємо? Для консерваторів надзвичайно важливе «ми» — в розумінні великих і малих спільнот. Якщо ліберал наполягатиме на свободі «я» понад усе, то консерватор нагадає, що «я» без спільноти — дикун. Той самий Скрутон пояснював «ми» як священний простір, де формуються особистості.
Читайте також: Ідеологія: любити, ненавидіти чи розуміти?
Простір створюють інституції: родина, релігія, місцева громада, місцева культура, мистецтво, школи, література й навіть манери — все, що регулює повсякденне життя та формує наше «я».
Важлива деталь — консерватизм (на відміну від лібералізму, соціалізму й інших -ізмів) не передбачає універсальної формули — втілення його ідей у різних країнах може спиратися на унікальні традиції чи підходи. Можна сказати, що консерватизм — це пошук максимально розумного компромісу — не протистояння, а солідарність інтересів різних груп. Поза дискусією лише спільна (!) традиція, ідентичність, державність — те саме «ми», — що є ідеальним фундаментом для подолання суперечностей. Саме консерватизм пояснює, чому серед цінностей така важлива ідентичність: «Нам усім потрібна ідентичність, яка єднатиме нас… із людьми, на яких поширюються ті самі правила й закони, що й на нас. З тими людьми, з якими нам колись доведеться битися плече до плеча, щоб захистити наш спадок. З якими ми протистоятимемо викликам у разі нападу. З людьми, чиї долі якось пов’язані з нашими» (Роджер Вернон Скрутон). Водночас у ставленні до економіки та вільного ринку консерватор — той іще ліберал! Ну чим не ґрунт для єднання зусиль?
Консерватизм — це «не нашкодь» змінами. Він є ворогом популізму й патерналізму. Істина консерватора: не буває простих відповідей на складні виклики. Консерватизм — це категоричне відкидання крайнощів індивідуалізму й колективізму, вміння змінюватися заради оптимального балансу між минулим, сучасністю та планами на майбутнє. Він не потребує репресивної толерантності й підкорення інших «я». Може, тому консерватизм називають ідеологією здорового глузду?