Невеличке містечко, що було збудоване для обслуговування ТЕЦ, на вигляд моложаве, як жіночка, що колись була дуже красивою. Але роки минають, та ще й війна: на яскравих клумбах уже виборює свої права серед квітів звичайний бур’ян, побитий снарядами пляж на водосховищі лякає іржавими «парасольками», а покинутий стадіон дуже схожий на античний Колізей. У парку пантеон казкових героїв різного калібру: від мамонтів до золотої рибки, з якими, напевно, є фото в кожного мешканця Світлодарська. Але трохи сумні, бо фарба теж уже не та. Все ж таки красиво: майже на всіх висотних будівлях кольорові мозаїки, витримані в єдиному стилі, бо будувалося місто масштабно та майже одночасно — у 1968 році. На одному з панно надпис, що завершується словами «Мир дому сему». Це зараз, мабуть, справжній девіз Світлодарська.
Востаннє (усі тут справді сподіваються, що востаннє) у саме місто прилітало в грудні 2016-го. Були численні поціляння в приватні будинки, хоча обійшлося без жертв. До цього під час боїв під Дебальцевим два місяці місто постійно перебувало під обстрілами. По всьому населеному пункту були значні пошкодження: від прямого влучання згоріло інфекційне відділення лікарні, постраждали школи, дитячі садочки, багатоповерхівки та приватний сектор. Сотні людей серед зими отримали хати й квартири без вікон, подекуди руйнування були значнішими. Зараз місцева влада запевняє, що майже всім постраждалим надійшла допомога: комусь будматеріалами, комусь узагалі ремонтом. У більшості випадків коштом благодійних міжнародних організацій. Місцева скарбниця порожня, бо через потрапляння Світлодарська до списку міст на лінії зіткнення орендатори землі в бюджет не сплачують. З одного боку, це добре, бо підтримувати бізнес на території, де третій рік точиться війна, важко. А з другого — держава жодним чином не компенсує місцевим радам ці кошти.
Читайте також: Миронівське знелюднює через відчай та війну
У центрі Світлодарська доволі багато людей: хтось чекає на автобус, бо ця зручність тут лише тричі на день, хтось вийшов на пробіжку магазинами, хтось уже відкрив пляжний сезон. У місті тихо: вдень стріляють украй рідко. Опівдні намагаюся знайти місце, де б перекусити. Телефоную знайомому, який тут працює. Несподівано відгукується якась бабуся поруч: «Та тут немає навіть їдальні, тільки ресторан!». Ну що ж, ресторан так ресторан, коли їсти хочеться. Але виявилося, що обідають тут не щодня, бо в готелі, при якому працює ресторан, сказали, що він зачинений. Іти аж до їдальні ТЕЦ далеко, тому довелося шукати щастя в супермаркеті, де на радість мешканцям на касах нарешті поставили термінали: жодного банкомата в місті немає.
«Бояться до нас із грошима їхати — ми ж на краю світу тепер. Раніше були три банки, кілька банкоматів. Тепер тільки до Бахмута, щоб зняти. А дорогу туди ви ж бачили: 20 км/год — оптимальна швидкість. А там, коли з десятка карток намагаєшся гроші знати, бо баба Катя чи дід Петро просили, у черзі кричать. Тому щастить тільки тим, хто працює на станції, на території є банкомат», — розповідає жіночка в черзі.
У Світлодарську майже все поділено на те, що пов’язано з ТЕЦ, та інше: там зарплата, банкомати, вугілля на зиму. ТЕЦ надає місту гарячу та холодну воду, опалює будинки, фінансує інфраструктурні питання. Хто не потрапив туди на роботу, майже приречений на безробіття. Але вакансії в місті все ж є: не вистачає лікарів, учителів. Бо поїхали звідси, коли почали стріляти.
«Ми звикли. А до мене приїхала подруга з Києва, одну ніч побула й швидко втекла. Бо гримить же, аж двері гепають. А я вату у вуха затовкла і сплю», — розповідає пенсіонерка Світлана. Місцеві зізнаються, що дуже втомилися від війни, тому вже рік намагаються жити так, ніби її немає. Наприклад, відчайдушно підтримувати чистоту в місті. Таку тенденцію помічаю майже в усіх містечках на лінії фронту: серед руїн та понівечених будівель люди метуть асфальт і ремонтують лавки. У Світлодарську навіть таблички на деревах повісили: «Не будь свиньей!», щоб достукатися до тих, хто не бажає прибирати за собою. Але війна відчувається: у місті є військові, багато забитих вітрин і зачинених магазинів, можна побачити сліди від осколків, є переселенці та волонтери, які ними опікуються. Працівники МНС кажуть, що кожні два-три дні змушені їхати для розмінування: після зими земля викидає снаряди, які потрапили в неї під час обстрілів. Про військових тут кажуть «наші», не звинувачують, навіть дякують, але особливого пієтету не відчувається. Війна торкнулася майже кожної родини, люди бояться загострення, просування в будь-який бік, бо летітиме на їхні голови: до лінії фронту менш як 2 км. Тут усі завжди знають, хто й коли стріляє. Бо це їхні будні та їхня війна.
«Місцеві там якісь насторожені, не лають, але не дуже й допомагають. Хоча я таке бачив майже в усіх населених пунктах, що біля фронту. Може, нас бояться, а може, війною налякані, тому й непривітні», — розповідає Олексій із бригади, яка стоїть на Світлодарській дузі, тому часто приїздить до бахмутських волонтерів. У Світлодарську, каже, він таких не знайшов…