Світло в кінці штольні

Закон із пафосною назвою «Про підвищення престижності шахтарської праці» виділив шахтарям із держбюджету 468 млн грн на підвищення зарплати. Натомість вугільні генерали, про престижність праці яких у законі не згадується, отримали з державної скарбниці в шість разів більше – понад три мільярди гривень.

 

 

Голосування за «шахтарський» закон №3091 було просто-таки зразково показовим. Чотириста сорок шість нардепів, які зареєструвалися 2 вересня в Раді, всі як один натиснули кнопки «за». Більше того, прем’єрка Юлія Тимошенко та її попередник Віктор Янукович практично одними й тими словами вітали з цією перемогою шахтарів, представники яких були спеціально запрошені до сесійної зали. Юлія Володимирівна навіть випила з шахтарськими начальниками по келиху шампанського.

 

Дуже хотілося б вірити, що магічною силою, яка так показово згуртувала антагоністичні політичні сили, була та сама любов і повага до шахтарів, про яку наввипередки заявляли партійні лідери з парламентської трибуни. Однак детальний розгляд пакету «шахтарських законів» руйнує цю романтичну версію вщент. І на руїнах залишаються височіти дві справжні причини – лобізм і піар.

 

Відверто кажучи, такий вищий пілотаж лобістського законотворення в Україні трапляється нечасто. Як правило, в аналогічних ситуаціях волохаті вуха меркантильних інтересів тих чи інших осіб стирчать цілком виразно. Але цього разу все було організовано значно тонше.

 

Річ у тім, що «шахтарські» закони, прийняті Радою, поділяються на умовну «вітрину» та «задній двір». Вітрина – та сама підтримка шахтарів, про яку одностайно говорили народні обранці. Майже півмільярда гривень додаткових коштів на зарплату шахтарям, підвищення пенсій, зниження податків, запровадження додаткових пільг (безкоштовне навчання для шахтарів та їхніх дітей, пільгові кредити на житло, підтримка інвалідів та постраждалих під час підземних робіт, інші соціальні програми) – це лише оглядовий перелік благ, виставлених на «вітрині».

 

Однак для того, щоби профінансувати всі ці заходи, потрібно було прийняти ще один закон – про зміни до держбюджету. І саме він став тим «заднім двором», через який було проведено статті витрат, які до підвищення престижності шахтарської праці відношення не мають. Якщо, звичайно, як «шахтарську працю» не розглядати діяльність керівництва державних шахт, які завдяки цим змінам отримали державну фінансову підтримку на три з гаком мільярда гривень.

 

На відміну від «букета» пільг для шахтарів, ця підтримка нараховує лише одну статтю – але яку! Уряд надає гарантії обсягом 3,1 млд грн на технічне переобладнання шахт. Відповідно, державні вугільні компанії зможуть залучити ці кошти у вигляді позик (і залучать – а інакше навіщо було проводити цей закон), а держава гарантуватиме їх повернення. І відшкодовуватиме позичене, якщо шахта-кредитор не матиме змоги розрахуватися.

 

Не варто забувати й про те, що більшість номінально державних шахт насправді включені в орбіту того чи іншого фінансово-промислового угруповання, підпорядковані лояльним до нього топ-менеджерам і здійснюють економічну діяльність на користь приватних структур. Тож, три мільярди допомоги державним шахтам насправді перетворюються на безкоштовний кредит для вітчизняних олігархів.

 

 

«Шахтарське питання» обійдеться державі в чималу суму. Чи є ці затрати виправданими? Парадоксально, але попри всю сумнівність описаних вище піарно-лобістських оборудок, відповідь на це запитання буде, радше, позитивною.

 

Так, держава планує «влити» значні кошти у вітчизняну вугільну галузь, яка наразі не відзначається ні прозорістю, ні ефективністю. І це «вливання» послужить таким собі «консервантом», який на певний час захистить від розпаду ті процеси та явища, які в умовах ринкової економіки є приреченими. При цьому левова частка підтримки стосуватиметься державних вугільних компаній – таким чином влада виразно демонструє, що вона не збирається реформувати підконтрольні їй копальні.

 

Але всі ці моменти «множаться на нуль», якщо взяти до уваги головну проблему, пов’язану не лише з вугільною галуззю, але й з енергетичним забезпеченням України в цілому. Вона формулюється просто: країні потрібно більше власного вугілля, й не за кілька років, а вже. У 1991 році Україна видобувала 136,6 млн т вугілля. За часи незалежності ця цифра зменшилася майже вдвічі – до 75,4 млн т у 2007-му р. А це дуже загрозливий факт – адже в період з 1999 року видобуток коливався навколо умовної «планки» в 80 млн т. І хоча перше півріччя 2008-го продемонструвало зростання на 4,4%, цього вкрай недостатньо для виконання планів розвитку галузі. Енергетична стратегія України передбачає вже за два роки вийти на рівень 90 млн т, а в 2015 році – на 115 млн т.

 

«Ставка на вугілля» має єдине пояснення: в Україні є достатньо покладів цієї сировини, щоб повністю забезпечити потреби економіки. Ні по газу, ні по нафті вийти на самозабезпечення неможливо.

 

 

Може виникнути запитання: а чому б замість державного фінансування не піти шляхом приватизації вугільної галузі? Адже саме такий шлях передбачає ринкова модель економіки, й саме його неодноразово рекомендували Україні численні фінансово-економічні установи Заходу?

 

На жаль, цей підхід може призвести лише до одного – приватизація спричинить масове закриття малорентабельних шахт, і, відповідно, спад виробництва. Як це відбувається, можна побачити на прикладі Польщі. Ще наприкінці 1980-х років ця країна, яка була найбільшим у Східній Європі видобувачем вугілля (майже 200 млн т щороку), здійснила «шокове» приватизаційне реформування. Збиткові шахти закрили, більшість рентабельних перейшла в приватні руки, при цьому дії польської влади зосередилися головним чином на забезпеченні компенсацій безробітним шахтарям. Зараз Польща видобуває близько 160 млн т, постійно скорочуючи обсяги. В 2020 році, відповідно до польської енергетичної стратегії, очікується спад видобутку до 80 млн т. Україна з її високими енергозатратами в металургії не може діяти так само. Більше того, в ситуації, коли Росія щороку бавиться в гру з дописування все нових цифр у «газовий рахунок» для України, а напрямок руху ціни на нафту наразі залишається не визначеним навіть на короткотермінову перспективу, нарощення видобутку вугілля є чи не єдиним захистом від масштабних енергетичних загроз.

 

У цій ситуації уряд пішов шляхом збільшення фінансування вугільної галузі. Причому одразу по двох напрямах – «кадровому», який має на меті збільшити приплив робочої сили в шахти, і «модернізаційному», який теоретично повинен призвести до збільшення продуктивності виробництва. Утім, є одне «але». Ентузіазм, який спостерігався в Раді під час проходження законів, свідчить: охочих «розпиляти» шахтарські мільярди більше ніж достатньо. І якщо вугільна галузь збирається працювати не за законами «вовчого капіталізму», а фактично в умовах державного протекціонізму, то не слід забувати, що такий протекціонізм, як і соціалізм – це перш за все облік і контроль.

 

 Надання дотацій вугільній галузі на суму 3,1 млрд грн. я оцінюю дуже песимістично. Дійсно важливих питань це не вирішить. Перше – це питання власності. Ефективну вугільну промисловість Велика Британія змогла створити лише тоді, коли пішла на приватизацію. Натомість в Україні зараз триває вкрай неефективне управління держпідприємствами. Друге – слід відпустити ціну на вугілля. Так, ціна на ринку коксівного вугілля на початку літа була 1800 грн/т, а шахти продавали вугілля по 500– 600 грн. Якщо уряд, скажімо, хоче мати регульовані ціни на електроенергію, то слід запроваджувати на неї субсидії, а не тримати низьку ціну за рахунок шахтарів. По-третє, ні за яких обставин не можна давати прямі бюджетні дотації на вугільну галузь. Замість кредитних гарантій варто було би спрямувати всі ці кошти на компенсацію відсотків по кредитах. І це мало б мультиплікативний ефект: якщо кредитна ставка становить, наприклад, 12%, то 1 млрд грн із бюджету на покриття відсотків дасть змогу взяти 12 млрд кредитного тіла. Відповідати ж за повернення тіла кредиту має банк і позичальник, а не держава.

 

Якщо виділені з бюджету кошти підуть на де-юре державні, але де-факто приватні шахти, то це ще не найгірше. Адже фінансово-промислові групи, які вибудували на цих шахтах свій менеджмент, контролюють витрати. Так, їм трапилася «халява», та гроші дійсно підуть на збільшення видобутку. Натомість найгірша ситуація буде з державними шахтами. Їхній менеджмент на стадії закупівлі обладнання почне банально заробляти гроші у власну кишеню.