Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого, бо Ти при мені. Твоє жезло й Твій посох — вони мене втішать!
Псалом 23:4
У київському видавництві «Дух і Літера» в межах проєкту Східноєвропейського інституту теології вийшла збірка «Світло у долині. Історії християн під час війни» за редакцією доктора філософських наук Романа Соловія, літературною редакцією Наталки Фурси, з ілюстраціями Катерини Сад. Книжка є зібранням християнських рефлексій над досвідом російсько-української війни від українських науковців-теологів, військовослужбовців, ветеранів, військових капеланів, волонтерів, рідних і дружин військовиків, тих, хто служить, і тих, хто загинув за нашу свободу. Зазначу, що матеріал перекладається англійською, і невдовзі книжка буде доступна й англомовному читачеві. Дванадцять авторів та авторок долучилися до протистояння злу за утвердження гідності й свободи людини. Редактор книжки пише: «Вони проходять зі своїми співвітчизниками спільну Гефсиманію, сповнену страху, втрат і відчаю, з вірою в те, що після Голгофи все ж настане Воскресіння». «Це книжка про досвід, — додає Соловій, — людей, які проходять власний непростий шлях війни, у якому віра переплітається з сумнівами, страх — із мужністю, а самотність — із причетністю». На мою думку, напередодні Великодня це одне з найактуальніших видань на українському книжковому ринку.
«Як це стало можливим, що у XXI столітті, за такого високого рівня технологічного розвитку та досвіду пережитих воєн, коли весь світ знає, що агресія — це велике зло, яке завдає болю та страждань, відбулося вторгнення Росії в Україну, знову масово гинуть люди, руйнуються міста, калічаться долі цілих родин?»
«Світло у долині» — одна з книжок, які дуже близькі мені й не дають залишатися осторонь. Поясню чому. Я особисто знаю декого з авторів. Наприклад, військового капелана Павла Горбунова. Ще студентом я кілька років ділив з ним кімнату в гуртожитку. Він довго викладав у теологічній семінарії та є одним з небагатьох вітчизняних спеціалістів із біблійної книги «Об’явлення», у якій ідеться про так званий кінець світу — апокаліпсис. Нині він військовик, раніше — комбатант, тепер військовий капелан, який здійснює душепастирську опіку над особовим складом. У книжці він, пройшовши з 2022 року досвід бойових зіткнень, розмірковує над причинами війни. «Шлях солдата на війні — це дуже складний шлях», — пише Павло, який добровільно пішов служити. «Чому ж я пішов добровольцем? — додає він. — Тому що знаю: за все важливе і цінне потрібно боротися, потрібно платити ціну». Він укотре нагадує нам, що стан миру неможливий без справедливості.
«Якщо ти під час війни хочеш залишитися людиною, тебе обов’язково хтось десь запише у зрадники…»
Ще один мій друг, рівнянин Тарас Дятлик, регіональний директор Scholar Leaders, — консультант із богословської освіти Mesa Global. Тарас веде «Щоденник богослова». Це особисті роздуми, письмова фіксація моментів, коли віра зустрічається з найбільшим викликом — реальною війною. Автор вірить, що ця війна змінить не тільки Україну, а й християнство в усьому регіоні. Кожен день війни — це, за словами автора, виклик вірі, людяності, здатності любити. Наведу такі рядки зі «Щоденника»:
«Майбутнє російсько-українського християнства, похорон якого відбувається зараз (точніше, обряд закінчився, йде закопування), настане тільки тоді, коли кожен російський християнин, який підтримував і голосував за Путіна, назве речі своїми іменами».
«Щоденник» — це свідчення, написані у формі очікування бурі, і проживання «у вирі бурі». Він про те, як християни України намагаються встояти перед російською агресією. Автор запрошує читача до богословського осмислення війни й до переосмислення віри у світлі теперішніх страждань. Сторінки «Щоденника» нагадають про надію, яку неможливо нічим загасити, «бо Бог — Бог надії та воскресіння».
— Яке твоє ім’я?
— Ксенія.
— Це ж із грецької?
— Так, із грецької.
— Означає наче «чужинець»…
Серед авторів — і Ксенія Трофимчук, теологиня, з якою ми разом редагуємо академічний журнал «Богословські роздуми». У книжці вона, як біженка, намагається знайти себе серед тисяч загублених облич. Ксенія пише про «бездомність», яка є сьогодні символом глобальності, про біженство, що стало «болючим зависанням поміж світами». З біженством та «життям без кордонів» пов’язане «викорчовування ґрунту». Її слова «не тому, що ти не хочеш повернутися, а тому, що ти вже не знаєш куди» проникають прямо в серце. У своєму розділі Ксенія наводить низку викликів, з якими стикаються церковні лідери, волонтери та звичайні люди, що підтримують біженців та переселенців: виклик утоми, часу, спільноти, особистості, різноманіття, інклюзивності, виклик освіти.
«На війні навіть людину уявити важко, не те що Бога».
Пастор церкви «Нове Життя», лідер місії «Україна для Христа» Дмитро Тищенко — один із тих адекватних протестантів (баптистів), якого можна наводити як приклад тим, хто все ще (у XXI столітті) скептично ставиться до нових, не таких давніх християнських рухів, як православ’я чи католицизм. Цікаві та вдумливі проповіді в неділю, а посеред тижня — потужна волонтерська робота (мабуть, уся Україна вже знає його жовті коробки з гуманітарною допомогою). Колись я сам їздив на його склад по дитяче ліжко для однієї дитинки, яку мої знайомі нещодавно взяли до себе в прийомну сім’ю. Дмитро сподівається, що війна допоможе церкві стати більш зрілою та дорослішою. Він розмірковує над тим, чи є місце для Бога на війні. «Ніхто вже не питає, куди дивиться Бог або навіть що Він дозволяє. Його тут просто нема», — пише автор. Пастор також влучно цитує слова молодого київського поета, ще одного мого знайомого, який став бойовим медиком, Дмитра Шандри: «На Донбасі немає Бога. Він виїхав у Польщу за програмою “Шлях”».
«Життя мільйонів українців розлетілось на друзки. Усе, до чого ми звикли, понищено. Не залишилося нічого. Пустка».
Олександр Гейченко — ректор Одеської богословської семінарії, один із провідних протестантських теологів України, популяризує українську науку й за її межами. Його докторська дисертація, написана в Університеті Сент-Ендрюса у Великій Британії, сьогодні доступна англійською. Він пише про те, що 24 лютого 2022 року повністю перевернуло його розуміння богословської освіти, змінило звичайний розклад навчання, контингент студентів, змінило уявлення щодо змісту богословської освіти та її дотичності до проблем суспільства. На початку повномасштабного вторгнення Олександр евакуював персонал семінарії до безпечнішого регіону України. Він міркує над феноменом відкладеного життя й наголошує, що війна поновила дискусії про патріотизм, національну ідентичність та публічну теологію. «Екзистенційна загроза, — пише Олександр, — спонукала чимало християн переглянути ставлення до своєї країни та народу. В умовах війни українці мають зберегти розсудливість посеред буремних обставин і так розподілити емоційну та фізичну наснагу, щоб пройти цей марафон, який видається безкінечним».
«Кажуть, що люди, які мешкають ближче до лінії фронту, емоційно легше переживають війну. Їхні страхи обмежені щоденною реальністю. Що далі від реальної загрози, то більший страх і неприборканіша уява».
Українська письменниця Надійка Гербіш, яка через війну і стрес, пов’язаний з нею, втратила вагітність, перебуваючи на чужині далеко від дому, пише про «бездомного Бога». Вона наголошує на тому, що ми «спрагнені Дому», і нагадує, як нам «нестерпно болить, коли хтось силкується його відібрати». «Біблійна історія про Різдво, — пише Надійка, — це історія про парадокс бездомності». Британський християнський апологет Честертон так казав про Різдво: «Народження бездомності ми святкуємо в кожному домі». Надійка пише так: «Знаю, що десь поруч мовчки сидить знекровлений, вразливий Бог, який став бездомним заради того, щоб ми, кожен із нас, могли почати свій шлях до Дому, який вже ніхто не зможе ні відібрати, ні зруйнувати, ні позбавити світла».
«Допоки смерть не розлучить нас», — лунає в голові.
Дар’я Папушой, дружина загиблого воїна, разом із маленьким сином, який народився вже без батька, намагається мислити про Бога. Вона шукає відповіді на закид, який часто чують ті, хто не отримує відповіді на свої молитви, а саме: «Ну і де твій Бог?». «Коли Бог допускає щось “погане” у твоєму житті — Він насправді захищає тебе від найгіршого, що могло б статися», — відповідає собі й нам Дар’я. Авторка вчить нас, як жити з болем, що не минає. Вона розповідає про досвід «останньої молитви» за чоловіка, який пішов у кращий світ і вже не потребуватиме цих молитов. Варто звернути увагу й на ті «поради дружині військовика», які знаходимо на сторінках свідчень Дар’ї. Я б навіть назвав ці поради канонічними, вартими більш детального ознайомлення.
«Шлюб — у Бахмуті, перші дні — у Світлогірську, перші роки — у Світлодарську. Більшості цих міст уже немає. Вони стали руїнами. А ми — далі».
Дружина військовика, який перебуває на передовій, Алла Ширшина, пише про те, як вона справляється. «Насправді “не справляюся”, — зізнається Алла. — Залишитися в один момент із маленькими дітьми. У якийсь момент отримати від чоловіка повідомлення: “Сьогодні ми йдемо в бій. Імовірно, я не повернуся…”». «Не дзвоніть дружинам військових з незнайомих номерів», — радить Алла. Саме з невідомого номера дуже часто повідомляють про смерть воїна його побратими або командири. «Якоїсь миті, — додає авторка, — я перестала відвідувати сімейні свята, бо всі приходили парами, а я тільки з дітьми. І в церкву також ходити складно, бо в ній я не отримую відповідей на свої запитання». Ця війна провела певну межу між Богом та Його священниками. Текст Алли варто перечитувати, а цитати підкреслювати маркером. Ось лише деякі, які варто нагадувати одне одному:
«Ніколи не запитуйте про кошти у родин військових. По-перше, вони здебільшого витрачаються на війну. По-друге, жодні кошти не вартують і дня в пекельних атаках чи захисті і в тривогах рідних за військового або військову».
«Я дуже розчарована позицією більшості моїх уже ексдрузів-християн. Хтось поїхав підіймати церкви в Європі. І, можливо, то теж треба. Але я не вірю, що Бог виводить людей у безпечне місце незаконними шляхами і за допомогою обману і хабарів. Я чітко розумію, що Бог чесний і справедливий».
Сержант-зв’язківець Євген Язвінський, спадковий баптист у четвертому поколінні, пише про те, як прийшла війна і як він пішов у саме її серце, у місце, яке навіть географічно «проситься» в оточення ворога. Для нього війна — це місце випробування не тільки фізичних сил, а й віри. Інший автор, старший солдат Андрій Полухін, який під час бойових виходів мав позивний Пастор, нагадує, що військовики, жертвуючи собою заради інших, дублюють у своєму масштабі подвиг Христа.
«Як так могло статися, що у багатьох християн в Україні виника тільки одна реакція на велику війну — втеча?»
Ілля Флісюк, офіцер, молодший лейтенант, командир механізованого взводу, розповідає і свою історію. Він із дружиною також пережив складний період, коли вони на початку війни, знову ж таки через стрес, утратили ненароджену дитинку. У нас є статистика вбитих дітей. А хто, якщо не Бог, веде записи дітей, ненароджених через цю кляту війну?
У своїх спогадах Ілля пише, що його християнський світогляд не конфліктував із поняттям служби. Тримання в руках зброї та її застосування ніяк не суперечать християнській вірі, а пацифізм не відповідає питанням часу. Ще з 2018 року він ніколи не забував про свій досвід військової служби, тримав себе у формі: проходив курси, тренувався сам і з командою, мав сертифікат парамедика й повний комплект тренувальної зброї. І що найголовніше — нікому в церкві не казав з огляду на традиційні погляди на військову службу.
Досвід війни — це постійне відчуття запаху смерті, це згадка останніх слів загиблих, це розуміння, що «того дня я міг загинути вісім разів…». «Просто це війна і вона забирає хороших людей, і в кожного свій час», — пише автор. І підсумовує: «Ніхто не сприймає війну достатньо серйозно, поки не гепне поруч». Він щиро вірить, що ця війна не тільки поставить крапку в існуванні скаженого російського режим, а й поруйнує бар’єри між християнами різних деномінацій.
«Імама, священника, рабина, пастора — усіх їх єднає український солдат».
Денис Гореньков — молодший лейтенант капеланської служби ЗСУ й автор статей на військову тематику на сайті Тиждень. Він пише про внутрішнє подолання темряви, «в якій і далі поглиблювалася безодня». «Куди б він не їхав, машина впиралася у війну», — пише в художній формі Денис про свій досвід війни в третій особі. Тут варто навести уривок про капеланство з його тексту:
«Військове капеланство, — казав йому єзуїт Андрій, — то є місія церкви до військового середовища. Ця місія починається з присутності. Капелан як знак Божої присутності та опіки. Його повинні бачити поруч. Через «знак» — капелана — військові “вичитують” сенс його присутності тут: створення можливості для військовослужбовців отримати духовну підтримку. Капелан дбає про цілісність духу воїна, духу підрозділу, духу командира…»
Збірка «Світло у долині» через голоси безпосередньо дотичних до війни й проблем, які виникли з нею, людей, що сповідують християнство (у його протестантському вимірі), кидає виклик усталеним поняттям про Бога, віру, взаємозв’язок армійського обов’язку та християнського покликання.
На звершення наведу слова Алли Ширшиної, яка писала про те, що на війні (як і в армії) люди собі не належать: «Фронт постійно рухається, зміни подекуди відбуваються щохвилини». Саме тому ніхто з нас не знає, скільки часу нам залишилося провести разом.
Старший солдат Андрій Полухін зазначав, що за час повномасштабної війни, а вона триває вже понад три роки, вони з дружиною постійно живуть окремо. Розлука — це проблема не тільки біженців, а й сімей військовослужбовців. Життя може обірватися будь-якої миті — і на фронті, і в тилу. Тому слід цінувати моменти. Разом — як сім’я, і разом — як християнська спільнота.
На цій війні Тарас Дятлик, один з авторів, утратив рідного брата — військовика, старшого лейтенанта медичної служби — Андрія, який був на фронті з 2014 року. 6 липня 2024 року, на 33-й день свого народження, він дістав поранення, які за два тижні призвели до зупинки серця. Якщо Христос воскрес, воскресне й Андрій. Воскресне і Павло — чоловік Дар’ї Папушой. Воскреснуть тисячі й тисячі вбитих українських воїнів, цивільних, дітей. Про це вчить Церква. Про це й саме свято Христового Воскресіння. Слід вірити й надіятися, що якщо Христос переміг смерть і воскрес із мертвих, а саме про це всі християни незалежно від конфесій будуть згадувати вже цієї неділі, то й наша Україна обов’язково переможе ворога та постане з руїн.