Напевно, такими могли б бути й символи Полтавщини. Вона побувала і центром національного відродження Центральної України, і доволі реакційним регіоном навіть у добу незалежності — згадаймо нинішнього міського голову Полтави із соковитим прізвищем Мамай, який тривалий час «героїчно» боровся проти встановлення пам’ятника Симону Петлюрі на його малій батьківщині й проти пам’ятника Івану Мазепі.
Українські землі, всупереч усьому, мають якесь потужне соборне коріння, незважаючи на всі перипетії політики. Недарма мандрівник початку ХІХ століття німець Коль сказав, що Україна щедро обдарована природою, але скривджена історією. І водночас вони мають дуже своєрідні, специфічні культурно-історичні риси, особливий вираз своїх облич.
Це ті маленькі «україни», що утворюють єдину велику Україну.
Полтава з XVII століття має Магдебурзьке право, себто, поза сумнівом, є, сказати б, нотаріально завіреним європейським містом. Після 1709 року, коли зазнала поразки українська свобода в трагічній для українців Полтавській битві, Росія почала активно перетворювати Полтаву на символ та «агітпункт» своєї перемоги. Саме в цьому сенс Круглої площі в центрі міста з монументом «слави» на честь тієї російської «вікторії».
Хоча український культурний шар Полтавщини вмів дистанціюватися від переможців і жити власним українським життям. Цьому сприяла схильність місцевої української аристократії до якісної освіти, тому знатні полтавці вчили своїх дітей у німецьких університетах. Зокрема, так учиняли полтавський рід Паскевичів (представник цієї родини російський фельдмаршал Паскевич у 1848 році втопив у крові повстання в Угорщині разом з австрійським полководцем хорватом Єлашичем) і рід Гнідичів (один із його представників блискуче переклав російською поему Гомера, переклад високо цінував Пушкін).
Читайте також: Крутиться
Дала Полтавщина й цілу плеяду українських автономістів. До них належав один із засновників нової російської літератури, козацький нащадок і письменник, автор дуже популярної у ХVIII столітті в Російській імперії комедії «Ябеда» Василь Капніст. Але практично ніхто з нинішніх освічених росіян не знає, що він прагнув цілковитої свободи для України й навіть інкогніто відвідав короля Пруссії, щоб домовитися про військову допомогу на випадок повстання в Україні проти російського панування. Себто за сучасною російською політичною термінологією «бендеровєц» та «екстреміст».
Навчальні заклади Полтави дали чимало видатних діячів української культури й науки: математика академіка Михайла Остроградського, письменників Леоніда Глібова та Михайла Старицького, історика Михайла Драгоманова, письменника Василя Гоголя (батька Миколи), славіста Осипа Бодянського. А класик російської літератури Микола Гоголь навчався в Полтавському повітовому училищі. У Полтаві жив і працював Іван Котляревський, з нею були пов’язані Олександр Кониський та Панас Мирний. Уродженцем цього краю був Симон Петлюра (вихованець Полтавської духовної семінарії) та його племінник предстоятель Української автокефальної православної церкви патріарх Мстислав (Скрипник).
Нинішня Полтавщина — це лише частина історичної. Сьогодні Полтавська область має територію 29 тис. км². А в 1914 році її територія (себто землі Полтавської губернії) становила 45 893 км².
За часів Війська Запорозького ще більше, бо тодішні полки відповідали пізнішим губерніям та областям. Тоді Полтавщина охоплювала п’ять полків: Полтавський, Переяславський, Миргородський, Лубенський, Прилуцький і частково Київський.
Читайте також: «Друга столиця» Полтавщини
За радянської влади Полтавщину було зведено до абсолютної культурної провінції без якихось яскравих особливостей. На жаль, це не зжито й дотепер, хоча славетне минуле та сучасна здорова ментальність полтавців дають надію сподіватися і розраховувати на краще.
Полтавці — люди статечні, серйозні та обережні. Не люблять авантюр і будь-якої легковажності. Свій вибір роблять поступово й дуже ретельно. Міняють погляди лише під тиском вельми переконливих аргументів та обставин. Такі собі міцні господарі свого життя. І в цьому сенсі Полтавщина може бути своєрідним національно-політичним барометром Центральної України. Якщо вже якась ідея чи процес перемогли на Полтавщині, то до них варто уважно придивитися, бо ця область часто виступає якоюсь пересічною арифметичною величиною українського Центру.
Певний консерватизм полтавців сприяв тому, що доволі довго на ньому спекулювали «вічно вчорашні», зокрема «рожеві» (соціалісти Олександра Мороза) та ультрачервоні (комуністи Петра Симоненка і прогресивні соціалісти Наталії Вітренко). Проте останнім часом з’явилися ознаки деякого переформування панівних політичних симпатій на Полтавщині, що є наслідком загальних «тектонічних» змін в Україні.