Назва книжки Річарда Баттервіка «Світло і пломінь. Річ Посполита 1733–1795», що вийшла у видавництві «Локальна історія» в перекладі Любові Пилаєвої, викликає метафоричні асоціації. Світлом захоплювалася доба Просвітництва і спекулював «просвічений абсолютизм», виправдовуючи колоніальні зазіхання; протягом XVIII століття полум’яніли визвольні повстання, що мали шляхетну мету, і здіймали пожежу смолоскипи розбійницьких ватаг.
Книжка британського історика отримала низку нагород, вона написана науково й цікаво, а проте в ній таки відчутний деякий польський сентимент, до якого варто бути готовим, беручись за читання. Про це попереджає вже на початку зворушлива присвята «Горянці з Варти» та подяка за натхнення авторовій дружині польського походження. Такий кут зору можна пояснити й довгим списком джерел, чимало з яких написані польськими істориками й видані англійською (не до порівняння з українськими обсягами). Тож не дивно, що, коментуючи поділи Речі Посполитої, автор дотримується польської оптики: країна «розвалилася не сама собою — вона зі зброєю в руках боролася за своє незалежне існування та була превентивно знищена».
У пролозі Баттервік вибудовує нарацію ніби від імені останнього володаря Речі Посполитої Станіслава Авґуста, що уможливлює висловлення ресентименту щодо козацького чинника в історії держави («Довкола розкинулася місцевість [йдеться про околиці Канева. — Авт.], де Річ Посполита під час великого козацького повстання 1648 року зазнала найдошкульніших принижень. Після нищівного удару вона так і не спромоглася оговтатись»). Цей тип нарації від імені короля задає тон і оповіді про Коліївщину («Не так давно, 1768 року, тутешні козаки й селяни знову повстали проти польських панів, католицького духовенства та євреїв. Вони влаштували оргію насильства, підживлювану соціальними, економічними та релігійними претензіями. Їх знову так само жорстоко приборкали»), і про експансію Московії («У 1654 році Московія загарбала в Речі Посполитої давню столицю Руси, а 1684-го — офіційно її анексувала. Тепер Київ був глухим містечком, корінні жителі якого, якщо вірити офіційному звітові про подорож короля, досі зберегли польську мову, одяг і зачіски»). Проте це лише пролог. Надалі Баттервік обігрує кліше польського наративу месіянізму й мучеництва (і навіть пунктирно окреслює механізми їхнього утворення в епілозі).
Водночас у книжці є місце і для англійського гумору, наприклад, про Понятовського: «Довжина його титулу була обернено пропорційна його монаршій владі». На додачу британський погляд ззовні дає змогу інакше поглянути на звичні поняття. Баттервік у традиції британського парламентаризму і Хартії вольностей розглядає Pacta conventa (угоду короля зі шляхтою при елекції) як трудовий договір. Британія мала власну історію боротьби володарів із баронами, що, вочевидь, накладає відбиток на сприйняття подій в інших частинах Європи. «Упродовж щонайменше двох століть на значній частині континентальної Європи монархи збільшували свій престиж, владу, доходи та війська. Проте виборним королям Польщі в цьому перешкоджала численна шляхта, згуртована відданістю своїм вольностям», — пише Річард Баттервік.
Українському читачеві корисно прочитати «Світло і пломінь» з кількох міркувань. По-перше, це розгорнуте й переконливе доведення, що йдеться і про нашу історію, — у передмові до українського читача автор сам наголошує на цьому. Чимало подій книжки відбуваються на Правобережжі, дехто з дійових осіб має українське походження, хоч далі вони обирають різні ідентичності — хтось розбудовує Російську імперію, хтось намагається реформувати Річ Посполиту, хтось сприяє її занепаду. Академічна історія XVIII століття в Україні активно розвивається, тим часом у масовій свідомості все й досі зводиться до Коліївщини.
По-друге, послідовність подій, що призвели до втрати суб’єктності Речі Посполитої, дає багато засторог, актуальних і сьогодні: не спізнюватися з реформами, не прикривати злочинну бездіяльність даниною традиції, не допускати ситуації, коли рушієм ухвалення рішень стають приватні інтереси регіональних еліт, а не інтереси держави. Зрештою, йдеться про спільного ворога, адже чи не найголовніша помилка, якої припустилася Familia — угрупування магнатських родин Чарторийських і Понятовських, — буцім вони зможуть переграти Росію, беручи в неї гроші й намагаючись діяти за власними правилами. Повчальними є й екстрені заходи, до яких вдалася Річ Посполита в останні роки свого існування, щоб не стати посміховиськом і зберегти бодай щось. Зокрема, Баттервік пише про роль освітньої реформи, запровадженої після першого поділу Речі Посполитої 1772 року, яка дала свої плоди вже в межах покоління, а далі зміцнила етнічно польську візію держави й живила повстання проти Російської імперії вже в ХІХ столітті.
По-третє, завдяки подібним перекладам можна побачити якісно іншу модель написання історичного нонфікшну, автор якого здатен піднятися від фактографічного викладу на рівень влучних узагальнень, сміливих паралелей і нових ракурсів. Серед цікавих особливостей видання — наявність критичного читача у вихідних даних, а також вибачення автора за «обмежене використання історіографії в українському виданні» (насправді список використаної літератури обсягом понад 40 сторінок і ще 40 сторінок — список рекомендованої).
«Польща та інші країни нині переживають глобальні культурні війни… — пише насамкінець автор і додає: — Якщо ми не хочемо віддати громадську думку на поталу шарлатанам і фанатикам, плоди таких досліджень треба доступно поширювати через різні засоби масової інформації». Із цим годі посперечатися.