В Україні мало хто уявляє собі засоби фіксування пам'ять про події в місті, особливо такі, які лишили по собі шок, що не стирається. Як це відбувається в країнах Європи і решти світу?
Якщо говорити про вшанування Небесної сотні, то важливо не допустити поставити там якийсь монумент і цим відкупитися. Такі речі потребують осмислення, боце були дуже травматичніподії. Ми робили обговорення і презентації проектів для родин Небесної сотні. Ці люди дуже травмовані тим, що сталося, та й суспільство на загал також. Для мене дико звучить, коли хтось каже про Майдан Незалежності, що після подій зламу 2013-2014 років «все стало так, як було», наче нічого не відбувалося. У нормальному суспільстві єдиний вихід з ситуації – відкритий конкурс на забудову, наміри створити будь-який меморіал. Аби одразу не поставили дядька з шиною, не запитавши, а чи має він стояти і бути пам’ятником тих трагічних подій, що сталися.
Питання закарбуванняпам’яті у місті справді проблемне. З подій Революції гідності минуло більш ніж півтора роки. Це дуже короткий відтинок часу. У Нью-Йорку минуло більше 10 років від подій 9 вересня 2001 року. Досі люди переживають глибоку травму. Я спостерігала за перебігом тамтешнього конкурсу на меморіал на місці теракту, широким суспільним обговоренням того, що американці хочуть бачити на цьому місці, а що – ні. Це був довгий, болючий процес. Будь-яка ініціатива такого штибу тягне за собою перетин інтересів. Так само перетинаються інтереси різних груп і в Києві. Є кияни, і є решта країни, для якої події Революції гідності у її столиці були важливими. Відповідно, не тільки кияни мають право висловити своє бачення того, як у Києві має бути меморіалізовано пам’ять про ті події.
Друге важливе питання – кому має бути зведено пам’ятник, і кого ми збираємося меморіалізмувати? З цього приводу консенсус теж відсутній. Спочатку говорили, що то мають бути обидва боки барикад. З початком АТО увага зсунулася на зовсім інші речі.
Перший етап обговорення був доволі таки конфліктним. Важко було налаштувати діалог, коли ніхто нікого не хоче слухати. Потім процес увійшов у нормальне річище, бо погодилися на тому, що треба робити конкурс на створення меморіалу як такого, а й оновлення публічного простору. Ми утворилися спонтанно, а потім були проголосовані на зборах в Будинку архітектора. Багато часу і зусиль віддали цьому проектові. Читали лекції щодо того, як виглядає пам'ять і як її сьогодні репрезентувати в сучасному місті. Отак народилися чотири конкурсні номінації. Мені було одразу зрозуміло, а учасники конкурсу «Територія Гідності» і довкола конкурсного обговорення дійшли того самі, що має бути оновлено публічний простір Майдану Незалежності і прилеглих теренів. Це не виключає меморіалізації і документалізації подій. Туди має увійти Український дім на Європейській площі, і музей свободи, для якого збирали артефакти, які лежать і чекають свого часу.
З початком російсько-української війни можна почути, що навіть меморіальні ініціативи не на часі. Що робите для того, аби не дати відсунути на задній план потребу оновити публічний простір центральної вулиці столиці, що включатиме також зведення музею-меморіалу?
Дійсно, питання у тому, де в такій ситуації життя країни, спільноти , окремо взятої людини? Війна – це серйозний фактор. Але попри травмуючий фактор життя триває. Наша група експертів визначила, що частина процедури і чистота проведення самої процедури меморіалізації – це своєрідний внесок у пам'ять тих , хто загинув, і у майбутнє країни за новими правилами. Якщо ми не почнемо плекати свій сад, як радив Вольтер, нічого не буде. Скидати усе на війну, і нічого не робити не варто. Економіка існує не у вакуумі. Не забуваймо, що вона, якщо дослівно перекладати з грецької, означає науку про те, як облаштувати свій дім. Наш дім – це місто. Як його облаштувати, як зберегти пам'ять, підтримати її, показати так, щоб це стало частиною української культурної традиції? Як це зробити так, щоб не поставити черговий незугарний монумент? Не забуваймо, що ще, окрім символічного ідейного поля є ще суто матеріальний інтерес, у кого там який кар’єр є, і як би то його гроші відмити. Важливо зробити так щоб через 50, 100 років, коли ця травма загоїться і стане історією
Читайте також: «Територія гідності»: як у столиці вшанують пам'ять Небесної Сотні
Неприпустимі старі схеми, коли старше покоління архітекторів бігає зі своїми проектами, і мало кулаками не грюкає, що вони і тільки вони мають поставитипам’ятника, бо вони ж «заслужені», то краще знають, як це треба робити. Під час останньої скайп-конференції команда італійських архітекторів, причетних до проекту«Територія Гідності», на питання, що, мовляв, вони не були в Україні, і не знають тутешнього контексту і реалій, відповіли, що вони живіть в країні, де збережені пам’ятки усіх минулих епох. Вони розуміють, що таке пам'ять, і що таке пам'ять у місті. Місто має жити. Воно не може законсервувати одну-єдину подію, яка через століття стане частиною історії. Але де ходити, аби не топтати? Оце потрібно визначити.
меморіальний знак героям Небесної сотні у Києві
Італійці, які взяли участь у нашому проекті, вжили дуже хорошу метафору – дерево життя. Їхній проект передбачає зелені насадження, дерева, аби у людей був якийсь привід прийти на місце подій на Майдані, зачіпка для роздумів, аби воно торкнулося кожного і запустило механізми колективного пригадування. Це не мав бути якийсь конкретний символ: ок, сьогодні він для вас щось позначає, прочитується, але завтра вже ні. Зокрема, фігура бронзового козака Мамая із конем на головній площі столиці, яки виявилося, є символом смерті, але хто це сьогодні прочитує?
Що конкретно потрібно для того, щоб зробити Хрещатик, Майдан Незалежності комфортнішими і оновленими?
Публічний простір головної вулиці столиці – це дуже складне питання. Хрещатик – це транспортна артерія Києва, який був спланований на меншу кількість жителів, і,відповідно, машин. Відомо, до чого призводить його перекриття для руху транспорту, зокрема під час останньої революції. Володимирська вулиця вкрилася пробками, а Софіївська і Михайлівська площі перетворилися на парковки, а на Трисвятительській вулиці стіни будинків почали тріскатися, тому що тамтешній узвіз, що спускається на Європейську площу, не пристосований до постійного навантаження від щільного потоку машин, рух транспорту на Печерськ стає проблематичним.
Ми консультувалися із транспортниками, які нині працюють над транспортними схемами міста. До процесу долучилися транспортний департамент і департамент архітектури і містобудування, два найактивніші відділи мерії, в яких працюють активісти, і які мають продуктивні напрацювання. Законом не заборонено, а навіть дуже навпаки, робота активістів у міністерствах. І активісти прийшли. Дуже давно так працює Асоціація велосипедистів.
Читайте також: «Ми все бачимо». Київ згадав загиблих на Майдані
Віктор Петров, один з інженерів-транспортників, показав, як можна розвантажити Хрещатик, повністю не перекриваючи транспортного потоку. Вулиця Інститутська, де знаходиться Алея Небесної сотні, яку заплановано зробити закритою для проїзду машин. Заплановано збільшити пішохідні зони, розібратися з паркуванням, і зробити нормальні виїзди. Тоді пропускна спроможність головної вулиці Києва збільшиться, і там не буде щільного потоку машин. Все це можна вирішити при комплексному інтердисципалінарному підході.
Ви зазначали, що спілкувалися із родичами Небесної сотні, і знаєте, що вони хочуть бачити на місці, де загинули їхні рідні. Як зробити його місцем пам’яті, аби той монумент, який постане на цій локації, не відштовхував від себе людей, а радше притягував їх?
Важливе питання дійсно полягає у тому, як не перетворити зазначену місцину на кладовище у найгіршому архітектурному розумінні. Це було одним із завдань, поставлених перед конкурсантами. Не робити цвинтар, антропоморфних символів, не будувати церков, тому що українське суспільство поліконфесійне. Постало питання, як врахувати місця тимчасової меморіалізації там, де загинули люди, зробити так, щоб люди туди приходили, транслювали свої знання і емоції щодо того, що відбулося. Аби не втратити і підживлювати пам'ять. Насправді це надскладне завдання. Всі ці питання було поставлено ще у ХХ столітті після низки трагедій, які спіткали людство, що на них до нашого часу шукають відповідей. Пам’ятник, до якого не ходять, куди немає меморіального паломництва, навколо якого є примус до пам’яті і силувані офіційні церемонії, не виконує своїх функцій.
Парк навколо пам’ятника Тарасу Шевченку в Києві,як на мене, є одним з найкращих маніфестацій публічного простору. Тут ви маєте право на вияв протесту, можете бути громадою, і розслаблятися і розважатися. Пам’ятник підтримує потужне символічне і політичне значення, і до цього ж він є орієнтиром, місцем зустрічі. Пригадайте один з грудневих мітингів, коли тут було море людей, більшість – кияни. Зібралися разом усі покоління – від дитини у слінгу на грудях в когось з батьків до її прабабусі у візку. Громада столиці відчула, що вона має вийти на вулиці міста. Це важливо, бо йдеться про компліментарність.
меморіал Героям Небесної Сотні та Героям АТО смт. Козова, Тернопільська область
Члени родин Небесної сотні погодилися з тим, що це має бути зведено не лише пам’ятник. Найкраще пошанування пам'яті Небесної сотні – це оновлений публічний простір Майдану Незалежностіі оновлений спосіб життя. Це прозорість проведення конкурсу на створення меморіалу, нові суспільні практики, коли є волонтери, спільноти, які організуються і впливають. Це оте громадянське суспільство як таке. Завжди втовкмачую своїм студентам, що «civilsociety» – це похідна від громади міста, яку щось об’єднує. Коли вони можуть висловлювати свій інтерес і впливати на його реалізацію, на владу. Я вважаю, що ми змінили інституційну рутину конкурсів. Тепер треба переглядати положення про конкурси. Іде процес прийняття законів не про публічні слухання, а про публічні обговорення, тому що люди мають брати участь у плануванні свого майбутнього від самих початків, а не пост-фактум, коли дискусія ведеться мовою «коктейлів Молотова».
Які з проектів конкурсу «Територія Гідності» визначено приорітетними для втілення? Що вони передбачають?
Першим за важливістю є оновлений публічний простір центру міста. Тому що Хрещатик, як йшлося вище, є транспортною магістраллю, а з ХІХ століття – вулицею модних магазинів. Там були своє життя і свої просторові практики: це променад, на який виходили прогулятися себе показати. Це працює й досі. Цей простір нині не є задовільним через хаотичну парковку, там мало доступних закладів громадського харчування, куди можна прийти посидіти. На головній вулиці столиці треба передбачити місця для дітей, людей старшого віку, і, головне, зробити її безбар’єрною: війна в країні триває, і вже, на жаль, тисячі тих, хто вертається звідти з інвалідністю. Невже вони не мають можливості і права доступу до публічного простору, який має бути відкритим для всіх. Якщо Майдан Незалежності є ще й політичним простором, то треба там передбачити можливість продовження традиція віча. Потрібні місця із wi-fi, локації для майстер класів.
Читайте також: Публічність віри
Нещодавно українсько-голландська дослідницька команда провела дослідження у нашій столиці під назвою “Makemehappy”, коли її жителів просили на мапі позначити такі публічні простори, як викликають у них приємні емоції. Майдан Незалежності на цій карті опитані не позначили. Це досі травматичне місце так само, як Маріїнський парк і вулиці Грушевського чи Інститутська. Тому трансформації потрібні. До того ж враховуймо, що та живуть люди, а від шумової какофонії на вихідних можна мало чи не збожеволіти.
Змінити якість публічного простору Майдану Незалежності – надскладне завдання. Зараз зроблено легенький ескіз, як це може статися.
Друга важлива компонента – меморіалізація. Події еволюції гідності треба закарбувати у пам’яті місця, хоча вони були музеєфіковані і картографовані. Питання, яка це має і може відбутися. Все одно щороку будуть відбуватися церемонії вшануванняпам’яті загиблих. Люди захочуть прийти, покласти квіти, згадати загиблих, що відбувалося, що вони конкретно тоді робили. Треба придумати і цю церемоніальну частину, бо ц вагомий інструмент підтримання колективної пам’яті. Важливо також працювати із туристами, які хочуть побачити Майдан Незалежності. Їм потрібно надати інформацію про те, що тут відбувалося. Дидактичний елемент має бути присутнім не лише для них, а й для підростаючого покоління, на яке також мають бути спрямовані екскурсії до важливого для всієї країни місця.
стела Героям Небесної Сотні у Дніпропетровську
Ще одне питання – Український дім, колишній музей Лєніна. Лєніна забрали, стали в цьому приміщенні експонувати виставки, а під час подій зламу 2013-2014 року він функціонував як urbancommons: були там і душ, і казарма, шпиталь, їдальня, бібліотека тощо. Але лишити все так, як є, неможливо. У Києві немає великого культурного простору, щоб можна було, прикладом, сучасне мистецтво експонувати, події різні проводити, і гроші заробляти.
Останній важливий компонент – це музей. Форма експозиції має бути інтерактивною, в такій формі, аби викликати переживання. Не естетика тут має вийти на перший план, а наратив, який чіпляє. До того ж є потреба звернутися і до сучасних форм експонування: якісь експонати показати у проекції 3D, щось розповісти у формі фільму. За зразок можна взяти єврейський музей Лібескінда в Берліні, хоча він побудований навколо травми. Над цим питанням ми працювали шляхом широкого суспільного обговорення разом із командою Василя Рожка, який хоче створити музей Майдану належним чином.
Архітектура вже не є індивідуальною справою, а справою команди людей від того, що пише текст, до того, хто створює креслення. Також дуже важливі ті, хто розробляє драматургію новоствореного простору: як буде розвиватися його функція, тому що потрібно щось експонувати, потрібні приміщення для навчання і досліджень тощо. З іншого боку має бути сценарій розгортання композиції, простору і наративу.
Зведення сучасного концертхаусу чи музею у місті виводить його на культурну карту світу, актуалізує як для тамтешніх мешканців, так і для туристів. За часів незалежності України було зведено аж один сучасний музейно-виставковий центр «Музей історії Києва». Чи дійсно Музей Революції гідності може стати першим дійсно сучасним музеєм України?
Власне, під потреби концертхолу можна модернізувати зал Українського дому. Великого концерт холу дійсно в столиці немає, але як на мене, цю функцію можна ділити з іншими. Немає ж де Київ Арт-фест провести, і не лише його. Такого креативно-мистецького простору в Києві справді немає, а в європейському місті, яким столиця хоче бути, таке місце має бути. Відвідування концертів, виставок – це частина статусного європейського життя. А у нас це годинник за десятки тисяч доларів чи «Бентлі». Долучатися до споживання культури у нормальному сенсі можна і треба.
Задум створити музей Революції гідності виношують Олександр Зінченко з Інституту національної пам’яті разом із Василем Рожком активно вивчають і аналізують досвід створення подібних музеїв у Польщі, Німеччині тощо та сучасні технології збереження пам’яті.
Щодо меморіальних музеїв, то у Києві вже маємо один такий, вельми специфічний. Я кажу про музей-меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні. Це споруда авторства архітекторів Гайдамаки і Миргородського. Останній скандально відомий завдяки фонтану на Контрактовій площі. Він всюди відзначився – від меморіалу Голодомору до вертолітного майданчика Януковича.
Мені здається, що музей Голодомору, який маємо – це не той спосіб, аби пошанувати жертв. Перехід від монументального символу до ритуалу, в якому є участь кожного, значно потужніший. Акція «Запали свічку» набагато більше дає в сенсі передавання пам’яті про Голодомор, і є сильнішою за впливом, ніж вже зведений монумент.
Конкурсу на проект музею Голодомору фактично не було. Все вирішило те, що «зайшли» до правильного високого кабінету.
Конкурс«Територія Гідності» – це громадська ініціатива. ЯкМінкульт, київська міська влада ставляться до конкурсу, і що з його напрацювань планують втілити задля меморіалізації подій Революції гідності?
Мене глибоко образила і зачепила ситуація, коли відзначали роковини трагічних революційних подій. Адміністрація президента намалювала собі сценарій, як все має відбуватися, але з громадою міста не порадилася. А це вертикальне нав’язування своєї волі. Не забуваймо, що місто є горизонтальним зв’язком.
Демократичність Європи певним чином коріниться у тому, що це територія міст. Сильна урбаністична традиція полягає у тому, що міські громади живуть, визначають правила і дотримуються їх протягом довгого часу, і вони закріплюються. Українська урбаністична культура в силу історії дуже слабка. Компетенції міста, локальної громади, держави мають бути розділені і закріплені. Публічний простір – це компетенція міста. Меморіалізація – це компетенція міста разом із державою, плюс окремих індивідів. На створення меморіалів можна залучати і приватні пожертви, бо таким чином ті, хто пожертвував щось на створення такого об’єкта, будуть відчувати свою відповідальність за нього. Так само і музей.
Прокладати метро – це компетенція міської влади, але упорядкування двору чи площі – це локальна компетенція. Є також рівень компетенції держави у столичному місті. Гряде самоврядна реформа. Мабуть, ці питання треба переглянути також. Силою громаду створити не вдасться. Вона створюється в часи спільного лиха або проблем. Відчуття належності і відповідальності приходять до людей, але також мають бути механізми для того, аби ці почуття виховувати. Решта світу, зокрема Європа, йшли до цього також не просто, пройшовши шлях від протесту до проекту, від деструкції до конструктиву і відповідальності.
Біографічна нота:
Світлана Шліпченко– теоретик архітектури та урбанізму, науковий співробітник Інституту філософії НАНУ, викладачка Києво-Могилянської академії, стипендіатка Програми академічних обмінів імені Фулбрайта в Пенсильванському університеті. Стажувалась на архітектурному факультеті Кембриджа, у Школі Архітектурної асоціації в Лондоні. Однією з перших в Україні почала досліджувати сучасне світове зодчество. Авторка книжок «Архітектурні принципи постмодернізму» та «Записано в камені».