Кілька років українці живуть у стані постійної загрози повномасштабного військового вторгнення Росії. За вашими спостереженнями, чи змінюється реакція людей на чергові загострення? Чи є хвилі паніки?
— Я не казала б, що в суспільстві тотальні панічні настрої, це більше відчувається як фонова тривога. Як свідчать різноманітні соціологічні дослідження, раніше українців найбільше непокоїли економічні питання, тобто лякала бідність, а зараз додався страх тотальної війни. Але за ці роки війна вже ввійшла в нашу повсякденну реальність. Можна сказати, що ми до неї призвичаїлися. Проте іноді спостерігаємо певне медійне нагнітання паніки, і, можливо, це є однією зі стратегій ворога — лякати українську владу й населення, щоб стимулювати напруженість. Яка, як відомо, ускладнює повсякденне оперативне виконання функцій — і в управлінні країною, й на побутовому рівні життя людей.
Не можна сказати, що загроза війни зовсім не залишає слідів в українській свідомості. Але це інші процеси. По-перше, українська армія вже кілька років поспіль тримає впевнене лідерство серед інститутів за рівнем суспільної довіри, разом із церквою та громадськими об’єднаннями. Тобто суспільство довіряє структурам, які боронять країну. А коли люди відчувають спроможність щось протиставити загрозі, її присутність психологічно сприймається легше.
По-друге, дані різних соціологічних опитувань свідчать, що з року в рік посилюються антиросійські настрої. Ми наче призвичаюємося до думки, що Росія — наш ворог. Ще зовсім недавно — внаслідок високої інертності суспільної свідомості — багатьом українцям важко було прийняти цей факт. Але зараз три чверті громадян у цьому не сумніваються. Тож бачимо, що стан війни перелаштовує суспільні настрої, настанови й очікування — зокрема й ті, що були дуже глибоко вкоріненими в культурі та ментальності.
Читайте також: Хата не скраю
Іноді доводиться споглядати паніку навіть на чималій відстані від реальної загрози й насамперед серед тих, хто майже не стикався з війною. Водночас у прифронтових регіонах на неї вже майже емоційно не реагують. Звикли?
— Для тих, хто стикається з війною безпосередньо, вона давно стала частиною щоденних переживань. Люди вже відпрацювали здатність більш-менш нормально функціонувати в цій ситуації. У тих, хто не має таких навичок, хто стикався з цією реальністю лише опосередковано, через медіа, ця загроза ще психологічно не опанована. Що, звісно, лякає. Однак такий непорушний спокій місцевих мешканців, наприклад, під час обстрілів, теж не є нормою, але це закономірна реакція людини на загрозливу ситуацію. Вона дає можливість пристосуватися й жити навіть в умовах небезпеки, якоюсь мірою зберігати враження, що твоє життя нормальне.
Звісно, всі ці процеси геть не безневинні. Вони виснажують і людину, й суспільство загалом. Гібридна війна завдає ще більше травм, бо в цій ситуації наші можливості опору обмежені. Немає змоги зустріти загрозу відкрито, адже вона так не виявляється. Відповідно й способи простояти їй теж не очевидні. На відкритій війні алгоритм спротиву зрозумілий, а зараз багато кому досі важко визначити своє місце в цій обороні. Тому, можливо, є сенс говорити про хронічну невротизацію суспільства, спричинену постійною дією відповідних чинників. Але й людина може призвичаїтися до багатьох важких обставин, і суспільні процеси підлаштовуються до незручних та небезпечних станів. І я не скидала би з рахунків уміння українського суспільства виживати в різних історичних умовах.
А що потрібно робити, щоб утримати цей суспільний невроз у конструктивних рамках?
— Ми точно маємо арсенал засобів, щоб зберегти себе в здоровішому стані. Передусім варто постійно орієнтуватися на готовність до суспільної мобілізації, щоб активно протидіяти загрозі, якщо вона стане прямою та всеохопною.
Нещодавно в соціальних мережах відбувся своєрідний флешмоб — люди публікували свої фото, що демонструють їхню готовність захищати Україну. Він про це?
— Так, це один з прикладів спонтанної самотерапії суспільства. Певною мірою це дієвий спосіб самолікування та адаптації до ситуації — і він однозначно позитивний. Можу сказати, що невротичні стани живляться відчуттям безпорадності й роз’єднаності. Коли люди не почуваються частиною великої спільноти, об’єднаної ідеєю захисту країни від зовнішньої загрози. А такі спонтанні реакції показують, що в суспільства є можливості та ресурси й воно шукає різні шляхи об’єднання, щоб допомогти собі та іншим. До речі, цей флешмоб адресований також іншій частині суспільства, яку треба заспокоїти під час чергової хвилі загострення воєнної ситуації.
Читайте також: Обіцянки економічних санкцій та надати зброю Україні. Що сталося за три дні після ультиматуму Росії Заходу
Але ми нерідко бачимо, що не тільки медіа, а й українська влада використовує тему зовнішньої загрози. Навіщо?
— За глибинним мотивом, це, найімовірніше, захисна реакція. З боку Володимира Зеленського зараз — точно. Він нині почувається об’єктом атак, хоче це припинити, і його команда намагається застосувати певні способи виведення себе з-під ударів суспільної критики. Інколи приводом для цього слугує тема можливого воєнного загострення — щоб, так би мовити, поставити критиків на паузу. Є спокуса використати зовнішню загрозу для збереження влади — це досить зручний інструмент для внутрішньої політичної боротьби. На жаль, можу констатувати, що поки що жодна влада не змогла такій спокусі опиратися. Але їх це насправді теж інколи дуже лякає. Перспектива великої війни перекроїть усе їхнє життя, як і життя пересічних українців. Тому, думаю, йдеться про комплекс політичних і психологічних чинників.
Ще однією причиною для паніки стала пандемія COVID-19. Але після кількох хвиль епідемії можна побачити зниження тривожності, апатію, навіть при наявній загрозі. Як владі запобігти і паніці, й байдужості, щоб налаштовувати громадян на відповідальну поведінку?
— Важливо акцентувати на цілях українського суспільства з огляду на пандемію. По-перше, нам потрібно сформувати колективний імунітет, щоб ці хвилі стали менш руйнівними для людського здоров’я. До того ж маємо завдання щось зробити з нашою медичною системою, всі можливі слабини якої виявив COVID-19. Відчуття того, що на медичну систему неможливо покладатися, стало вагомою частиною руйнівної дії пандемії.
А по-друге, є завдання для всього світу — якось навчитися існувати в умовах непередбачуваного майбутнього. Це певний парадокс: майбутнє в принципі не передбачуване, проте люди мають можливість жити так, начебто вони його контролюють. Зараз ми цього відчуття позбавлені, бо постали перед реальністю, коли вже не можемо планувати, прогнозувати й бути впевненими в розвитку подій. Тож потрібно розвивати інші компетентності, наприклад, гнучкість, уміння переформатовувати цілі. Це теж стрес, але він не завжди деструктивний. Найбільше травмує хронічний стан тривоги, який невідомо коли закінчиться. Тому завдання, зокрема для влади, не дати перетворити стрес на дистрес (стан, у якому людина не в змозі повністю адаптуватися до стресових ситуацій і виявляє дезадаптивну поведінку. — Ред.). Ми маємо уникати формування суспільного сприйняття лавиноподібних хвиль як тотальної загрози, що провокує відчуття безпорадності. Натомість слід підтримувати в суспільстві пошукову активність, що є запорукою збереження ментального здоров’я в ситуації невизначеності. Нам треба призвичаюватися жити в цих умовах, бути в тонусі та зберігати контакт з реальністю, щоб гнучко реагувати на її виклики.
На ваш погляд, чи впоралася влада з цими завданнями?
— Судячи з того, що в нас дуже високий рівень смертності й низький рівень вакцинації, у битві за довіру влада програла. Хоча, треба визнати, вона входила в пандемію з дуже високим кредитом довіри. І знищення останнього насправді шкодить не тільки владі, а й суспільству загалом. Бо кредит довіри — це наш спільний капітал, він не належить лише владі. Антивакцинаторські настрої починаються з цього рівня. Вони живляться недовірою, а не безвідповідальністю чи неосвіченістю. Психологічне коріння «антиваксів» — недовіра до влади, її інститутів, страх допустити іншу людину до власного організму — до того, що належить тільки мені. До речі, ми бачимо також брак довіри влади до людей. Тому працювати з проблемою потрібно на всіх рівнях.
Команда Зеленського часто використовує тактику «заговорювання» важливих питань скандалами, які в певний момент «вкидають» в інформаційне поле. Чи справді це свідома стратегія, на ваш погляд?
— Думаю, це взагалі не його стратегія. Більшість таких скандалів спричинена помилками в підборі кадрів. До того ж вони цілком природні, бо сам президент і його оточення досі не соціалізувалися в умовах політичної боротьби. Вони просто не знають багатьох речей, які є абетковими істинами для досвідчених політиків. Зокрема це стосується знання, які кадри та за якими критеріями треба добирати. Тому ми бачимо навалу безглуздих ситуацій, що породжують чергові скандали.
На мою думку, стратегічна лінія президента проглядає в іншому. Зеленський робить усе можливе, щоб тримати суспільство на гачку інтересу до себе. До того ж не в контексті громадської думки, а саме цікавості публіки. Це логіка шоумена, яка непогано спрацьовує й у політичній площині. Тут його компетенції наразі не зайві. Так, це можна вважати натяками на певну стратегію. Він мислить серіальними формами й сюжетами — як в історії з РНБО чи «Великим будівництвом». Але я не бачу в нього підступного бажання генерувати скандали навмисне. Хоча в його оточенні є політтехнологи з різним етичним бекграундом, і там можна пошукати сліди цієї стратегії «керованого хаосу». Проте не думаю, що це може бути усвідомленим рішенням самого Зеленського. Зараз ми бачимо владу, яка змушена функціонувати в умовах постійних форс-мажорів, частину яких сама ж і продукує — свідомо чи ні. І це виливається в постійний потік різноманітних «зашкварів», на які суспільство вже не встигає реагувати.
Читайте також: Далія Марін: «Не варто сподіватися на стрімке відновлення у 2022 році, на яке очікують міжнародні організації»
В останні роки ми спостерігаємо, як певні інциденти збурюють хвилі «хейту» — як-от «голодна туса» інстаграм-блогерів у Львові в роковини Голодомору чи фотографування українських спортсменів із росіянами на Олімпіаді. Така реакція — це показник зрілості суспільства чи навпаки?
— Така поведінка не є зрілою, точніше, вона не стала емоційно. Вона свідчить про недостатнє регулювання колективних емоцій — за аналогією з особистісним рівнем, це явище можна назвати дитячим чи підлітковим. Бо з віком у людини покращується контроль за своїми емоціями та їхніми проявами, розвивається вміння розпізнавати власні емоційні стани. Людина вчиться ними управляти, щоб вони виконували свою сигнально-адаптивну функцію, а не ставали деструктивними. Суспільство так само виробляє власні механізми регулювання колективних почуттів, реакцію на емоційно важливі події чи меседжі. І якщо ми припускаємо, що згадані «хейти» є виявом нерегульованих емоцій, то можна також припустити, що це показник незрілості й наелектризованості українського суспільства.
Але це буде лише половина правди, бо така проблема наявна в усьому світі. Там, де суспільство залучене до спонтанних і неврегульованих комунікацій, є елементи «хейту» й поширена «культура скасування». Одна з гіпотез щодо цього каже, що це насамперед нова якість суспільного життя, яку привнесли соціальні мережі. Дослідження американських виборців засвідчує, що до середини 2000-х років електорат республіканців і демократів мав однакові погляди на багато важливих питань. Зараз територія спільного значно звузилася: у них майже не залишилося тем, де реально знайти спільну мову. Вони розійшлися по різних доменах: люди стали реагувати на певні питання відповідно до позицій тієї партії, до якої вони належать. Цей момент збігається із входженням у життя фейсбуку та загалом культури дискутування в соціальних мережах, яка є специфічною і новою для людей.
Коли ми спілкуємося віч-на-віч, у нас спрацьовують захисні механізми, які мають убезпечити нас від переривання контакту. Нам важливо зберегти спілкування зі співрозмовником — і навіть коли є привід для конфлікту, він дуже рідко проявиться відкрито. А в соціальних мережах таких запобіжників немає, ми не бачимо, а інколи навіть не знаємо тих людей. І це вивільняє дуже багато деструктивної енергії. Виходить, що ми розширюємо свої соціальні контакти, а вони водночас нас дегуманізують. Ми отримуємо контакти, в яких не є значущими для інших. А з незначущими людьми дуже легко спілкуватись у стилі дегуманізації та знецінення.
І ці процеси виявилися універсальними для всіх культур. Раніше люди не спілкувалися так багато та різноманітно — це справжній виклик. З погляду еволюційних психологів людина як біологічний вид пристосована для життя в спільнотах розміром до 150 осіб. Таке коло для нас природне. Але, знов хочу повторити, людина — надзвичайно адаптивний вид, хоча лавиноподібне розширення соціальних контактів таки викликає напругу.
——–
Світлана Чуніхіна закінчила Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна за спеціальністю психологія, а також Інститут соціальної і політичної психології НАПН України за спеціальністю «Політична психологія», де наразі працює заступником директора та старшим науковим співробітником лабораторії психології спілкування. Кандидат психологічних наук. Віцепрезидент Асоціації політичних психологів України, член Незалежної експертної ради з питань діяльності мас-медіа під час виборів.