Тієї зими я хворіла і чи не єдине, що мене тримало у холодних київських трамваях дорогою в офіс — запис вистави театру «Арабески» «Радіошансон. 8 історій про Юру Зойфера» у навушниках на повторі. Завжди заздрила тим, хто був на виставах «Арабесок» — працюючи у відділі культури, чула про них не раз. А образ Світлани Олешко захоплював. Завжди цікавило, що це за фантастична жінка — робити такі проєкти як режисерка, та ще й у різний час бути дружиною двох моїх найулюбленіших митців — і Сергія Жадана, і Міська Барбари.
Познайомилися наживо ми вже на Вечорі пам’яті Міська Барбари. За кілька днів до великого вторгнення там зібралися всі. А потім війна розкидала нас по різних містах, країнах, фронтах та укриттях. Але того вечора ми були всі разом — і разом співали, і плакали разом.
Мені дуже треба було запрошення і Світлана мені його надіслала. А потім вона пояснила: навмисне не робили відкритої реєстрації, бо ті, кому справді треба — знайдуть. Мені того вечора вона дуже сподобалася — своєю прямотою, справжністю і відчуттям справедливості.
Було прикро, що концерт такий стався лише по смерті Міська — коли пісні, які я слухала роками, виконали всі зірки української сцени. На жаль, так дуже часто трапляється з українською культурою. Пояснюю це цілеспрямованим систематичним нищенням українських культурних індустрій росією.
Після вторгнення я мала честь коротко попрацювати зі Світланою Олешко як авторка, на запрошення часопису «Нова Польща».
Вона робила виставу у Варшавському театрі на основі книжки «Війна 2022», де є мої тексти також. Їй бракувало однієї сцени — щоб пояснити польському глядачеві про правило двох стін. І вона запропонувала, нехай це буде Святвечір: «Старша пара і їхні дорослі діти. Зібралися на Різдво. Тривога. Сідають у коридорі. Може, навіть вечерю частково туди забрали. Продовжують святкувати».
Я написала — і думаю, що вдалося. Світлий, іронічний, щемкий текст, сімейна розмова під обстріли. Різдвяна математика: 12 пісних страв, правило двох стін. Прем’єра вистави була цієї зими, в театрі у самісінькому центрі Варшави, і там грали зірки польського театру — Анджей Северин, Кристина Янда та інші. Це надзвичайно цінно — що вони говорили польському глядачеві про ці важливі теми.
Я сьогодні знайшла наш перший діалог у месенджері, про який забула — Світлана готувала українсько-польський театральний проєкт у Харкові 2014-го і попросила анонс. І ми проанонсували — бо політикою мого відділу культури тоді було писати про всі українські книжки, всі вистави і всі важливі культурні події.
А останній наш чат був у лютому 24-го — і та розмова змінила моє життя. Близько до півночі Світлана зателефонувала і запропонувала написати… лібрето до опери. Виявилося, це ще був задум Міська Барбари, опера-кабаре про богемного Тараса Шевченка. І ставитиме її у Харківській опері Армен Калоян, який працював зі Світланою у «Арабесках». А музику напише зірка академічної музики Золтан Алмаші. А я саме думала, що мені хотілося б зробити великий проєкт. Все збіглося. Світлана каже, великий проєкт, молода авторка — погоджуйся. І я погодилася. І написала.
Я встигла подякувати Світлані особисто телефоном, коли ми з Арменом готувалися до презентації у жовтні.
Подякувати за те, що вона в мене повірила, як у авторку і дала цей імпульс. Що вона зателефонувала серед ночі і сказала, що я можу написати лібрето до опери. Ця віра і давала мені сили долати всі творчі блоки та сумніви. Це й захоплює в ній — надихати, запалювати, давати імпульс творити. Надзвичайно цінно. Творити попри все, всупереч усьому.
Це я візьму собі за правило, залишу собі від неї — надихати інших, вірити і давати спроби молодшим авторкам, бачити потенціал. І робити своє далі. Робити з любові. Робити з терпінням, з міцним внутрішнім стрижнем, з незламною опорою всередині проти зовнішнього опору.
А ще тоді у жовтні на презентацію у Харківській опері нам потрібний був портрет Міська Барбари. І Світлана попросила сусідку впустити нас із режисером до їхньої квартири. Я була розчулена, побачивши на столі Щоденник Тараса Шевченка, що вийшов у видавництві Савчука. Місько працював над цією ідеєю — показати Шевченка модерним, справжнім, харизматичним, артистичним — а не закостенілим образом з портретів у кожусі зі шкільних портретів. А я писала такий образ Шевченка, якого би втілив Місько Барбара. Прем’єра опери запланована на березень у Харкові. Ми поставили портрет на сцені — і Місько весь час незримо був з нами. А Світлана всіх нас об’єднала.
Тепер Світлана Олешко назавжди з Міськом Барбарою. На жаль, про її нові спектаклі українські медіа написали більше після смерті, ніж за життя. Так у нас завжди.
Я все більше заздрю тим, хто був на її виставах. Я ще більше повторюю — все треба знімати і документувати. Бо ці «8 історій про Юру Зойфера», хай навіть на аудіо — вони залишились і зіграли теплу роль у моєму житті. У зиму ще холоднішу за цю. А це вже не марно. Бо ніщо не марно, і ніщо не випадково.