До 30-ї річниці Незалежності з’явиться багато текстів про «зраду» й «перемогу», про досягнення та змарновані можливості. Текстів із закидом до розуміння всіх рецептів, що і як правильно робити, а також чому всі інші тактики неправильні. Натомість я озвучу кілька очевидних речей, без яких важко побудувати орієнтовану на майбутнє політику, і постараюся показати, яку саме роль Україна має відігравати у світі. Лише сім коротких і простих тез.
По-перше, світ дуже втомився від коронавірусної хвороби та катастроф, викликаних змінами клімату: пожеж, повеней тощо. Подивіться новини — останнім часом половина з них, якщо не більше, саме про це. Люди починають розуміти, навіть підсвідомо, що «нормальне життя» — синонім комфорту й передбачуваності — може не повернутися. Забезпечити перезавантаження в майбутнє без соціальних вибухів і катастроф — одне з основних завдань сьогоднішньої політики. Україна в глобальному сенсі взагалі залишається осторонь цих викликів. Нас не соромлячись не запрошують на ключові заходи та саміти з питань змін клімату, що дуже сумно. Ще сумніше, що ми й не прагнемо це виправити: у нас немає ні амбітної стратегії, ані бажання і здатності її реалізувати. Це особливо незрозуміло на тлі застарілої інфраструктури й відсутності енергоефективності як питань державних пріоритетів до змін. Ми не просто перебуваємо у ХХ столітті, ми значною мірою залишилися в СРСР у сенсі енергоефективності. Наявність чи відсутність історії успіху в боротьбі зі змінами клімату й відповідно присутність у світових трендах — один з ключових маркерів ставлення до України.
Читайте також: Усе на вчора. Чи є привід для передсвяткової сієсти?
По-друге, з 2014 року Захід і багато інших країн бачили в нас історію успіху — від військового до економічного та суспільного. Україна могла й мала б стати прикладом і символом радикальних змін країни та суспільства — з пострадянської ментальності до західної. Попри окремі досягнення, цього не сталося. Як наслідок, нас дедалі частіше сприймають як частину проблеми і як виклик, а не як частину розв’язання. До цього з 2019 року додалося нерозуміння, хто ми як країна в зовнішній політиці, питання довіри теж припинило бути очевидним. Наразі наші партнери й наші вороги намагаються виключити нас з процесу обговорення та ухвалення рішень, і проблема «Північного потоку-2» — лише один, хоча й дуже виразний приклад. Повернутися в гру — основне завдання України. Стати в майбутньому самостійним гравцем — надзвичайно амбітно, цього необхідно прагнути. Грати спільну гру з нашими партнерами можливо вже сьогодні. Передумовою для цього є повага й довіра з боку всіх партнерів, а також бажання грати не окремі ігри кожну по-своєму, а спільні.
По-третє, ми повинні перестати пливти за течією й подивитися на світ такий, яким він є. З різними інтересами, з побоюванням змін і дефіцитом лідерства. У такому зовсім «неідеальному» світі теж необхідно досягати результатів, але зовнішня політика не працює за моделлю «зрада — перемога», тобто гри з нульовою сумою. Потрібно з повагою ставитися до інтересів партнерів і розуміти вигоди ворогів, щоб використовувати їх у своїй грі. З партнерами також потрібно вміти розмовляти — гранично чесно й жорстко, якщо треба, але завжди ввічливо й гідно. Це дуже тонка межа, порушення якої нам дорого коштує.
Четверте: здатність грати на перспективу визначає зрілість суспільства та його еліти, а такі компетенції в Україні цілком відсутні. Підхід «тут і зараз» заважає реалізовувати амбітні цілі. Уміння та здатність мобілізувати суспільство, щоб досягти стратегічних цілей, навичка правильно доносити до населення важливість досягнення ключових глобальних цілей — це, простими словами, зона розвитку української політики.
Читайте також: Безпека, оборона і всі-всівсі
По-п’яте, потрібно залишити осторонь інфантильний менталітет: нам ніхто нічого не винен. «Україна понад усе» працює тільки для українців, до того ж, на жаль, не для всіх. Так, ми захищаємо також і Захід, але самі в напрямі Заходу рухаємося надто повільно й надто нерішуче. Відтворення в політиці для наших політиків завжди важливіше за стратегічні цілі. Це добре розуміють наші партнери. Побудувати спільну історію успіху у сто разів важливіше, ніж постійно дорікати партнерам за недостатню допомогу.
По-шосте, хочемо ми цього чи ні, за кордонами України житиме дедалі більше українців. Це лише питання часу, коли більшість українців мешкатиме саме там. Нам потрібен потенціал усіх українців для збереження та перетворення України, а насамперед — розуміння, як його використовувати. Сумно, коли українці не довіряють одне одному ще більше, ніж іншим. Ми маємо новим поглядом подивитися у глобальному світі на те, що таке українська нація, в чому її сила й унікальність, як використати вкорінені її цінності — свободу, міцні родинні зв’язки та здатність адаптуватися у світі, який за 30 років матиме дещо інакший вигляд. Що таке стійкість української нації та в чому вона полягає — це дискусія, яка цікавить окремих інтелектуалів, але зовсім не цікавить нашу політику.
І нарешті останнє, сьоме. Нам потрібно постійно розказувати світу історію про те, що ми — українці, чого ми хочемо й чого прагнемо. Навіть після 30 років Незалежності нам необхідно пояснювати, чим ми фундаментально відрізняємося від Росії й у чому наша місія у світі. А для цього таку місію спочатку потрібно усвідомити в собі. Вихід з «пострадянської моделі» має стати частиною світового тренду протистояння демократій проти автократій — нічого такого як мети та місії в нас немає. Сьогодні держава з цим завданням упоратися не здатна. Ба більше — вона цього не хоче й уникає. Чи зможе активна частина суспільства взяти це у свої руки — основне питання майбутнього України.
Очевидно, що всі ці виклики — стратегічні та глобальні. Можна спробувати відкласти їх на майбутнє, але тактичні завдання сьогодення не вдасться розв’язати без того, щоб знайти на них відповіді. Точно не у випадку України. Такий текст заведено завершувати закликом до дискусії, цей хочу завершити закликом до спільних дій.