Для мільйонів росіян, що залишилися за межами історичної батьківщини після розпаду СРСР, Росія все одно, що земля обітована, а коли є ілюзія, то і жерці, охочі отримати з неї профіт, обов'язково знайдуться – старий Ніцше не дасть збрехати. Концепція «русского міра», нової імперії, виявилася цілком життєздатною релігією для таких «покинутих» росіян. Зараз її активно використовує у своїх інтересах тамтешня влада, яка утримує в такий спосіб у сфері своїх бізнес-інтересів прилеглі до Росії держави з великою часткою російськомовного населення.
Що ж таке цей самий «русскій мір»?
Насамперед це – культурний простір. Заявляючи про права на багату культурно-історичну спадщину колишньої імперії, сучасна Росія старанно намагається переконати сусідів, ніби ця сама імперія досі існує. Що нова псевдоімперія Путіна є продовженням старої, муляж якої старанно ліплять з воску і підфарбовують, так само, як фантастичні маніяки з американського фільму жахів «Будинок воскових фігур» ліпили з воску своє жахливе місто. Коли про «русскій мір» оповідає Бузина, чи якийсь інший пропагандист Кремля, перед нами постає світ ілюзій. Ми чуємо прізвища: Пушкін, Толстой і Чайковскій, історії про імператорів та полководців, великі битви, Срібне століття … Та хіба все це і є сучасний «русскій мір», частиною якого нам так наполегливо пропонують стати?
Так, безперечно, Пушкін, Достоєвскій і Чєхов – яскраві зірки світової літератури. Поза сумнівом, у історії Російської імперії були і Срібне століття, і славні військові перемоги. Адепти «русского міра» забувають зазвичай згадати лише про те, що все це було в далекому минулому та з іншими людьми, які здебільшого мали неросійські прізвища. Стара імперія давно стерта з мапи світу, витоптана чобітьми революцій, забудована бараками соціалістичних надлюдей. «Русскій мір» сьогоднішніх пропагандистів – це такий собі фільм «Сибірський цирульник». Збірка найкращих параграфів з історичного підручника, казкова картинка, але картинка ця, на жаль, не має нічого спільного з дійсністю. Вона є лише фікцією.
Російська Федерація Путіна лише має ту саму територію, що й Російська імперія Романових, але спільного в них стільки ж, скільки у Стамбула з Константинополем. В наші часи РФ – це країна постмодерну, країна Ґалкіна, Пуґачовой, Лєпса і Донцовой. Зозуленя-мутант, підкинуте в імперське гніздо. Її культурний простір не відповідає тому, що пропонують нам у яскравій ретрообгортці.
Для того щоб зрозуміти, що таке сучасний «русскій мір», необхідно просто увімкнути телевізор і переглянути російські телепрограми, які дивляться більшість росіян. Для чистоти експерименту можна вимкнути телевізор і ввімкнути радіо. Нарешті, можна зайти навіть в інтернет та порахувати на youtube.com кількість переглядів кліпів Стаса Міхайлова – там уже точно немає підтасовок. Такий «русскій мір» не до душі, мабуть, навіть шовіністу Бузині, але саме він реальний і відчутний, на відміну від мертвого, казкового світу Достоєвского та Пастернака. Саме він кожен день доводить самого себе та стверджується у реальності. Якщо ви дивилися телевізор під час новорічних свят, то вам не потрібно пояснювати, чим він є. Санкціоновані державною цензурою телемумії, що окупували телепростір у перші дні січня є тією самою офіційною, дозволеною російською масовою культурою. Культурою тих персонажів, що фінансують діяльність наших українських «русскіх мірян».
Коли черговий кремлівський пропагандист стверджує, що Україна є частиною «русского міра», в таких словах є неабияка частка істини. Насправді, культурний простір Росії охоплює Україну. Але цей «русскій мір» не світ російських класиків, а світ «реальних пацанів» та зірок шансону, світ пропаганди й агресивних попів, які мріють закувати паству в кайдани мракобісся й цензури. Нормальна людина від такого світу триматиметься подалі.
Звичайно, у своєму жлобстві Росія аж ніяк не унікальна, шанувальників низькосортної попси не бракує й в Україні, й у Грузії, й у Молдавії, але це не привід для тісної дружби і тим більше, для об'єднання в одну державу. Рівний за якістю «український світ» – свій культурний простір – ми цілком можемо організувати й у себе. Своїх виконавців для новорічних «блакитних вогників» у нас цілком досить.
Романтикам, що сумують за втраченою імперією, необхідно розуміти, що, визнавши себе частиною «русского міра», їм доведеться опинитися не у світі геніальних композиторів, бравих гусарів і славних флотоводців, але в задушливому, кастрованому світі Першого каналу, сайта «Однако», гурту « Бутырка» та войовничого чорносотенця Чапліна. Тому що композитори та флотоводці мертві, а Чаплін живий, читає лекції в МҐУ та отримує урядові нагороди.
Реальність належить живим, а не мерцям.