Леся Квасовська (ім’я змінене задля безпеки), 23 роки, Чернівці / Львів. Студентка Українського католицького університету
Про рішення піти на фронт. За два тижні до повномасштабного вторгнення я повернулася з навчання за обміном у Бельгії. Як і всі, була на нервах і в очікуванні. За день до цього мала супроводжувати журналістів Reuters у Луганську область. Але не склалося.
Коли все почалося, я була у Львові. Пішла у волонтерку: шукала, куди привезти їжу чи як назбирати на броніки. Якщо знайомі виїжджали з небезпечних територій, зв’язувалася з друзями в Польщі, які забирали їх з кордону. Коли сповільнився темп, я пішла працювати в громадську організацію. Там мені було не дуже комфортно.
Я ніколи не хотіла бути у війську, бо не дуже люблю тамтешню ієрархію. Тому намагалася допомогти збоку, займалася кіберрозвідкою. Потім зрозуміла, що це все ще далі від того, що відбувається на фронті.
У травні оголосили набір у 47-му бригаду, але набирали тільки військових, які мали досвід служби. Я дочекалася наступного набору, який був у серпні. Той самий батальйон переформатовувався в полк — їм потрібно було більше людей. Нарешті вдалося туди потрапити.
Життя на передовій. Я працювала на пункті управління розвідки, займалася обробкою інформації. Пізніше перейшла до служби тилу, де потрібні комп’ютерні знання. Ну й тут менший шанс загинути, ніж на будь-якому командному чи командно-спостережному пунктах, де постійно стріляють.
Армія — ієрархічна та сувора структура. Люди, які схильні до тиску й потрапляють на відповідальну посаду, можуть цим користуватися. Тож і довелося виконувати абсурдні завдання командирів. У них є певний набір поглядів, де сексизм — один з основних елементів.
Проте якщо бути корисним і компетентним, можна себе відстояти. Зазвичай у жінок вища планка вимог. Коли починаю спілкуватися з людьми вищого рангу, вони хочуть мене випробувати: ставлять складніші запитання. Але коли відповідаю — здатні слухати.
Осмислення нової реальності. Я ставлю мало екзистенційних запитань, бо не маю на це особливо часу. Але загалом мій характер зміцнів. Якщо раніше певні речі могли вибити з колії, то тепер цього не буде. Також в армії дуже специфічні стосунки між людьми, бо це травматичне середовище. Не кожна людина спроможна переносити будь-яке ставлення до себе та важкі умови. Коли ти стикаєшся з людьми в обставинах, у яких ні ти, ні вони не були, це дуже зближує. З побратимами зародилися ближчі стосунки, ніж у цивільному житті. Для мене є новим втрачати цих людей, тому не дуже знаю, як із цим справитися.
Читайте також: Освіта під прицілом
Багато разів я шкодувала, що пішла служити. Мій внесок значно менший, ніж у будь-якого штурмовика. Але здебільшого мене тримає те, що я безпосередньо впливаю на рішення, які люди ухвалюють на передовій. І що це приносить їм користь. Ще не було таких ситуацій, які б змусили мене все покинути. Стільки людей поклало життя, а я просто розвернуся, бо щось не подобається?
Раніше думала, що ми це переживемо. Але думка, що ця перемога кристалізує з нас націю, до якої ніхто не зможе вдертися, скасовується обмеженими можливостями військових. Ми не в найкращих умовах, але те, що робимо, є дивом.
Про навчання на фронті. Я не бачу можливості нормально поєднати навчання та службу. Наш робочий день — 10–12 годин. Після чергувань у бригаді треба виспатися. Навіть коли є умовний графік, занадто багато змінних. Я сумніваюся, що могла б це робити. Водночас без освіти краще не йти в армію. Наприклад, я вже рік служу й не можу мати офіцерського звання без вищої освіти.
В університеті мені подобався філософський складник з абстрактними проблемами. Я часом вмикаю відео й нагадую собі, що є світ, де люди розглядають етичні питання. Пригадую студентські організації та те, як займалася молодіжними проєктами. Але так сталося, що одна спільнота змінила іншу. В Українському католицькому університеті людей об’єднують цінності, тут — теж. Крім тих випадків, коли це «консерви» й колаборанти, які прийшли в армію, щоб її зруйнувати.
Володимир Шипіцин, 21 рік, Одеса / Львів. Студент Українського католицького університету
Про рішення піти на фронт. Піти служити було для мене очевидною реакцією на те, що відбулося 24 лютого. Я подумав лише кілька днів, щоб упевнитися: так, це треба зробити. Не було довгого діалогу із собою чи думок, як це позначиться на подальшому житті. Про свій вибір не шкодую, але що швидше це завершиться, то більше буду радіти.
Під час служби я спробував багато різних спеціальностей, і коли це не був «нуль», не відчував себе на своєму місці. Хотів бути з тими, хто переживає це все та є рушієм. Зараз я командир відділення й перебуваю у відпустці через поранення. Коли виконував одне з рутинних бойових завдань на передовій, поруч розірвався снаряд 40 мм.
Осмислення нової реальності. Пам’ятаю перші дні війни, які я зустрів як цивільний у колегіумі університету. Усе відбувалося хаотично, бо люди не знали, що таке війна. І я був одним із них. Це час, коли ти будуєш уявлення на новинах із телеграму чи спогадах із фільмів, а далі — військова рутина. Другий період я постійно осмислюю, а перший залишився десь дуже давно в пам’яті.
Хоч би якою важливою людиною ти був для Збройних сил, впливовим та освіченим, усі зусилля зводяться до того, щоб якийсь хлопець із лопатою просунувся на умовні 100 метрів землі. Це банально. Але це те, із чого треба починати. Я зрозумів, що таки треба піти на передову й робити чорну фізичну роботу, щоб побачити, як усе влаштовано. І в майбутньому, можливо, зробити щось більше.
Читайте також: Війна як буденність
Під час повномасштабної війни почав більше діяти та менше думати. Хоча це не дуже позитивна характеристика для студента. Так, треба обдумувати й аналізувати всі дії, але треба робити це лаконічно. Де можна — уникати.
Життя на передовій. Звісно, нова реальність охоплює і мільйон інших моментів — від базової денної рутини до тих, хто мене оточує, та способу життя. Моя рутина змінилася від сидіння на одному місці й навчання із частими приїздами в рідне місто до багатомісячного застою на території однієї військової частини та постійних змін місця розташування під час ротації.
Якщо раніше можна було покладатися на те, що друзів, сусідів, родичів, викладачів буде цікавити твій комфорт, то з приходом в армію найбільшим розривом цієї бульбашки стало розуміння, що я цікавлю себе найбільше. І якщо ти сам не створиш собі умови, ніхто цього не зробить.
Для мене таким комфортом були хороший сон, можливість у вільну хвилину заварити чаю, почитати книжку та послухати музику, а не бігти в інший край копати позиції. А ще — можливість сприйняти цю ідею людьми, які стояли наді мною в ієрархії. Коли ти нічого не робиш, це теж нормально. Це не є щось критичне. Невеликий відпочинок — фізичний і психологічний — може навіть допомогти.
Завдяки цілком адекватному підрозділу, командирам й товаришам по службі вдалося зберегти нормальні умови. Звісно, їх не порівняти із цивільним життям. Але я чув історії своїх друзів, які теж долучилися до ЗСУ, тому в мене все було доволі непогано.
Я досі жив у сучасному суспільстві, де в мене був доступ до інтернету, де була можливість закупитися в магазині та випити кави, — це згладжувало рутину. Такі моменти були саме тим, що потрібно.
Про навчання на фронті. Я старався робити те, що мене цікавило як хобі, — читати художню літературу чи нонфікшн і проходити курси. Але те, що пов’язане з моєю програмою, — ні. Я повністю від неї абстрагувався й навіть не думав повертатися, поки все не завершиться.
Коли отримав поранення, я мав потрібну допомогу завдяки знайомим в УКУ, друзям і викладачам звідти. Зокрема, навіть у переведенні з одного госпіталю в той, що був ближче, де були кращі лікарі та люди, які б могли мені допомогти.
Після перемоги я хочу взяти рік перерви, коли нічого не робитиму й ні за кого не буду відповідальним. А далі вже треба буде рухатися до навчання та кар’єри. Зараз це видається рівнянням, у якому багато мільйонів невизначених іксів.
Дмитро Димид, 23 роки, Львів. Студент Українського католицького університету
Про рішення піти на фронт. До повномасштабного вторгнення життя було більш безтурботним. Я старався бути доброю та щасливою людиною, і це більш-менш вдавалося. Потребу в суспільній користі я вбачав передусім у своєму оточенні. А під час війни ця відповідальність розширюється на всю націю.
Піти служити — зрозумілий вибір. Нас виховували в цінностях служіння суспільству. Тут важливо не наважитися на службу, а відповідально підійти до неї. Я загалом вважаю, що протягом півторарічної служби діяв згідно зі своїм рішенням. А є досить багато людей, які зробили цей крок добровільно, але не були готові нести тягар обов’язку на невизначений період. І їх теж частково можна зрозуміти, бо всі виснажуються.
Життя на передовій. У мене не було думки, що я хочу щодня вбивати по москалю. Але хотілося приносити додану вартість — рятувати чи відбирати життя, нищити техніку, допомагати з аналітичними справами, учити того, що я знав. У моїй службі не все було так просто й зрозуміло. Я був стрільцем-зенітником. Займався фронтовою протиповітряною обороною. Це коли ти близько до лінії зіткнення намагаєшся збити ворожі безпілотники чи авіацію. Треба щодня сидіти в полі й чекати. Бувають кращі періоди й гірші. У кращі ти щодня бачиш ворожу авіацію, вона працює по наших позиціях, але з трохи більшої відстані, ніж можливий постріл. Дивишся, доповідаєш і чекаєш, коли вона наступного разу прилетить.
Якщо твоє завдання сидіти в лісі й дивитися на горизонт, є небагато варіантів: лягти спати або втикати в телефон. Тому сумлінність тут відіграє важливу роль. У нас було неідеальне командування, підготовка та побратими, тому результати були доволі низькі. Але я не спішу нікого звинувачувати, бо дехто в подібних обставинах був результативнішим.
Осмислення нової реальності. Я демобілізувався за сімейними обставинами, у зв’язку з тим що загинув мій брат Артем. Зараз перебуваю в академічній відпустці та планую завершити навчання.
Життя після армії сповнене запитаннями про сенс: чи маю я моральне право насолоджуватися ним і що маю робити? чи чесною є відповідь на запитання про подальше навчання та розвиток?
Служба мене суттєво змінила, але щоб зрозуміти ці зміни, треба пожити в мирних умовах. Чи дійсно я ефективний і чи приношу користь? Це запитання, на які я досі шукаю відповіді.
Читайте також: Рівний рівному
Армія — складне середовище. Не тільки через бойові дії. Я адаптовувався, але це були постійні компроміси. Наприклад, робити не так, як вважаю за потрібне, а так, як вимагають обставини й накази, починаючи від побутових питань, як-от сміття, і завершуючи допомогою місцевому населенню. Іноді це можна було робити, а іноді не дозволяли.
Про навчання на фронті. Під час війни продовжувати навчання майже неможливо. Але одного разу я записався на письменницькі курси. Тоді був період, коли мене не залучали до завдань, і я хотів його використати. Але після першого заняття з’явилося багато роботи, тому я не зміг продовжувати.
Нині відновився в УКУ й буду закінчувати бакалаврат наступного семестру.
Микола Ілійчук, 26 років, Прикарпаття / Чернівці. Студент Буковинського державного медичного університету
Про рішення піти на фронт. 27 лютого пішов у ТЦК, але зрозумівши, що нову частину тільки створювали й роботи скоро не буде, повернувся додому. За день-два мій товариш Катана — ветеран батальйону «Донбас», священник та бойовий офіцер — запитав, чи не хочу я приєднатися до його мінометної батареї як бойовий медик. Я погодився й наступного дня поїхав із ним.
Мінометна батарея починалася з небагатьох людей — деякі з нас були знайомими й друзями задовго до війни.
Життя на передовій. Минув місяць, доки ми виїхали в зону бойових дій. Це був період роботи над собою і батальйоном. Я виконував обов’язки інструктора з тактичної медицини. Коли вже виїхали на позиції, наш батальйон став в оборону на донецькому напрямку.
У нас виявилися дуже продуктивні липень і серпень. Усе починалося з роботи на полігоні: вивірка, пристрілка, вивчення балістики мін. Уперше виїхали із суміжним підрозділом — мінометниками, а потім працювали самі. Це мало такий вигляд: приїхали, розклалися та відпрацювали по цілях. Були такі моменти, що п’ята міна долітає, а ми, уже спаковані з мінометом, переїжджаємо на другу точку.
Проте моя стихія — медицина. Виїжджаєш з мінометом, а із собою завжди медичний рюкзак. Під час роботи зосереджений на рації. У моменти, коли з медиків ти найближче до позицій, розумієш, що в будь-який час можеш стати потрібним не тільки своїм хлопцям.
Коли є поранені, ти з холодним розумом і завжди поводишся впевнено. А от у момент, коли їх ще нема, майже завжди в напруженні. Як кажуть, очікування смерті гірше самої смерті.
Осмислення нової реальності. З одного боку, кожного виїзду просив, щоб не було поранених і не довелося застосовувати знання з медицини на побратимах. З іншого боку, хочеш завжди бути поряд, коли щось станеться. Це відбувається на рівні інтуїції — коли відчуваєш ворожі обстріли. І щойно в рації лунають перші слова, ти чуєш інтонацію та відразу надіваєш бронежилет, не очікуючи запиту на евакуацію. Професійні військові розповідають про поранених побратимів спокійним, урівноваженим і методичним голосом. У «свіжих» це крик.
Про навчання на фронті. Не буває заочної медицини. Але саме коронавірус відкрив можливість дистанційного навчання. Коли я не був на виїздах, мав можливість підключатися на заняття, вечорами читав книжки та вдосконалювався — так минув п’ятий курс. На шостому пішла серйозна робота, тому часу було менше. Але університет пішов мені назустріч. Якщо подумати, чи я щось втратив… Теорію старався підтримувати на рівні. А у зв’язку з карантином роботи з пацієнтами було небагато, тому надіюся, що практика теж не постраждала.
Читайте також: Бойовий медик батальйону «Вовки Да Вінчі»: «Частина людей думає, що все добре, а решта стикається зі смертю»
Єдине — здебільшого тут я набуваю навичок в інтенсивній терапії. Але моє покликання — хірургія. У цьому я відчуваю себе обділеним. Навіть зараз, коли передаю поранених, стараюся затриматися якомога довше в операційній.