Світ очима дитини

Твори французького пи­сьменника Еріка-Емманю­­еля Шмітта присвячені найважливішому рішенню в житті кожної людини – бути чи не бути з Богом. У повісті «Дитя Ноя» семирічний Жозеф вирішує стати католиком, а в книжці «Пан Ібрагім та квіти Корану» підліток Мойсей (Момо) пізнає ази ісламу. Обидва літератур­­ні герої – євреї, однак якщо для малого Жозе­­фа юдаїзм – ще не усвідомлена стихія, з якої його брутально вихоп­лює дійсність війни, то для Момо це повсякденність без жоднісінької сакральності. «Дитя Ноя» (2004) і «Пан Ібрагім…» (2001) частково становлять так званий «Цикл про Невидиме». Це пенталогія, розпочата 1997 року повістю «Міла-­­
ре­­па», продовжена книж­­кою «Оскар і пані в рожевому» 2002-го й завершена повістю 2009-го «Сумо, що ніяк не міг вирости». Втім, Шмітт передусім драматург, один із найвідоміших, якого знають і в Україні, – твори його авторства є в репертуарі Театру імені Івана Фран­­ка. П’єса «Пан Ібрагім…» мала шалений ус­­піх одночасно у Франції та Німеччині. А у 2003 році її екранізував режисер Франсуа Дюпейрон. Актор Омар Шаріф, який зіграв Ібрагіма, отримав «Сезар» за найкращу чоловічу роль. Перероблена у повість, 2004 року вона розійшлася нечуваним, як на нинішні часи, накладом: 250 тис. у Франції і 300 тис. у Німеччині.

Хистке самоусвідомлення

У. Т.: Ви за національністю німець, більшу частину життя прожили у Франції, нещодавно стали громадянином Бельгії. Ким себе відчуваєте? І чи так уже важливо для пи­сьменника мати під собою певний національний «ґрунт»?

– Побутує думка, що всі письменники живуть у вигнанні. Справді, зберігати певну відстань від життя дуже важливо для літератора. Тільки так він може відтворити або перебудувати життя. Я французький письменник із німецьким іменем (моя родина з Ельзасу), який живе у Бельгії. Якщо ви вже так хочете прив’язати мене, кочівника, який більше любить людей, ніж країни, до певного ґрунту, що ж, назвіть мене європейцем. 

У. Т.: Чому ви переїхали до Бельгії? Тут намішано багато націй, мабуть, більше, ніж у Франції. Та й глобалізаційні зміни глибші…

– Для мене Бельгія – світ майбутнього. Те, що в Європі зветься identité, себто особистісне самоусвідомлення, тут дуже хистке, контроверсійне. Свого часу в Бельгії панували іспанці, французи, німці, голландці, сама ж країна утворилася лише в ХІХ столітті. Певною мірою ця держава ще дуже молода. Що означає бути бельгійцем? Точно не скаже ніхто. Кожен бельгієць розмовляє трьома мовами: французькою, нідерландською і німецькою, але при цьому жоден не є ані французом, ані голландцем, ані німцем. Проблематичне, болісне самоусвідомлення. До того ж Брюссель, столиця Європи, перетворився на космополітичне місто, такий собі Вавилон, де зібралися політики й лобісти з усього світу.

У. Т.: Еріка-Емманюеля Шмітта знають у світі передусім як драматурга. З чого для вас починався театр?

– У десять років я потрапив на найпопулярнішу п’єсу Едмона Ростана «Сірано де Бержерак». Мене ніби посвятили в якесь таїнство. Вперше мене зворушило чуже горе, горе Сірано, чоловіка, який через зовнішню потворність не вірив у те, що його можуть любити. Я, хлопчик, якого всі обожнювали, вперше альтруїстично оплакував долю цілковито відмінної від мене людини, щиро співчував їй.
Театр – місце, де живе гуманізм. Тут протягом уже двох із половиною тисяч років люди намагаються висловитися, порозумітися і полюбити одне одного. Тоді я вийшов із театру заплаканий і сказав мамі: «Я теж хочу змушувати людей плакати». «Тобто ти хочеш стати актором?» – запитала вона. «Ні, – відповів я, – Едмоном Ростаном».

Спільне серце релігій

У. Т.: Нещодавно в Україні було перекладено кілька повістей із «Циклу про Невидиме». Їхня основна тема – Бог. Як так сталося, що ви взялися пере­осмислювати роль релігій?

– У цих повістях я відкриваю світ очима дитини. У кожній із них юний герой потрапляє у непросту ситуацію – втрачає батьків, не знаходить любові, ховається від війни, хворіє. Чи впорається він із халепою? Як дорослішатиме? Часто мої юні герої стикаються з дорослими – і ця зустріч у людському та духовному сенсі визначає їхнє подальше життя. Саме в такій формі я представляю в «Циклі про Невидиме» найбільші релігійні течії: буддизм, іслам, християнство, юдаїзм. Мій погляд на релігії аж ніяк не релігійний. Це здоровий інтерес, погляд людини, яку цікавить, що думають інші люди. Я намагаюся показати, що, незважаючи на видимі відмінності, всі релігії мають спільне серце – щось на кшталт корпусу всім зрозумілих послань. Адже не лише всі люди на всіх континентах ставлять собі однакові запитання, а й відповіді часом бувають схожі, взаємозамінні. Тому крамаря-мусульманина з повісті «Пан Ібрагім і квіти Корану» цілком можна вважати мудрим – байдуже, юдей ви, католик чи атеїст. 

У. Т.: А до аналізу православ’я ви у своїх творах вдавалися?

– Хоча географічно православний світ далекий від мене, все ж теологічно я відчуваю не­абияку близькість. Православна літургія, православна музика, які я бачив і чув під час численних подорожей Грецією, чарують.

У. Т.: Жозеф із «Дитя Ноя» і герой повісті «Пан Ібрагім…» Момо абсолютно по-різному сприймають юдаїзм. Момо зрікається віри батьків, Жозеф, навпаки, приходить до неї через католицизм. Який шлях, на вашу думку, більш слушний?

– В юдаїзмі мене насамперед цікавить його внесок у світову культуру: поняття окремої душі, поняття поваги. Повага людей, особистостей одне до одного – це ж основа основ! Це поняття поширеніше, ніж християнська любов до ближнього. Адже важко любити як рідних, так і ворогів, тих, кого не шануєш. Любити взагалі важко. Любов не можна штучно викликати, її не можна контролювати, спиняти. Повага – інша справа.

Загроза байдужості

У. Т.: Отець Понс із повісті «Дитя Ноя» збирає колекції з артефактів народів, яким загрожує зникнення. Ідея колекції, на мій погляд, просто блискуча! Дуже на часі. Чи збираєте ви самі щось подібне? І яка колекція, на ваше переконання, була б зараз найактуальнішою?

– Мені не подобається, як у сучасній Європі дивляться на мігрантів. Для нас, європейців, це наче недолюди, ми відштовхуємо, гонимо їх; якщо вони мають якісь документи, примушуємо викинути в море або ж неволимо жити в підпіллі, таємно. Працедавці використовують мігрантів, наче рабів.

Сьогодні захищати треба сам гуманізм. Усьому світу загрожує байдужість. Повсюдно панують песимізм, цинізм і нігілізм. Особистість уже нічого не важить, її притлумили важливіші структури: економіка зростання, дикий капіталізм, фінансова ненажерність, дріб’язковість. Так, я збираю колекцію. На жаль, це колекція якостей, які мені хотілося б уберегти від небуття: мужність, оптимізм, шляхетність, співчуття, толерантність. Збираю також твори, які містять ці якості: літературні, музичні, філософські. Треба рятувати уявлення про довершену людину (гуманізм) і його носій (культуру).

Сьогодні як ніколи потрібна толерантність, адже світ різнобарвніший, менш сірий, менш одноманітний, ніж раніше; він став схожим на строкате вбрання Арлекіна. Одне суспільство містить різні кольори шкіри, географічно різних за походженням людей, абсолютно протилежні релігії. Щоби жити разом, треба не гнати, а розуміти, пі­знавати одне одного, розвивати в собі цікавість. Це можна робити через романи, п’єси і фільми.

У. Т.: Чи збираєтеся ви ще повертатися до «Циклу про Невидиме»?

– У мене в голові кілька текстів. Хотілося б поговорити про конфуціанство, анімізм, можливо, навіть про поганство. Та щоби знайти потрібну історію, – не банальну відписку, а історію, де за допомогою правдоподібних персонажів можна було б органічно порушити й духовні питання, – знадобляться роки.

У. Т.: Ваша повість «Оскар і пані в рожевому», згідно з опитуваннями, змінила життя багатьох французьких читачів. Кілька років тому на екрани вийшов і однойменний фільм. Чим, на ваш погляд, «бере» цей твір?

– Невимушеністю, легкістю, поезією. «Оскар…» зриває табу: я говорю про недугу дитини, про смерть. Це світлий гімн життю, пісня про любов до реальності, хоч би якою вона була. Цей маленький роман відсилає нас до дитинства, але при цьому зачіпає всі віки, адже йдеться про призначення людини. За формою це казка, але насправді – філософський трактат, пошуки мудрості. А хто не шукав? [2005][2006]