На шляху попереду – держава-примара Придністров’я. Чоловіки за кермом роздають міграційні картки. Пасажири та водії-молдовани відразу допомагають одне одному їх заповнювати. З України була тільки я, решта – двоє громадян Молдови, одна – РФ та двоє – Грузії. На в’їзді у Придністров’я прикордонники дивились паспорти не торкаючись, лише забирали половинку міграційного листка. Минувши занедбані постсоціалістичні краєвиди з освітленими вітринами, ми затрималися на зупинці під тьмяною лампочкою з будкою-крамничкою та перекошеним туалетом (оплата в рублях ПМР). Біля того магазинчика двоє пенсіонерів із дівчиною обговорювали, як заробити на життя, копаючи чужі городи. Ще трохи – і переїзд через міст, за ним можна зітхнути з полегшенням уже, власне, в Молдові.
Соціалізм був замкнутим простором за залізною завісою. А постсоціалістичний світ – це властиво царина безглуздих кордонів. У ньому колишні союзні республіки, що здобули незалежність на уламках радянської імперії, розтинаються новими рубежами, наче ранами, що не гояться. Молдову ділить Придністров’я, Грузію – Абхазія з Південною Осетією. Тепер виріс кордон між материковою Україною і Кримом унаслідок окупації півострова Росією. Триває війна на Донбасі й нові – ідейні! – межі пролягають уже крізь серця та уми людей, що опиняються по різні боки барикад.
Сама Україна видається поділеною на стереотипи – Захід і Схід (або ще кажуть Південний Схід). Захід сприймається як проєвропейський і національно свідомий, а Схід і Південь – як совкові та проросійські. Так, ніхто не заперечує відмінностей між різними регіонами однієї країни, культурних і мовних особливостей. Однак чому вони мусять ставати чинниками поділів та непорозумінь? Різноманітність є даром Божим, який збагачує. Хоча навіть його можна перетворити на засіб розмежування, коли «інший» – уже не цікавий співрозмовник, а ворог, від якого слід боронитися. Маємо нові міфи: про фашистів-бандерівців, які переслідують російськомовних східняків. І це в державі, де україномовні ЗМІ становлять меншість!..
Читайте також: Майкл Андерсен:«Україна має найдивовижніше громадянське суспільство на пострадянських теренах. Але йому бракує політичного впливу»
Зрештою, не існує і єдиної Європи, яка формально простягається в просторі від мису Рока до Уралу. Сам континент поділений на поняття «Схід» і «Захід». Перший із них – це простір колишнього СРСР та соціалістичного блоку, межі його зараз пересунулись із входженням деяких країн до ЄС. За визначенням, Схід – світ автократії, правової анархії та нетерпимості, який є протилежністю Заходу – світові демократії, права і свободи. Окрім того, це землі впливу візантійського обряду християнства, виключним спадкоємцем якого претендує бути Росія (її концепція «Русского міра» як духовного острівця православ’я на противагу бездуховному Заходу). Образ ворога, безперечно, єднає, але виключно всередині межах фортеці з високими мурами.
Європа є великим мультикультурним проектом. Тому її охоплює страх утратити своє обличчя, сформоване впродовж століть. Отож і вона оточує себе кордонами зовнішніми (за допомогою візового режиму) та внутрішніми (впроваджуючи, наприклад, заборону на зведення мінаретів у Швейцарії чи обмеження в носінні хусток мусульманками у Франції).
Утім, переміщення народів не є новим явищем: власне, завдяки йому і сформувалися сучасні країни та нації, а багато культур і релігій постали внаслідок синтезу. Новий феномен – глобалізація, яка разом із кордонами розмиває відмінності, а подеколи й цінності. Прикметник «європейський» став універсальним терміном на позначення якісного, поступового й сучасного, однак він не передбачає належності до замкнутого VIP-клубу найкращих і прогресивних. Поняття Європи – це не лише стандарти життя ЄС. Передусім мова про систему цінностей, у центрі якої – людина. Європейськість не пов’язується з ворожою позицією щодо інших, як «Русскій мір», котрий поєднує православ’я, російську націю і державу в одне ціле. Цей месіанський релігійно-державний проект сьогодні служить відродженню міфу СРСР як «утраченого золотого віку».
Читайте також: Марі Мандрас: Помаранчеві революції можливі повсюди
Хтось слушно зауважить, що Радянський Союз також був багатонаціональним проектом. Великі групи людей переміщувались у ньому для праці й навчання, а також великою мірою внаслідок депортації та переселення до новоутворених промислових центрів. Однак СРСР зовсім не можна порівняти з Європейським Союзом, як це подеколи роблять європейські праві радикали. Неодмінною передумовою мультикультурного простору є сприйняття відмінності «іншого» на рівних правах. Натомість «республіки-сестри» були сателітами Москви з домінантою російської культури та мови.
У кінцевому підсумку єдиний «радянський народ», цілковито підпорядкований Системі, створити так і не вдалось, але тавро Нomo sovieticus залишилось у душах людей, великою мірою викорінюючи народну ідентичність і культурні традиції. Тому наразі й досягають успіху спроби будувати нові кордони на основі старих стереотипів.
Імперія так легко не відпускає своїх підкорених.