Полонені, політичні в’язні, голодування за ґратами… Ці драматичні категорії приходять у життя більшості французів із телеекрана. Щоправда, парижани та мешканці великих міст у реальному побуті подеколи стикаються з різноманітними вуличними акціями. То курди привертають увагу до своїх проблем, то сирійці, то українці, годі вже й казати про численні мітинги внутрішньополітичного змісту. Як реагують люди на боротьбу за чужу свободу? Зазвичай доброзичливо, але не більше.
«Звіль-ніть Сав-чен-ко!» — скандували учасники протестної ходи від української церкви до Пантеону. І ті перехожі, що рухалися назустріч бульваром Сен-Жермен, траплялось, або плескали в ритм слогану, або, не дуже замислюючись над суттю гасла, повторювали разом з українцями: «Звільніть Савченко!». Кричалки «Путін — убивця!» та «Більше санкцій для Росії!» під стінами амбасади РФ давали схожий результат: автівки, що проїжджали повз українську демонстрацію, весело сигналили на знак підтримки й рухались у справах далі. Перехожі також майже не зупинялися, щоб розпитати, про що мова. На самих акціях — до трьох сотень осіб, тоді як лише в Паризькому регіоні мешкає понад 15 тис. українців. То де вже дорікати французам?
Читайте також: Велике переслідування. Українці в російському полоні
Утім, вулична дипломатія ніколи не буває зайва, навіть якщо вона не збирає під свої прапори в одному місці в той самий час вражаючу кількість незгодних. У світі модерних комунікацій фото або відео з містким коментарем може спрацювати краще, ніж хода чи пікет. «Мамо, хто ці люди?» — поцікавилася маленька дівчинка, роздивляючись синьо-жовті прапори під Пантеоном. «Це українці, — миттєво відповіла молода жінка. — Вони не хочуть, щоб їх знову захопила Росія». Упізнаваність іще не підтримка, але три роки тому не було й такого.
Залучати небайдужих іноземців до боротьби за свободу українських політв’язнів, яких викрала й незаконно утримує за ґратами Москва, складно не тільки тому, що контекст в Україні та на Заході відрізняється за багатьма вимірами. Гібридна війна вбиває українців та сирійців, французів та бельгійців, але кожного у свій спосіб. «Конфлікт на українському Сході відповідає параметрам ХХ століття, — вважає офіцер французьких спецслужб, який не побажав бути названим. — Західні медіа майже перестали писати про щоденні сутички та обстріли, про сотні українських полонених та решту ознак так званої класичної війни. Чи можна сказати, що ця відстороненість — наслідок успішних російських маневрів на інформаційному фронті? Мабуть, що так».
Французька преса практично не пише про суд над Надією Савченко. Що й казати про вирок Олегові Сенцову, процес над Олександром Кольченком, знущання з Миколи Карпюка та іншу псевдоюридичну практику, що її демонструє російська судова система? Імітації слухань є продовженням радянського досвіду й не мають нічого спільного з мінімальним дотриманням стандартів міжнародного права. Свого часу французька преса активно висвітлювала процеси проти дисидентів у СРСР. Але сьогодні фарсовими судилищами в Росії батьківщина Декларації прав людини особливо не переймається. Чому? Річ не лише в недостатній комунікації з українського боку, хоч її вочевидь бракує. Проблема ще й у системі пріоритетів, у специфічному сприйманні небезпек та викликів, що його продукують французькі експертне й медійне середовища.
«У нас війна», — коротко підбив підсумки надзвичайного засідання, присвяченого терактам у брюссельських метро й аеропорту, французький прем’єр Манюель Валльс. Той самий висновок зробив Франсуа Олланд 13 листопада, коли дізнався про теракти в Парижі. Відчуття небезпеки розлито в повітрі, але дивним чином воно не трансформується у співчуття до України, яку вже два роки також знекровлює війна. Доки не сталися паризькі теракти, не було, власне, особливої уваги й до війни в Сирії, що точиться вже понад п’ять років. «В Україні — наступ колишньої метрополії на колишню колонію, у Франції та Бельгії — агресія вихідців із колишніх колоній проти колишніх метрополій, — вважає Паскаль, викладач філософії в одному з паризьких ліцеїв. — Ідеться про псевдоподібність, про відмінність цілей, небезпек, методів. Війна в Україні, викрадення її громадян російськими спецслужбами та інші похідні військові злочини зачіпають невелику кількість людей, адже не всі здатні побачити й визнати очевидний російський інтерес в обох конфліктах. Бо знову ж таки в Україні та на Заході Путін має різне на меті й використовує неоднакові технології впливу».
Процеси Сенцова та Савченко не надто цікавлять французів іще й тому, що власні гучні суто політичні суди відбулися в їхній країні понад півстоліття тому. Стосувалися вони своїх громадян, яких звинуватили в колабораціонізмі під час Другої світової війни. Пізніше, у 1960-х, було порушено кілька справ проти офіцерів із Таємної збройної організації, котрі не погоджувалися з незалежністю Алжиру. Практично всіх заарештованих військових згодом помилував Шарль де Ґолль, але самі провадження (з певною мірою відносності) частина французьких правників зараховує до політичних. Можна згадати й численні теракти на Корсиці під гаслами боротьби за незалежність. Організаторів цих, часто смертоносних, вибухів судили за статтями Кримінального кодексу, але самі прихильники державності острова кажуть про політичні мотиви переслідувань і трактують засуджених як політв’язнів.
Читайте також: Бранці Кремля. Як українці стають політв'язнями в РФ
Значно свіжіший і досить успішний досвід мають французи у звільненні заручників. Громадяни країни систематично стають жертвами викрадень за кордоном. Мотиви терористів не завжди політичні. Доволі часто йдеться про банальне полювання за грошима. Утім, визнаймо: Париж завжди бореться за кожного бранця як на рівні спецслужб, так і способами дипломатії — офіційної та не зовсім. Чутки про щедрі викупи регулярно поширюються, але ніхто й ніколи їх офіційно не підтвердив. «Визволення заручників є своєрідною справою честі як для політиків, так і для суспільної думки, — каже Ніколь, активістка руху Amnesty International. — Можна навіть сказати, що боротьба за відібрану свободу наших громадян — це одна з дуже небагатьох справ, здатних об’єднати всіх: правих та лівих, атеїстів та віруючих, інтелектуалів та неуків…»
Хоч би як звали президента країни: Жак Ширак, Ніколя Саркозі чи Франсуа Олланд, за неписаною традицією він бере справу визволення заручників під свій контроль. Створює спеціальну групу з різноманітних фахівців, підтримує родичів… Сагу про кожне звільнення активно висвітлює преса, рекламники не шкодують білбордів, а журналісти — часу.
У 2004-му величезні портрети журналістів Крістіана Шено та Жоржа Мальбрюно, яких було викрадено в Іраку, мало не півроку прикрашали фасад паризької мерії та рекламні площі паризького метро. До їхнього звільнення Париж зумів залучити навіть Ясіра Арафата, який через особисті канали виходив на зловмисників з «Ісламської армії Іраку». Умовою звільнення медійників було оголошено скасування закону про світськість, який забороняє носити в школі та публічних адміністративних закладах релігійні символи. Він стосується передусім хусток та паранджі, хоча формально заборона поширюється й на чалму, кіпу та решту ознак належності до тієї чи тієї конфесії. Жакові Шираку тоді вдалося й журналістів звільнити, й закон не скасувати. Як саме, історія умовчує, хоча всі здогадуються. «Найважливіше, що всі ми, дивлячись телерепортажі про повернення додому чергового звільненого заручника, відчуваємо: для Франції життя її дітей важливіше за гроші», — каже Ніколь з Amnesty International.
Читайте також: Світ про Україну: Справа Савченко — нова форма цькування України
Інша видовищна епопея, що її запам’ятала вся країна, — звільнення Флоранс Кассе, яку було засуджено в Мексиці до 96 років ув’язнення за «викрадення людей, причетність до групи організованих злочинців, володіння зброєю та її застосування». Історія цієї жінки взагалі не пов’язана з політикою. Ідеться про доньку успішного бізнесмена, яка стала, найімовірніше, розмінною монетою в конфлікті між батьком та його діловим партнером. Попри все, французьке законодавство містить механізм, що передбачає повернення до країни кожної засудженої за кордоном особи незалежно від виду інкримінованого їй злочину й терміну покарання. Президент Саркозі витратив не один рік на переговори зі своїм мексиканським колегою, тодішній міністр закордонних справ Мішель Айо-Марі відмовилася відвідати урочистості з нагоди відкриття Року мексиканської культури у Франції, домагаючись трансферу молодої жінки додому. Ціною послідовного тиску Парижа та численних, зокрема й дипломатичних, інцидентів Флоранс після чотирьох років латиноамериканської тюрми повернулася. За той час республіка змінила президента, однак не зрадила своїй звичці не кидати громадян на призволяще. Кассе вийшла заміж, народила донечку й навіть спробувала, хоч і невдало, стягти з офіційного Мехіко €36 млн компенсації за моральну шкоду.
Заради чого всі ці приклади? Україна, звичайно, не Франція, жодні прямі порівняння не були б доречними. Важливо інше. Світ напрацював механізми, що дають змогу ефективно боротися за своїх людей, коли їх викрадають і несправедливо засуджують. Не чути, щоб Київ цікавився таким публічним та неформальним досвідом, щоб наша Верховна Рада розробляла відповідні законопроекти. В України зовсім не залишилося часу на розглядання власних черевиків, коли Росія, очевидно, входить у смак середньовічних судилищ над її громадянами, а решта світу мало тим цікавиться. Ніхто нам не допоможе краще за нас самих, коли ми справді навчимося собі допомагати.