Перше зіткнення й осяяння, що мова — то дуже потужний фактор ідентифікації, прийшло після армії, 1989 року. Під час служби я був поштарем, мав доступ до перебудовної літератури, читав «Новый мир», «Знамя», «Огонек» тощо, де виходили прекрасні романи, відкривались континенти Васілія Ґроссмана, Алєксандра Солженіцина, заборонені твори. Так я став свідомим «антісовєтчіком», зрозумів, що живу в злочинній державі. Після армії українську з вуст моїх сучасників почув на концерті гурту ВВ у Політехнічному інституті. Там зібралася модерна українська молодь, що говорила українською, мала гарні зачіски, підтримувала круті інтелектуальні бесіди.
Багато там було антирадянщиків, дехто навіть жовто-блакитні прапорці носив. Це було так круто — ідентифікувати себе як модерного українця, а не шароварно-аграрного, в естетиці УРСР, що саме тоді я вперше перейшов на українську мову. Оскільки навчався в Театральному інституті, де мова плекалася, то вперше в житті зробив свідомий вибір і почав навіть у побуті спілкуватися нею, щоб не бути совком. Це збіглося з народженням нової української модерної музики. Були «Червона рута», «Бу-Ба-Бу» та ін. Українське мистецьке життя й середовище, у якому я жив, були дуже цікавими.
Безумовно, у 1991-му існували всі шанси зробити те, що ми намагаємося зробити зараз на якіснішому рівні. Бажання швидших і радикальніших змін 25 років тому було більшим, ніж сьогодні. Тоді також гостро стояло питання українізації згори. Спочатку комуністи в парламенті, а далі Табачник, що керував гуманітарною політикою, згорнули різні українські прояви, зокрема і в медіа. Відтак прийшли російські гроші, які почали витолочувати українську на побутовому рівні з ефірів. Тож повернення до стану 1991 року нині не є дивом. Треба виключно законами, згори, зобов’язати всіх, хто отримує державну зарплату, говорити українською — від чиновника до двірника. Так само зобов’язати всі медіа подавати інформацію виключно державною мовою. Реальний кордон України проходить там, де проходить кордон реального існування і вживання української мови. Фактор мови є визначальним для окреслення ареалів існування тієї чи іншої нації. Мова — єдиний маркер, що може нас ідентифікувати як українців, іншого нема. Нас ідентифікують як європейців, але варто нам заговорити російською — нас ототожнять із Росією.
Щодо квот на україномовний продукт на радіо, то хто ж репетував, що все погано? Ті, хто ще в 1990-х усівся на радіостанціях, викидаючи звідтіля все українське. Спеціально здіймали в ефірі бучу, що українського немає. Українського повно! Якісного, крутого, різноманітного. Але ним треба опікуватися, вболівати, вишукувати. А це знову ж таки означає робити над собою зусилля, виходити поза звичну зону комфорту.
Читайте також: Мовностурбоване
Спостерігаю, що багато хто з російськомовних корінних киян після Майдану перейшов на українську свідомо. Нехай поміж собою вони спілкуються російською, але коли виходять у публічний простір, то говорять українською, маркуючи себе як українців. Бо саме в публічному просторі хочуть виявитися ними. У них є бажання, щоб їхній район, скажімо Поділ, був місцем, де розмовляють українською. Російська нині із цього погляду — це мова тих, хто «понаїхав» до столиці, бо тутешні корінні містяни обирають українську. Московський егрегор дуже потужний, і багато хто досі трактує Київ як майданчик, із якого можна стартувати до Москви. Але нині я бачу також, що україномовний сегмент нашої культури та нашого розвитку є цікавим і потужним. Сподіваюся, що саме зараз ми виробимо ту критичну масу українського якісного мистецького і творчого контенту, на якій можна буде вибудовувати свою ідентичність молодому поколінню, що йде за нами. Молодь включилася в процес і активно підтримує форми українського буття. Спостерігаю за Подолом: молоді мами, діти розмовляють українською. Такого раніше ніколи не було. Це мене тішить і дає сподівання, що все в нас буде добре.