У своїй книжці «Третій шимпанзе» Джаред Даймонд стверджує, що нас від шимпанзе відрізняє приблизно 1.6 % ДНК, більша частина з якого є сміттєвим, тобто не несе суттєвої інформації. Якби інопланетянин прилетів вивчати людство, майже напевне він назвав би нас третім шимпанзе (після звичайного і карликового), адже різниця між нами генетично навіть менша, ніж між різними видами птахів роду Волове око. Вражає, що якась незначна відмінність на рівні побудови кількох типів білка дає таку колосальну різницю на практиці. Або ж ні, і ми себе переоцінюємо, що змушує руба ставити питання про етичність медичних випробувань на тваринах й утримання їх у неволі. Тут саме час згадати, що в ХХ столітті у зоопарках можна було побачити і мешканців колоній: десь між крокодилом та антилопою у клітці сиділи жителі Бельгійського Конго.
Втім, дещо таки вражає: людина, один з найменш пристосованих до важких випробувань ссавців, примудряється виживати у будь-якому кліматі та майже за будь-яких умов.
Саме «Третього шимпанзе» я читала, коли почалися перші тривалі відключення цієї зими. За кілька днів ми наблизилися до природних умов існування такою мірою, що часом я шкодувала через неможливість впасти у сплячку до кінця холодів. Ми такі крихкі і водночас стійкі, такі вразливі і заразом напрочуд міцні. Навіть коли немає світла, опалення і води, якось та й тримаємося. Навіть коли чуємо свист ракети та гудіння шахеду, не забуваємо взяти у коридор котика, аби убезпечити і його. І тут мова про цивільних, що вже казати про військових, для яких брак будь-яких вигод і постійний ризик — реалії повсякдення.
Одна з рис, яку ми, люди, монополізували, поруч з абстрактним інтелектом, — емпатичність, здатність співпереживати іншим і відчувати їхній біль. Звісно, не факт, що і ця риса властива лише homo sapiens: тварини, що живуть групами, часто доглядають слабших, немічних і некорисних членів зграї, хоча це суперечить правилу «кожен за себе». Але зараз про людей: ми — істоти співчутливі, сприйнятливі до чужого болю, навіть якщо самі не маємо схожого досвіду.
Книжка Світлани Ославської «На власній шкірі» — це збірка текстів, що постали на основі задокументованих впродовж 2022–2024 років свідчень, коли авторка працювала в команді The Reckoning Project. Це історії вцілілих під час окупації, тих, хто втратив рідних, дім, а часто й сам пережив тортури, але знайшов сили розповісти про свій досвід. Чому це важливо? По-перше, аби засвідчити факти воєнних злочинів, по-друге, бо наші історії і голоси мусять бути чутними у світі, а по-третє, бо нам слід лишатися емпатичними й відкритими до своїх, допомагати іншим і триматися разом, вчитися, як говорити з тими, хто пережив найстрашніше. Всі ці оповіді різні і вкрай непрості, але поєднує їх дві важливі риси: стійкість оповідачів та емпатія слухачів. А ще всі ці історії доводять, що описані випадки є не одиничними ексцесами, а свідомою стратегією російських окупантів, які прийшли сюди не лише забирати території, а й вбивати та катувати цивільних. Так свідчення однієї людини стає дзеркалом безлічі схожих наративів. Як зазначає авторка на початку книжки: «Складно співчувати людям в окупації загалом. Інша річ — читати про жінку, яка з дитиною у візку в мороз серед ворожих танків вирушила на пошуки викраденого росіянами чоловіка». Так, це історії війни, але й історії любові також.
Перший текст — про діда Григорія, який після початку окупації ходив уночі дивитися, де окупанти ховають свої САУ, «Гради» та «Смерчі». Вже на ранок росіяни були в нього на порозі. Після побиття Григорій потрапив у камеру, де знайшов шмат тиньку. Щодня відламував по шматочку, аби не втратити лік часу. Перше, що намагаються відібрати у полонених, — відчуття часу. Становище здається вічним, безнадійним, немає точки, до якої прямуєш, — саме так описували своє перебування у концтаборі Едіт Еґер та Віктор Франкл. Аби вижити, маєш сам встановлювати крихітні, досяжні віхи.
Друге, що відбирають росіяни у захоплених цивільних, — це їхня тілесність. Незаконно ув’язнених чоловіків, жінок і навіть дітей не годують, не дозволяють спати, піддають тортурам, забираючи так контроль над тим, що нам найближче, — нашим тілом. Розповідаючи про час у полоні, Григорій зосереджується на тілесному: розпухлій руці, проламаній грудній клітці, хворих ногах. Його шлях скидається на сучасну агіографію, та він обирає не звичне для святих смирення, а активний спротив — і цим рятується від смерті.
Інша героїня книжки Олена до останнього лишається у хаті, хоча село вже окуповане, а чоловіка вбили росіяни. Своє рішення вона пояснює так: «Розуміла: якщо піду — усе, уже в мене немає дому, бо я не зможу зайти туди, де побуває їхня нога». Сьогодні, у часи непевності, ми часто міркуємо над тим, чим для нас є рідний дім. Місцем, де почуваєшся безпечно? Навряд, бо тепер не існує безпечних місць. Простором, до якого звик, де мешкають твої рідні? Теж навряд: зараз стільки родин розділені, багато хто змушений залишити родинний дім і шукати новий. Думаю, дім — це такий ментальний конструкт, що його кожен наповнює самотужки. Для Олени дім — це сад, з любов’ю обставлена хата, качка, що вивела каченят і ті поїли кабачки. Після полону жінку обіймали односельці, раділи її поверненню, тож дім — це ще й люди навколо, а не лише всередині будинку. «Нам треба виговоритися. Коли я розказую, мені потім стає легше дихати», — закінчує Олена. Оповідь про пережите — це можливість перетворити травму на досвід і домогтися справедливості, бодай у майбутньому.
Ще один крихітний розділ книжки називається «Артефакти», і в ньому авторка перераховує те, що залишили після себе російські солдати в будинку в селі Лукашівка Чернігівської області, яке було в окупації протягом березня 2022 року. Цей перелік виглядає як реквізит до якоїсь сучасної постановки з абсурдистським відтінком: малюнок від руки на шматку тканини синьою ручкою з образом українця в подобі свині, недописане слово «РОСИ…» (саме так, з однією С), пляшка з молитвою на споживання просфори та святої води, радянська брошурка «Бухенвальд» із описами жахіть нацистського концтабору, ще кілька не менш дивних зображень. Серед усього цього лишився підпис «Петя Чуркин» і назва міста «Ростов-на-Дону». Я довго думала, навіщо Петі було згадувати, ймовірно, рідне місто. Поширити свій вплив далеко за його межі? А може, Петя Чуркін пишався власним корінням? Чи все, на чому з’являється напис «Ростов-на-Дону», має шанс стати цим Ростовом? Ймовірно, Петя ностальгував за своїм домом, про що повідомив на меблях у чужому, захопленому домі. Гомі Бгабга, американський дослідник постколоніалізму індійського походження, у своїй праці «Нація і нарація» (1990) пише про те, що символічна структура нації схожа на сюжет роману. Можна піти далі і сказати, що нація і є нарацією, тобто тим, як вона себе репрезентує на письмі, які історії стають основою її ідентичності. Історією Петі Чуркіна стало місце походження, вишкрябане на чужому стільці у чужому місті. Раніше мене страшенно обурювали такі свідчення вандалізму, тепер же я почуваюся… ніяк. Петі Чуркіна просто не існує в моїй пам’яті і системі координат, бо його оповідь — це виколота (а точніше вишкрябана) точка.
Можливо, найбільше у книжці вражає історія «Халат» про держслужбовицю Олену, яка все життя мріяла вирощувати помідори і нарешті у п’ятдесят змогла організувати власне життя так, як хотілося. У день повномасштабного вторгнення, прокинувшись від вибуху, жінка пішла сіяти помідори: природа не чекає, поки мине небезпека. На п’ятий день вторгнення вона поїхала купувати яйця, аж вісімдесят, аби з них вилупилися курчата. За три тижні вони таки з’явилися на світ, а потім жінка взяла ще й в’єтнамських поросят у господарство. Восени, коли врожай помідорів уже був зібраний, Олену забрали на підвал. Катували, імітували розстріл, морили голодом, не давали спати. Пізніше змушували копати окопи для окупантів. На підконтрольну Україні територію Олена вивезла махровий вишневий халат — навіть не свій, а чужий, який потрапив до неї випадково. Чому халат? Олена не змогла відповісти на це запитання. Я ж гадаю, що він став символом нормальності, втіленням дому. А ще вишневий — колір помідорів, стиглого овочу, врожаю, а отже, надії на повернення до свого городу.
Опинившись на волі, жінка одразу купила товстий блокнот, у який записала імена місцевих колаборантів, позивні російських солдатів — все, що пам’ятала. Пригадуєте Ар’ю Старк з «Пісні Льоду й Полум’я» Джорджа Мартіна — молодшу доньку вбитого володаря Півночі Еддарда Старка? Вона запам’ятовувала імена тих, кому варто помститися за завданий біль. Перераховування цих імен її заспокоювало. Маємо пам’ятати не лише своїх героїв, а й ворогів, зберігати свідчення і чекати на відплату.
Про це некомфортно говорити, але емпатія виснажує і виснажується із часом — і це також один з механізмів пристосування до випробувань.
Пам’ятаєте, як у перші дні вторгнення ми боялися того, що зараз викликає хіба іронічну посмішку? Скільки у нас було всередині люті до ворогів й любові до своїх? І наскільки широким було це коло — «свої»? І лють, і любов не минають, але тепер ми менше лякаємося і менше співчуваємо, нас складніше вразити — і це природно. Ми — ніби та сова з гри про Гаррі Поттера, що вже бачила «some shit». Однак саме такі книжки, як «На власній шкірі» Світлани Ославської, повертають емпатію, наповнюють змістом абстрактні поняття, як-от «воєнний злочин». Свідчити, пам’ятати і співчувати — ще один з наших обов’язків сьогодні.