З 2024 року день перед ушануванням рівноапостольного Володимира (йдеться про 14 липня) став датою церковного поминання «Оскольда, першомученика київського». Було складене й житіє з численними подробицями життя і мучеництва за віру цього, як стверджується, першого київського князя-християнина. Зокрема, йдеться про те, що Аскольд був із «династії Києвичів» (нащадків Кия, засновника міста), відповідно — мав слов’янське походження. Також саме він очолював похід русів на Константинополь 860 року. Після цього до Києва прибув грецький проповідник і показав чудо з неопалимим Євангелієм. Аскольд увірував і хрестився під ім’ям Миколай, а у Києві було засновано митрополію. Пізніше незадоволені християнізацією кияни закликали з півночі язичника Олега. Він убив Аскольда, а той став мучеником за віру. На його могилі благочестивий киянин Олма звів церкву св. Миколая.
Чи справді так було?
Творення культу Аскольда (Оскольда), заснованого на сукупності уявлень про його походження і діяльність, спонукає перевірити достовірність знань про цю особу. Суто з історичного погляду і незалежно від сенсів та емоцій, якими можуть заряджати образ Аскольда в релігійній сфері.
Огляд усіх текстів XII–XVIII століть, де прямо згадується Аскольд, дає однозначну картину. У найдавнішому з таких текстів — першій київській хроніці «Повісті временних літ» початку XII століття — Аскольд і Дір представлені як язичники-нормани (варяги), наближені північного князя Рюрика, що вирушили на південь, осіли у Києві, невдало сходили походом на Константинополь і врешті були вбиті Олегом. Пізніше, в XI столітті, біля могили Діра було зведено церкву св. Ірини (неподалік Софії Київської), а поряд із могилою Аскольда виник двір якогось Олми, а також церква св. Миколая.
Автори всіх подальших текстів знали цю оповідь або її переробки. При цьому простежується чітка закономірність: що пізніший текст, то більше подробиць додавалося і більше викривлень зазнавала початкова історія. Зокрема, переважна більшість «додаткових» відомостей про Аскольда з’являється у польських та московських творах XV–XVIII століть, максимально віддалених від подій у часі й просторі.
Аскольд і Дір та Рюрик, мініатюра Радз літопису
Про походження Аскольда і Діра від Кия вперше написав Ян Длугош, польський історик другої половини XV століття. Це екстравагантне твердження, не відоме жодному іншому попередньому тексту, напрочуд красиво вписувалося у загальну концепцію цього автора. Длугош вважав, що легендарний прародитель русинів Рус був нащадком родоначальника поляків Леха. А отже, Кий і його брати — в певному сенсі поляки. Проголошення Аскольда і Діра нащадками Кия і відокремлення їх від Рюрика створювало картину початкової польської першості на руських землях, зокрема у Києві. Це відповідало уявленням Длугоша про законне право польських королів на Русь.
Ідеї Длугоша про Аскольда і Діра підхопили інші польські автори, зокрема Матвій (Мацей) Стрийковський, що наприкінці XVI століття написав «Хроніку польську, литовську, жмудську і всієї Русі» — надзвичайно популярний історичний твір. Своєю чергою, тогочасна польська історіографія суттєво вплинула на українську історичну думку XVII століття.
Початок іншої — московської — традиції «збагачення» біографії Аскольда пов’язаний зі створенням у першій половині XVI століття великої компілятивної хроніки, відомої під умовною назвою «Никонівський літопис». Його анонімні автори додали до історії цього персонажа чимало подробиць, не відомих жодним попереднім творам. Зокрема, з цього московського твору довідуємося про похід Аскольда і Діра на Полоцьк, про їхню війну з печенігами, про вбивство болгарами Аскольдового сина. Тут же міститься повідомлення про хрещення русів після поразки Аскольда і Діра під Константинополем і чудо з Євангелієм. Важливо, що весь фрагмент про похід і хрещення має підзаголовок «О князи Рустемъ Осколдѣ». «Добудовування» історії, особливо бідних на деталі IX і X століть, є візитівкою «Никонівського літопису», яку давно відзначили науковці. Чого тут тільки немає: і похід Кия на волзьких булгар, і повстання проти Рюрика у Новгороді, і переговори Володимира Великого з папою римським, і казкові богатирі… Годі казати, що такі «унікальні повідомлення» не тільки не підтверджуються, а й часто містять грубі помилки і анахронізми. Нічим, окрім вигадок, вони бути не можуть. Звістки про Аскольда — не виняток.
Цю фентезійну тенденцію московської історіографії продовжив і суттєво розвинув Васілій Татіщєв, російський історик першої половини XVIII століття. Саме він чітко виразив ідею хрещення Аскольда, яка вже почала формуватися у текстах XVI–XVII століть. На його думку, Аскольд і підвладні йому руси прийняли християнство за патріарха Фотія, князь був наречений Миколаєм, а церкву св. Миколая над його могилою побудували тогочасні київські християни. Саме Татіщєву належить припущення, що київські язичники, незадоволені хрещенням князя, закликали з півночі Олега. Нарешті, він першим висловився про Аскольда як мученика за віру.
Cв. Оскольд-Миколай, сучасна ікона
У той самий період, коли Аскольд здобував собі нову біографію, змінилося й його ім’я: з початкової, засвідченої найстарішими рукописами, форми «Аскольд» на «Оскольд». Вона з’являється у латинському тексті Длугоша як «Oszkald». Дещо пізніше її вживає «Никонівський літопис» та інші московські твори того часу — «Оскальд», «Оскол(ь)д». У XVII столітті таку форму підхоплюють українські історичні твори, як-то «Густинський літопис». У XVIII столітті Татіщєв уже послідовно використовує форму «Оскольд» як єдино можливу. Він же запропонував версію, що Діра взагалі не існувало, а отже, всі діяння цих двох діячів — заслуга лише Аскольда. Це пояснює, між іншим, чому прибічники «Аскольдового хрещення» досі старанно «забувають» про Діра і витісняють його з історії.
Немає жодних підстав думати, що автори всіх згаданих текстів XV–XVIII століть черпали «унікальну» інформацію про Аскольда з «невідомих», але дуже давніх і, звісно, правдивих джерел. Такі джерела є цілковито фантомними, адже мали «пройти непоміченими» через численних писарів упродовж століть, не залишити по собі жодних рукописів-копій, раптово з’явитися у Польщі і Московії у XV, XVI і XVIII століттях і одразу зникнути, щойно їх використали. Причому ці «невідомі» тексти, за дивним збігом обставин, мали потрапляти до авторів з особливо розвиненою літературною уявою. Зрозуміло, що перед нами вигадки.
Однак у XIX–XX століттях деякі науковці піддалися на їхні чари. Зокрема, у середині XX століття російський археолог Боріс Рибаков («як не дивно», відомий своїми «сміливими реконструкціями» язичництва давніх слов’ян і Русі) описав діяння Аскольда з усіма знайомими нам подробицями: походженням від Кия, численними походами, сином, хрещенням та ім’ям на О. Але цей науковець пішов значно далі за своїх попередників. Наприклад, «відновив» ім’я свого героя як «Осколт» чи навіть «Осколот» і — без жодних лінгвістичних підстав — пов’язав його з назвою скіфів-сколотів, відомих Геродоту. Також на основі «Никонівського літопису» він «реконструював» «літопис Аскольда», просто вибираючи з московської компіляції XVI століття «унікальні повідомлення» за IX століття. Ідеї Рибакова «творчо розвинув» український історик Михайло Брайчевський, і вже в його обробці «нова біографія» Аскольда дісталася українській авдиторії.
Отож, початковим текстом зі згадкою Аскольда була київська «Повість временних літ», що й дала старт довгій традиції зацікавлення цим персонажем. Але за останні 500 років його портрет змінився до невпізнаваності: скандинав-язичник Аскольд перетворився на свою протилежність — слов’янина і християнина Оскольда-Миколая.
Однак уже перша літописна історія про Аскольда і Діра, укладена на початку XII століття, теж далека від достовірності. Автор «Повісті временних літ», настоятель Видубицького монастиря Сильвестр, подав мінімальні відомості про цих осіб, та й ті найкраще пояснюються його власним вимислом. Щоб залишити по собі матеріальне свідчення у вигляді курганів, вони мали з’явитися в Києві, а потім померти. Хроніка зображає їхню загибель як справедливе покарання з боку Олега за узурпацію влади. Ця історія містить виразні анахронізми (слова Олега про Київ як «матір городів руських» або ідея династичної монополії Рюриковичів). Вони не залишають шансів вважати її оригінальним давнім переказом — лише вигадкою хроніста. Що ж до появи Аскольда і Діра, то вона міцно вплетена в оповідь про «закликання Рюрика», яка теж є літописним конструктом.
Лишається ще одна подія з Аскольдової біографії у «Повісті временних літ» — похід на Константинополь. Але й тут ми не знайдемо слідів оригінальної традиції. Похід русів на Візантію був відомий Сильвестру зі слов’янського перекладу візантійської хроніки Амартола, звідки він цю розповідь буквально й списав. Щоправда, помилився з датою: 866 року замість правильного 860 року. Єдиним суттєвим додатком стали Аскольд і Дір, яким автор «Повісті временних літ» приписав участь у цьому поході. Чому? Кожен наступний руський похід або договір з Візантією був пов’язаний з київським правителем: Олегом, Ігорем, Святославом, Володимиром, Ярославом. Тільки цей, перший, але найбільш провальний з погляду хроніста набіг був «нічийним». Його й «віддали» Аскольду з Діром. Невдала кампанія цілком пасувала негативним героям твору.
Для Аскольда і Діра просто не було іншого «зручного» часу у хронології «Повісті временних літ». Її автор більш-менш знав послідовність володарів після Олега, чиї імена були закарбовані у візантійсько-руських договорах, а з кінця X століття — і в живій пам’яті. Аскольда і Діра можна було «вставити» не пізніше за Олега, але й не раніше за закликання Рюрика. Цю подію Сильвестр цілком штучно датував 862 роком — на декілька років раніше за похід на Константинополь. Це була перша згадка про русів, яку він зміг розшукати, тож і прив’язав до неї початки руської історії.
Отже, літописні діяння і хронологія Аскольда і Діра є творінням хроніста — так само як вигаданою є «біографія» Рюрика, а також (хоча й не повністю) Олега.
Якщо з руськими джерелами ситуація зрозуміла, то чи може візантійська традиція надати ґрунт для гіпотези про «Аскольдове хрещення»? Найдавніші візантійські свідчення IX століття повідомляють про похід 860 року і — без подробиць — про подальше хрещення русів за патріарха Фотія, що надіслав до них єпископа. Але у знайомий нам спосіб пізніші тексти додавали деталей і викривлень до цих оригінальних повідомлень. Вже у творах X століття з політичних міркувань навернення русів почали приписувати наступному патріархові Ігнатію, а історію хрещення збагатили сюжетом про неопалиме Євангеліє.
У первинних візантійських свідченнях немає нічого, що підтверджувало б київське походження нападників 860 року. Навіть навпаки: той факт, що наступного року імператор клопотався про повернення полонених у хозарів, вказує на те, що ці руси припливли не з Дніпра, а з Волги і Дону, тобто з підвладних хозарам земель. Справді, у той час руси-вікінги потрапляли до Каспію і Чорного моря Волзьким шляхом. Дніпровський шлях буде відкритий лише за пару десятиліть, а перші археологічні свідчення присутності русів у Києві походять від 880-х.
Cимволічний надгробок Аскольда у Києві на Аскольдовій могилі
Що ж до навернення русів, то єдине реальне пояснення цих повідомлень слід шукати у тому, що якась група цих людей могла охреститися під час візантійського посольства до хозар 861 року. Але це не були київські руси, тим паче не Аскольд.
Зв’язок Аскольда із хрещенням русів після походу 860 року є дуже пізньою ідеєю. Вперше натяк на неї зустрічаємо у московській компіляції з «всесвітньої історії», відомої як «Руський хронограф» початку XVI століття. Там у єдиному повідомленні розказано про похід на Константинополь Аскольда і Діра і про хрещення русів та чудо з Євангелієм. Цей сюжет запозичив з «хронографа» «Никонівський літопис», але вже виразніше позначив зв’язок хрещення з цими князями. Загалом ідея прийняття християнства в часи Аскольда пройшла певну еволюцію в польських, українських і московських текстах XVI–XVII століть і вже у XVIII столітті з’явилася в більш розгорнутому вигляді у Татіщєва. А далі її перейняли деякі історики новітнього часу.
Як бачимо, ідея «Аскольдового хрещення» є плодом штучного поєднання відносно пізніх оповідей. Натомість найдавніші свідчення про Аскольда з першої руської хроніки і про хрещення русів з візантійських джерел IX століття — це різні історії, які мають небагато спільного і не складаються в єдиний пазл.
Усупереч прагненням прихильників «Аскольдового хрещення» вичитати в літописному тексті натяки на його посмертне християнське вшанування, джерело засвідчує протилежне. Зведення храмів поряд із поганськими курганами чи просто на їх верхівках було нормальною практикою в Києві XI століття. Наприклад, Ірининську церкву побудували біля «Дірової могили», яка ще височіла там у часи Сильвестра. Пізніше, у XII столітті, маємо свідчення про церкву св. Василя на Щекавиці, де розташувалась «Олегова могила». Та найяскравішою ілюстрацією є перший кам’яний храм Русі — Десятинна церква, зведена просто на поганському могильнику епохи вікінгів. Отже, будівництво церкви св. Миколая на пагорбі, що вважався могилою Аскольда, жодним чином не вказувало на бодай якийсь зв’язок цієї особи з християнством.
Ще важливіше те, що у мові «Повісті временних літ» слово «могила» позначає курган — язичницьке поховання. Християнина і мученика за віру не ховають за поганським обрядом. Варто нагадати, що безсумнівна християнка Ольга, згідно з її найдавнішим житієм, заповідала поховати себе «на місці» за християнським звичаєм: «могили не насипати, тризни не творити».
***
Підведімо підсумок і запитаймо: то що ж ми достовірно можемо знати про Аскольда?
Це був впливовий чоловік із середовища східних вікінгів — русів — у період між кінцем IX і кінцем X століть (без точнішого датування), який мав скандинавське ім’я Аскольд і на честь якого назвали один з язичницьких курганів поблизу тогочасного Києва. Оце й усе.
А далі читач має вирішувати, хто йому потрібен: персонаж із красивою, але фіктивною біографією чи реальна особа, про яку майже нічого не відомо. Святий Оскольд чи достовірний Аскольд?