Мій брат і я – окрадені діти часів совка, як і мільйони тих, що виростали під режимом. Ми, по суті, нічого не знали про наші українські прадавні традиції. Жили наче без роду-племені за плечима, відтяті живосилом від історії і тяглості поколінь. Найстрашніше – не усвідомлювали цього.
Ніколи у нас не святкували ні на Андрія (кусання калити), ні на Миколая. І – ніякого Різдва чи маланкування. І це – в селищі центральної України! Знаю тільки, що батьки-вчителі тихенько йшли в гості до рідні на Святвечір – по кризі через річку Протоку, що впадає в Рось. Ми, діти, лишалися вдома і чекали гостинців: пампухів, пісних пиріжків. Оце і все свято! Та ми навіть не знали, як вітати з Різдвом! Натомість – нам накинули сакралізацію нового року, з чого потім дивувалися наші діаспорні приятелі. Сакралізація, точніше, фетишизація передовсім харчова – в час хронічних продуктових (і не тільки) дефіцитів: майонез, приміром, як і консервований горошок, «діставали» заздалегідь і «по блату». Фетишизація мандаринів, олів’є з дешевої ковбаси, а на «десерт» – довгожданна «Зарубєжная естрада» по телевізору під самий ранок. Оце – замість таїнства Різдва.
Читайте також: Різдво 1991 року — коли світло здолало найтемніший політичний морок
Не до порівняння – дитинство, скажімо, на Косівщині. Як-от у поета і видавця Івана Малковича: зі святами, які вростали в життя, серце й душу мало не з пелюшок. Та навіть у тих краях не все було так просто: влада знаходила способи, як переслідувати тих, хто не хотів обірвати зв’язок поколінь і силу єднання роду, хто видивлявся в небі Віфлеємську зірку.
Іван із сяйливими очима розповідає про різдвяне колядування по груди у снігах – яка це розкіш життя, який подарунок долі! З освітленою звіздою у руках, що її виготовляли власноруч і заздалегідь. З нею-таки доводилося втікати від районного начальства, яке полювало за вертепниками на своїх сірих «бобиках». Скільки символів!
Читайте також: Різдвяні традиції Волині: дідух, солом’яні павуки, Святвечір та Голодна кутя, що об’єднує покоління
Ми з братом вирішили бодай дітей своїх долучити до різдвяних традицій. А час такий – немає в кого розпитати! І трапився нам двотомник «Звичаї нашого народу» Олекси Воропая. Репринтне видання 1991 року тієї книжки, що вийшла в Мюнхені 1958-го. Читали абзац за абзацем, також і про пригощення худоби, якої не мали, але ж як цікаво все розписано! За ритуалом – віковічні традиції господарювання, ладу, ставлення до довкілля. І все це «схрещено»: язичницьке й християнське, що дивним чином не суперечило одне одному. Навіть оце закликання, таке наївно-дитяче:
– Морозе-морозе, іди до нас кутю їсти!
Особливо вражала традиція нікого не полишати у час родинного свята: діти мають нести святкову вечерю близьким родичам, а то й нерідним, але самотнім людям.
Ми вчитувалися, які саме пісні страви мають бути на столі у Святвечір. Вносили солому й устеляли нею під різдвяним столом, щоб там «квоктали» наші діти, вишукуючи горішки та монетки.
«Бог предвічний народився!»
Прояснювалося й нам, уже старшим, як зовнішні дії, основа ритуалу, впливала на стан душі, внутрішнє переживання сакрального моменту народження немовляти Ісуса Христа. І цього всього нас цілеспрямовано позбавляли, заміщуючи «утрєннікамі» з дідом морозом і снєгурочкой, роздаванням скупих «подарунків» у целофані, яким ми, совєтскіє дєті, мали тішитися безмірно…
Ще 1989-го незабутній Сергій Проскурня запросив на різдвяну виставу у науковій бібліотеці імені Вернадського. Особливо вразив тоді виступ хорової капели під керівництвом Богдана Антківа. Це був спів справді ніби янгольський, небесний – може, тому, що вперше чула колядки у такому прекрасному виконанні. Воно так запало в душу, що безконечно вмикала в магнітофоні «Маяк» касету із записами хору, – аж ті колядки і щедрівки вже самі лунали в пам’яті:
Бог ся рождає, хто ж Го може знати!
Тут Ангели чудяться,
Рожденного бояться.
А віл стоїть, трясеться,
Осел смутно пасеться.
Пастиріє клячуть,
В плоті Бога бачуть,
Тут же, тут же, тут же, тут же, тут!
А та єдина колядка, яку знала з цензурованим переінакшенням («Рік новий народився» замість «Син Божий народився!») звучала так урочисто й життєствердно, наче всі ми і справді свідки Події тут-і-тепер:
Добрий вечір тобі, пане господарю!
Радуйся!
Ой радуйся, земле,
Син Божий народився!
Застеляйте столи, та все килимами.
Радуйся!
Ой радуйся, земле,
Син Божий народився!
…Чогось думала, що Олекса Воропай – галичанин, а він – одесит за місцем народження. Народився там у 1913 році, помер 1989-го в Британії.
Вікі інформує, що Воропай –український етнограф, фольклорист, біолог, мемуарист і письменник в еміграції. Доктор слов’янської етнології (1958) та біології (1961). Дійсний член Королівського антропологічного інституту Великої Британії та Ірландії. Підкреслюється його внесок у розвиток української геортології – науки, що вивчає свята як складову світової культурної спадщини.
Читайте також: Різдво Ісуса Христа — дивна подія
…Шкода мені, що ніколи не ходила я з різдвяною ватагою, як той-таки Іван Малкович – уже в Києві, зібравши добірне товариство музикантів і поетів, –колядували добрим людям. Я хіба Козою-Дерезою була для дітей приятельок. Тоді знадобився мій старий плащ із псевдохутряною підкладкою, яку вивернула назовні. А маску з рогами змайстрував брат.
Тепер ми вже для покоління внуків і Калиту зорганізовуємо: кусаємо її, намагаючись не сміятись, мітимо сажею одне одного, й на Миколая збираємося – з найменшими ліпимо вареники. А Різдво – це Різдво.
І особливо звучить Богдан Ігор Антонич цієї пори:
Народився Бог на санях
в лемківськім містечку Дуклі.
Прийшли лемки у крисанях
і принесли місяць круглий.
Ніч у сніговій завії
крутиться довкола стріх.
На долонях у Марії
місяць – золотий горіх.
Бог предвічний народжується там, де Його чекають.