За місяць — 11 липня Польща вперше відзначатиме Національний день пам’яті поляків — жертв геноциду, скоєного ОУН та УПА на східних територіях Другої Польської Республіки. Сейм затвердив нове свято одразу після президентських виборів та перемоги одіозного (у різних сенсах) Кароля Навроцького.
Українську реакцію, мабуть, найповніше характеризує слово «нерозуміння». У нашому інфопросторі, переповненому куди важливішими питаннями боротьби та виживання, кожна новина з Польщі, що має історичний контекст, викликає щонайменше нерозуміння. Чому події понад 80-літньої давнини відіграють настільки важливу роль у виборчих перегонах Польщі? Й коли, врешті, ці історичні питання та претензії, що безпосередньо впливають на сучасність, вичерпаються?
Пропагандивний плакат на вшанування «11 липня». Показово, що тлом несвідомо вибрано фото зі спалення українського села Сагринь, що здійснила Армія Крайова в 1944 році.
Закон і політики
Давайте спершу скажемо кілька слів про новий закон, тим паче що він дійсно невеликий — близько 200 слів. На загал все зводиться до однієї тези: на східних кресах (sic!) ОУН-УПА знищили понад 100 тисяч поляків.
Про «східні креси», цифру в понад 100 тисяч, тезу «жертви — поляки, а винуватці — ОУН-УПА» — про всі ці умовності, а часто й спекуляції, не раз говорилося. Щонайменше можна ознайомитися з відповідним матеріалом Тижня.
Та в законі з’явилося й дещо нове порівняно з одіозною «волинською» постановою, прийнятою 22 липня 2016 року. В постанові згадано не «поляків», а «громадян ІІ Речі Посполитої» (теж спекуляція, бо розуміємо, що ця держава зникла у вересні 1939-го), та зазначено, що жертвами стали не лише поляки, але й представники інших національностей. Тепер усе це отримало спрощено-однозначне трактування.
Інший момент записано в першій (із трьох) статей закону, де йдеться про «жертв геноциду, скоєного ОУН та УПА», — знову ж таки, все звелося до двох формувань, хоча раніше список був ширший.
Впадає в очі не лише ця спрощеність у трактуванні історії, але й одностайність, із якою прийнято закон, — один депутат утримався, зате всі інші (435 голосів) були за.
Під час затвердження постанови від 22 липня 2016 року теж не було голосів «проти». Вона набрала 432 голоси «за» і лише 10 «утрималися».
Звідкіля така одностайність польських обранців? Щоб зрозуміти політичні процеси, слід згадати події 2013-го. Тоді до Сейму звернулося 148 депутатів від Партії Регіонів та КПУ із закликом ухвалити закон про геноцид, вчинений українцями щодо поляків. Законопроєкт винесли на голосування, та він не здобув підтримки. Ба більше, Сейм не підтримав поправку, якою ще тоді хотіли встановити 11 липня Днем пам’яті жертв Волинської трагедії. За неї проголосували 178 депутатів, проти — 259.
Та після того все перевернулося догори дриґом. Зараз не знайдеться жодного депутата, який голосував би «проти» подібних законів. Польська політика стала заручницею монстра, що його породила — такий собі Мінотавр, що з певною регулярністю потребує жертви «історичної пам’яті».
Суспільство
Печатка «тимчасового уряду», під час польського повстання 1863 року. На ній зображений і український символ – Архистратиг Михаїл, а багато учасників польського руху виявили щирі симпатії до українців.
Чи дійсно польське суспільство настільки налаштоване проти українців? У цьому сенсі слід глянути ширше, поза «Волинь», і заглибитися в попередні десятиліття чи навіть століття. Побутує думка, що саме твори Генріка Сенкевича занесли ідею шляхетської Польщі, а заразом і відповідне ставлення до українців, під селянські стріхи. Відтоді все «східне», українське асоціювалося з дикою, неприборканою стихією. До цього варто додати певний комплекс перед могутнім західним сусідом — Німеччиною. Чи не символічно, що навіть польський орел звернений на Захід?! Українці рідко коли були суб’єктом для польського суспільства. Чи не показово, що в ІІ Речі Посполитій цим етнонімом було знехтувано, і українське населення офіційно називали «русинами». Коли ж владі слід було довести відсутність українців, то в переписі з’явилася величезна група «тутейших».
Щоправда, ще в ХІХ столітті серед польських кіл з’явилися так звані «хлопомани», які дали поштовх проукраїнському руху. Та й гасло «За нашу й вашу свободу!» піднімали поляки, коли відчували загрозу своєму існуванню. Тож закономірно, що коли у 1980-х Польща почала боротьбу за дійсну Незалежність, то виникла й формула: «Без вільної України не буде вільної Польщі!».
Рух «Солідарність» демонстрував справжню солідарність зі своїм східним сусідом. Здебільшого це стосується політиків та інтелектуалів, що формували порядок денний. У той час політичні лідери вели за собою народ. І це викликає повагу, адже польське суспільство не було прихильне до українців. Соціологія свідчить, що в 1994 році був найнижчий рівень прихильності до українців — лише 9 % поляків висловили симпатію, при 66 % антипатії.
Це змінювалося в момент, коли українці демонстрували силу й волелюбність. Так, у 2015-му, після Революції Гідності й російського вторгнення, позитивне ставлення до українців переважало: 36 % на 32 %. У подібні моменти навіть агресивні політики стримувалися від ксенофобських гасел, надаючи перевагу появі на Майдані.
Та «Волинська тема» вплинула на цю ситуацію. В 2018-му негативне ставлення щодо українців суттєво переважило: на 24 % прихильників українців, припадало 40 % з негативним налаштуванням.
Книги польських авторів на тематику УПА з фото замордованих дітей. Вони стали жертвами власної матері, божевільної циганки Маріанни Долінської, яка здійснила вбивство в 1923 році в польському містечку Радом. Пропаганда не раз використовувала цю ілюстрацію, як жертв ОУН-УПА, а в польських містах ставили пам’ятники з цієї скульптурою, як невинно убієнним від рук українських націоналістів.
Чергові піке соціологія демонструє від повномасштабного вторгнення й по сьогодні. За даними варшавського центру CBOS, на початку 2023 року 51 % поляків виявили симпатію до українців, при 17 % антипатії.
За два роки, в лютому 2025-го, той же CBOS зафіксував радикальну зміну цифр, що тепер склали 30 на 38 %. Інші соціологічні опитування демонструють іще нижчу підтримку українців. Що гірше — негативно до українців ставиться молоде покоління, для якого Волинь стала аксіомою, засвоєною зі школи.
А що українці?
У війнах «пам’яті» український голос майже відсутній. Він не лише слабкий, а й часто безликий. Згадаймо хоча б так зване «друге польсько-українське комюніке істориків», де на українців повісили всіх собак ще з доби ЗУНРу. Згодом частина істориків, що підписали документ, недолуго виправдовувалася, мовляв, «ми це не писали», «ми підписували інший текст, а опубліковано з правками», а на загал — «не відмовляємося від його змісту». Демонстрацією абсурду є підписи під документом двох професорів УКУ, коли в документі понад утричі занижено кількість українських жертв, поіменно встановлених науковцями того-таки УКУ.
Свіжа історія з ексгумацією жертв села Пужники. Цілком можливо, що цей об’єкт Польща обрала першим, бо тут дійсно маємо справу з акцією УПА. В лютому 1945-го там загинуло близько 50 мешканців-поляків (так свідчать звіти УПА, і це підтверджується останками 42 осіб). Та в українських ЗМІ здебільшого подають це в контексті Волині, підливаючи масла у вогонь — ось мовляв ексгумація жертв Волинської трагедії. Дарма що Пужники розташовані на так званому Галицькому Поділлі, далеко від Волині. Це історія протистояння українського підпілля та «стрибків» — спецзагонів НКВС, які в тому районі здебільшого складалися з поляків. Ця історія демонструє весь спектр протистояння з залученням підпілля обох народів та радянського НКВС. За нормальних обставин ці події мали б пролити ширше світло на трагедію цієї землі в часі війни. Та не факт, що так станеться, зокрема й через непрофесійність з нашого боку та пропаганду — з польського.
Польський прем’єр Матеуш Моравецький відвідує вже неіснуюче польське село Пужники, що на Тернопільщині. Тут діяла боївка «стрибків» НКВС і в результаті нападу УПА було знищено близько 50 осіб (населення становило дещо більше 1 тисячі). Пов’язуючи ті події з Волинню, Моравецький заявив: «Ми не заспокоїмося, я не заспокоюся, доки не буде знайдено останню жертву того жахливого злочину».
Історична правда — це найменше, що зараз цікавить наших сусідів. Мінотавр потребує чергових жертв, і вони неодмінно будуть. Як прогнозують соціологи — це будуть українці в Польщі, які першими потрапляють під удар (часто таки в прямому значенні). Коли політичний градус піднімається українці стають зручною та видимою ціллю. Завдяки їм вдається каналізувати суспільне невдоволення з політичних та економічних проблем.
Свого часу Вінстон Черчилль зауважив про існування «двох Польщ», називаючи це таємницею й трагедією європейської історії: «Слава в періоди заколотів та горя; мерзенність і ганьба в періоди тріумфу… І все ж, завжди існували дві Польщі: одна з них боролася за правду, а інша плазувала в підлості».
Останнє десятиліття, за Черчиллем, — це затяжний «період тріумфу». І черговий закон про 11 липня є тому свідченням. Його друга стаття дослівно звучить так: «Національний день пам’яті поляків — жертв геноциду, скоєного ОУН та УПА на східних землях Другої Польської Республіки, є державним святом». Святом на трагедії.