Відомо, що Іосіф Сталін дуже хотів якщо не домогтися перемоги на 1 Травня, то хоча б узяти на цю дату Берлін. Вождь добре розумів значення символів і не шкодував чужих життів для їх звеличення (згадаймо, як він вимагав за будь-яку ціну відбити Київ до річниці Жовтневого перевороту). Саме ця відданість символам, ба навіть Символам, перед якими живі люди – ніщо, і ріднить радянський режим із нацистським. Недарма Парламентська асамблея Організації з безпеки та співробітництва у Європі ще 3 липня 2009 року ухвалила резолюцію, в якій (попри протести російської сторони) засуджувались і нацистський, і сталінський режими й містився заклик відмовитися від возвеличення їх обох.
На Заході всім зрозуміло, що 40-ві роки ХХ століття Європа зустріла затисненою між двома тоталітарними монстрами. Дискусії про те, хто з цих монстрів був меншим злом, тривають і досі, щоправда, на академічному рівні. Але ніхто із серйозних дослідників не твердить, що СРСР був «добром».
Україна слідом за Росією демонструє в цьому питанні особливість слов’янської душі. Ще 19 квітня 233 депутати Верховної Ради схвалили заяву з нагоди 65-ї річниці Нюрнберзького трибуналу з такими «чудовими» словами: «Аморальними є намагання покласти на СРСР рівну з гітлерівською Німеччиною відповідальність за її (війни. – Ред.) розв’язання і тим самим виправдати нацистів». Здається, ніхто ще не звертав уваги на дивну логіку другої частини цього пасажу. Справді, чим «рівна» з Німеччиною відповідальність Радянського Союзу «виправдовує» останню? Чи українські депутати вважають СРСР абсолютним благом, зрівняння з яким автоматично вивищує будь-яку іншу державу?
Схоже, що так. Адже недарма вже після цієї заяви пропрезидентська більшість парламенту ухвалила й сумнозвісний закон про використання 9 Травня червоних прапорів. Виправдання, що йдеться, мовляв, лише про «прапор Перемоги» (міфи про який давно відомі всім, хто бажав про них дізнатися), не повинні вводити в оману. Ні до чого й розповіді про те, що саме під червоним прапором демонстрували героїзм наші діди. Німці 1945 року теж виявляли героїзм (і, на жаль, високий професіоналізм), захищаючи свою батьківщину, але це не уславлює червоних стягів НСДАП.
У випадку з «прапором Перемоги» головне те, що це радянський символ. Те саме стосується й офіціозного відзначення 1 Травня, Дня солідарності трудящих. Святкувати (не підтримувати, а саме святкувати!) боротьбу за права трудящих у країні з напівфеодальною системою експлуатації праці – це треба мати почуття гумору. Зрештою, яка радість у 1 Травні може бути для наших можновладців, які, висловлюючись радянськими кліше, належать до «представників експлуататорського класу»? Радість саме в радянських кліше.
Не маючи змоги й бажання створювати нове, пострадянські керманичі (українці тут не самотні) намагаються влити в нові міхи давно вже прокисле ідеологічне вино. Щоправда, міхи ці новими теж можна назвати лише умовно. Усе – від адміністративного апарату до водогону й каналізації – сучасна Україна отримала від совка, тож успадкування радянських ідеологем є для нинішніх міні-вождів якщо не природним, то принаймні таким, що робить непотрібною розумову працю над так званою національною ідеєю. А що ці ідеологеми викликають відразу в значної частини суспільства, тим краще. Сказано ж: розділяй і владарюй.
Про все це вже написано чимало. У відсутності реакції верхів дивує тільки нерозуміння ними однієї простої речі. Якщо української України не існує, а є такий собі уламок СРСР (саме в цьому нас і переконують згаданими акціями та рішеннями ВР), то на якій підставі всі ці люди називаються українською владою? З якого дива вони користуються всіма своїми формальними й особливо неформальними привілеями? Утім, це запитання багатьом, мабуть, спадає на думку і без прив’язки до конкретних дат.