Свято, яке завжди з кимось іншим

Колись, багато років тому, на зорі моєї діяльності кіно­­оглядача, одна відома кі­­нокритикеса-метр сказала мені: «Люба моя, тільки тоді ви зможете вважатися критиком-професіоналом, коли навчитеся без проблем засинати в кіно, а потім писати рецензію на цей фільм». Тоді її слова обурили мене до самого серця. Шкода, що через багато років я не можу відзвітувати перед тією пані, – її давно немає серед живих. А мені так хотілося б сказати їй, що я цілком виправдала її довіру, – ось уже кілька років можу вважати себе професіоналом. Цим я зобов’я­­зана кінофестивалям, які примудряються розпочинати покази о восьмій ранку.

Перший і головний міф: кінофестиваль – це свято. 

Виник він через телебачення, яке готове матір рідну продати за вдалий репортаж із зіркової доріжки, якою в режимі нон-стоп крокують мегазнаменитості в мегавбраннях від ме­­га­­кутюр’є. Насправді ж їхня хода триває щонайбільше півгодини на день, решту часу і в Каннах, і в Берліні, і у Венеції займає абсолютно рутинна робота.

Ще років 15 тому, коли пострадянські країни тільки-но починали відряджати своїх журналістів на міжнародні фестивалі, сказати комусь про рутину або втому після фестивалю вважалося несосвітенним кокетством. Утім, чим більший фестиваль, тим озвіріліша на ньому рутина і тим сильніше відчуття армійських буднів. На Каннському фестивалі доводиться переглядати в середньому чотири-п’ять фільмів щодня, у Берліні можна обійтися трьома, Венеція в цьому сенсі непередбачувана. Плюс потреба відпрацьовувати акредитацію й писати ночами тексти… 

Відчуття свята, яким дихають усі репортажі з великих фестивалів, може спочатку вразити людину непризвичаєну. Щоправда, у Венеції та Берліні більшість туристів ні про які фестивалі й не здогадуються. Канни ж на 12 днів у середині травня стають містом смокінгів і декольте. Гарно вбраних чоловіків і жінок можна зустріти в будь-який час, навіть рано-вранці, ну а вечорами центр містечка перетворюється на суцільний натовп откутюр. Діловито й повагом прямують у фестивальний палац смокін­­ги та вечірні сукні… А потім зупиняються, трохи не дійшовши до будівлі, дістають заготовлені аркушики з проханням про зайве запрошення, постоять тоскно півгодини й розбрідаються по ресторанах і кафе. Вони ж і створюють цей ошатний натовп та відчуття свята, яке проходить повз…

Вважається, що Берлінале (який саме розпочався в столиці Німеччини) відкриває щорічний фестивальний марафон. З нього й почнемо.

У Берліні все набагато демократичніше й ліберальніше, ніж у Каннах чи Венеції. Настільки демократичніше, що навіть схо­­ди зіркової доріжки ведуть не вгору, як у гламурних Каннах, а трохи вниз. Зірки під’їж­­джають фестивальними лімузинами до Berlinale Palast без натяків на зимовий одяг, виблискуючи оголеними частинами тіла та фірмовими усмішками, незважаючи на лютий. Чим помітніша знаменитість, тим довше її перебування на доріжці: фотосесія, коротке інтер­­в’ю для місцевого телебачення, автографи.

Берлінський фестиваль заснували 1951 року, але тоді він був не Берлінським, а Західноберлінським. Тому СРСР у ньому, як правило, участі не брав, а поодинока його присутність зазвичай супроводжувалася скандалом. У 1977-му, наприклад, уся радянська делегація покинула зал під час показу фільму «Мисливець на оленів», за сюжетом якого у В’єтнамі діяли американські солдати російського походження. Утім, до радянського кіно в Берліні завжди ставилися тепло й навіть присудили «Золотого ведмедя» двом стрічкам: «Сходженню» Лариси Шепітько і «Темі» Глєба Панфілова.

Після падіння Берлінської стіни на місці пустирів навколо неї в самому центрі тепер уже об’єднаного Берліна, на Потс­­дамер-плац, виріс новий запамо­­рочливий хайтек-квартал, диво урбаністичної архітектури, частиною якого став фестивальний комплекс. Спочатку не всі сприйняли адекватно переїзд Берлінале зі старенької напівімперської будівлі до нового Berlinale Palast, місця проведення всіх головних фестивальних заходів, скляного багатоповерхового будинку, абсолютно прозорого, немов пронизаного лініями внутрішніх сходів.

Коли стало зрозуміло, що Берлінале за художніми параметрами значно поступається Венеції та Каннам, його керівництво придумало собі новий, майже офіційний імідж: тут запанувала політика. Тепер неможливо уявити собі цей захід без купи фільмів про біженців усіх мастей, порушення прав людини в усьому світі й цілого «фестивалю у фестивалі» гейсько-лесбійського кі­­но, підсумком якого стає вручення спе­­ціального «голубого» ведмедика Тедді. 

Берлін узагалі вважають гейською столицею світу, а під час Берлінале фестивальний комплекс на Потсдамер-плац схожий на планетарну сходку секс-меншин і трансвеститів. 

НЕ ГЛАМУРОМ ЄДИНИМ. Дефіле у розкішних сукнях – лише верхівка Каннського «айсбергу»

Канни у середині травня нагадують вавилонське стовпотворіння – щоразу не можеш зрозуміти, як таке маленьке містечко з року в рік вміщує всю Францію і кіноманів з усього світу. При цьому це єдиний фестиваль, на якому публіку на покази не пускають. Квитки тут не продають узагалі. Канни – лише для акредитованих професіоналів. Лише журналістів щороку акредитують близько 5 тис. При цьому внутрішня фестивальна ієрархія не знає аналогів. Преса має п’ять ступенів акредитації!

Каннський фестиваль вважається найгламурнішим. І це правда, адже такої кількості зірок не знає жоден кінофестиваль. Тому з ночі довколишні пальми обвішані зіваками – звідти добре видно сходи. Вони приносять із собою харчі й приводять родичів або друзів, які пильнують заповітне місце на пальмі, якщо тобі потрібно відлучитися. Здається, багато хто на пальмах і живе всі 12 днів, доки триває фестиваль.

Вечорами й до ранку на всьому узбережжі вирує світське життя. Вечірки влаштовують переважно на закритих пляжах, де з певного часу охорону виставляють і з боку моря. Сталося це після того, як один російський журналіст занадто голосно вихвалявся своєю кмітливістю: не маючи можливості потрапити на якесь престижне party легально, він відійшов на кількасот метрів від заповітного пляжу, роздягнувся і приплив на вечірку морем, тримаючи одяг у зубах. І якби він не хизувався на кожному розі, це могло б стати тихою традицією.

Повертаючись до міфів: у Канни ніхто не приїжджає просто потусуватися. Практично всі їдуть сюди працювати: від першої зірки до останнього журналіста. Зрештою, всі займаються однією справою – розкручують кіно. Зір­­ки – своє, журналісти – чуже.  Увесь тріск і блиск навколо Круазетт – лише крихітна частина величезного айсберга, що має святкову назву «Каннський фестиваль». А його підводна частина спочиває далеко від Palais de Festival, на розкішних віллах ви­­ще в горах, якнайдалі від метуш­­ні – там укладаються багатомільйонні угоди, здатні часом змінити хід світового кіно.

Дуже довго Венеційський кінофестиваль асоціювали з іменем Муссоліні – він був створений за активного сприяння дуче й проводився навіть у роки Другої світової. Захід усіляко підтримував гітлерівський режим (наприклад, присудив двом пронацистським фільмам Лені Ріфеншталь головні призи), чого йому досі не можуть пробачити. Коли фашизм упав, фестиваль почав відхрещуватися від свого минулого. Та так активно, що витратив на це всі свої сили й безславно загас. Кілька років його взагалі не проводили, всі вважали, що він помер. Але наприкінці 1970-х несподівано від­­родився й почав кувати імідж такого собі естетського дійства, далекого від політики й комерції та орієнтованого лише на мистецтво для мистецтва.

Венеційський фестиваль найбільш клопіткий. Він відбувається не в самому місті, а на острові Лідо, до якого приблизно півгодини потрібно пливти морським трамвайчиком – вапорето. Прибувши туди, треба ще хвилин двадцять іти до фестивального центру. А на Лідо ніщо не нагадує про стару красуню Венецію – тут звичайне напівсонне село, що прокидається раз на рік від нашестя кіноманів. Тільки в самому центрі острова клубочиться фестивальне жит­­тя, але якщо відійти вбік бодай на крок, накриє тиша.

Зірки припливають на фестиваль гондолами, що, певна річ, неймовірно романтично, живуть у розкішних палацо в місті, які колись належали венеційським дожам. Точніше, на морі вони пересуваються звичайним катером, а на острові пересідають на гондоли й по спеціальному каналу підпливають до головної фестивальної будівлі – палацу Cinema. Ця споруда, зведена саме при Муссоліні, нагадує часи розквіту італійського кіно, викликаючи в пам’яті привид Вісконті. Тим більше що саме тут, за два кроки від Cinema, в готелі Grand Hotel das Bains він знімав свою знамениту «Смерть у Венеції» за новелою Томаса Манна. Зовні будівля надзвичайно солідна, насправді ж це просто чотири стіни, які утворюють глядацьку залу, – без фойє, вестибюля, гардероба та інших звичних для таких споруд приміщень. До зали потрапляєш просто з вулиці, вистоявши для початку чималу чергу. Сама атмосфера на Венеційському фестивалі куди більш розслаблена, ніж, приміром, у Каннах чи Берліні. Венеційський – єдиний з усіх великих фестивалів, котрий принципово не обзаводиться власним кіноринком. Як і раніше, вдає, ніби цурається комерції. По-друге, його віддаленістю від міста й натовпів туристів. Звісно, зі­­ва­­ки-синефіли є й тут, але їх значно менше, ніж у Каннах чи навіть Берліні, та й прибувають вони на Лідо не лише подивитися на зірок, а й сходити в кіно – на щастя, квитки тут є у вільному продажу й коштують не більше ніж €10.

Канни люблять вдихати нові радикальні вітри. Ти можеш бути тричі класиком, але до конкурсу тебе включать радше для оздоби. Каннська програма зазвичай прикрашена такими іменами – улюбленцями місцевого начальства, як Девід Лінч, Ларс фон Трієр, Тео Ангелопулос, Квентін Тарантіно, Вуді Аллен, Кен Лоуч, але «Золоту пальмову гілку» зазвичай отримують новачки на кшталт торішнього тріумфу таїландського режисера Апічатпонга Вірасетакуна за фільм «Дядечко Бунмі, який пам’ятає свої минулі життя» або несподіваної перемоги румунського дебютанта Крістіана Мунджу зі стрічкою «Чотири місяці, три тижні і два дні».

Венеційський «Золотий лев» усіма своїми кігтями чіпляється за імідж безсрібляника, але він уже немолодий, тому періодично промахується. Чого було варте, приміром, присудження головної венеційської нагороди три роки тому «Рестлеру» з Міккі Рурком – чистої води комерційному мейнстриму! 

А ось берлінський «Золотий ведмідь» найневибагливіший. Якщо в конкурсі не виявиться пристойного фільму про порушення прав людини або геїв, «Ведмідь» може спрямувати стопи в бік якогось негритянського мюзиклу.

Скільки у світі кінофестивалів – рахувати безглуздо. Навіть Міжнародна асоціація продюсерів, на яку покладено обов’язок фіксувати їх і стежити за фестивальним рухом, здається, махнула рукою на некерований процес. Кіноогляди виникають, умирають, відроджуються, діляться, дробляться, змінюють назви. Офіційно Асоціація визнає 47 фестивалів – їм видано спеціальне посвідчення, що підтверджує їхній статус. Утім, за приблизними оцінками фахівців, на сьогодні у світі уживається близько 1 тис. кінооглядів. Бувають фестивалі регіональні: країн Азії, Латинської Америки, Африки, скандинавського кіно тощо. Поряд із ними – незлічен­­на кількість тематичних фес­­тивалів: детективного кіно, екологічного, гейсько-лесбій­­сь­­кого, спортивного, феміністсь­­кого, військового, фільмів про кохан­­ня, словом, безліч.

Але так уже повелося, що трійка лідерів ось уже кілька десятиліть не змінюється: найавторитетнішими у світі вважаються Каннський, Берлінський і Венеційський фестивалі. Кан­­нський посідає перше місце апріорі, а за друге не втомлюються десятиріччями боротися Берлін і Венеція. Усі вони обросли міфами, створеними збудженою радянською уявою, що жадібно облизувалася на будь-який недоступний по цей бік залізної завіси захід, та ще й на березі якогось моря, та ще й з іноземними зірками в декольте. Потім міфологізацію підхопили пострадянські журналісти, чиї пер­­ші відрядження на Кан­нський, приміром, фестиваль за самовідчуттям дорівнювали виходу у відкритий космос. 

Потрапити до Берліна, Канн чи Венеції – неабияка підмога для подальшого розкручування фі­­льму та збільшення касових зборів. Але окрема подяка цим фестивалям за те, що «під шумок» вони витягують на світ Божий кіно, яке більше ніхто витягнути не в змозі: тих самих румунів чи таїландців. Тобто зму­­-

шують гро­­ші працювати на мистецтво, а не навпаки. 

СХІДНИЙ ЛЕВ. Азійські режисери не втрачають темпу кіноекспансії