Передноворічна лихоманка налаштовує на філософську хвилю. Хтось нишпорить в останню мить у пошуках подарунків, хтось закінчує річний бюджет, хтось складає останні заліки, поруч уже хтось святкує, гучно так. А я… усвідомлюю. Чудова позиція спостерігача, ергономічно вигідна й морально безпечна.
Мені подобається святкове місто, попри увесь його несмак і демократичний гламур. Те, що впродовж року дратувало нестерпно, тепер сприймається як перчинка. Я навіть ладен трохи посперечатися з моєю улюбленою авторкою Ідою Ворс (її матеріал про гламур тут): годі звинувачень про блиск фальшивих діамантів – якщо відійти на кілька метрів, вони виблискують майже так само, як і справжні.
Мене не дратує натовп. Я перестав його боятися три роки тому. Сьогодні він, попри штовханину, утім, помірну, привітний. Це те, чого мені бракувало в попередньому житті. Нещодавно я відвідав Мінськ. Перше, на що звертаєш увагу, – відсутність усміхнених облич. На вулицях не чути сміху. Не вірю, що це природний темперамент наших білоруських братів по крові. Радше, така в них нинішня мелодія життя.
У Києві сьогодні сміються – і на Хрещатику, і на Троєщині. Очікування свята – найменш раціональна поведінка: ти в принципі знаєш, що нічого надзвичайного не станеться: ну посидимо з друзями, вип’ємо, погуляємо, на ранок мучитиме спрага… Настрій все одно чудовий. Чому, з якого дива?
Звісно, нам не забракувало б трішки життєрадісності, навіть, може, легковажності. Мабуть, сонця замало (про це колонка Єгора Соболєва тут). Тому така гарячковість навколо туристичних агенцій. Кількість проданих путівок – навіть не на гірськолижні бази, а на дешеві курорти Єгипту – цьогоріч рекордна. У Хургаді зараз +23, без опадів.
Перед святом люди стають чемнішими. Можливо, не зовсім такими, як тоді, три роки тому на Хрещатику, але дещо схожими. В усякому разі, демонстративна, немотивована агресія ховається. Я мимоволі порівнюю. Є з чим. Я приречений на порівняння. Це не вік. Це доля покоління.
Не один я помітив: журналіст від сорока і старший, коли описує якесь типове явище сьогодення, мимоволі вдається до мазохістської ностальгії: тоді було ось так, а тепер ось так. «Тоді» – це за часів УРСР, передноворічних пайків, перевиконання п’ятирічки, котушкових магнітофонів, стукачів, свіжої «Іронії долі» (тієї, першої, а не силіконової підробки, що зараз у прокаті).
Минуле згадують не тому, що бракує фантазії. Говорять, людина, яка пережила голод, решту життя не може наїстися. У нашому випадку може йтися тільки про емоційний голод, про психологічний дискомфорт, про відсутність свободи вибору, про інтелектуальну та культурну наругу, про якийсь кутастий, колючий побут. Цей особистий досвід не можна передати тому, хто його сам не має. Він не повірить.
І все одно ми повертаємося. Тема цього номеру Тижня – «Машина часу». Ми спробували згадати, яким було новорічне свято 30 років тому.
Останнім часом дослідження матеріальної культури, побуту, повсякденного життя стали окремою потужною галуззю в історичній науці. Власне, опора на матеріальну пам’ятку, артефакт завжди була хлібом історика, і за формою горщика він реконструював політику, економіку, ідеологію прадавньої цивілізації. Але тепер горщик сам став центром уваги. Хто б міг подумати, детальний опис приватного життя не менш змістовний, ніж угода про військовий союз між двома прадавніми державами, в будь-кому разі, дає не менше матеріалу для узагальнень.
Ми намагалися відтворити, як сиділи за столом українці зразка 1978 року, чому раділи, на що сподівалися. Це не зовсім ностальгія. Просто – уточнення системи координат. Передусім, часу.
Східні мудреці вірили, що час рухається не кудись там уперед, а обертається (про історію календарів див. на стор. 66). Я в це не дуже вірю. Всі аналогії оманливі, всі збіги примарні. І коли розповідають про незмінність людської природи, це також, за великим рахунком, брехня. Екстремальні випробування – не той матеріал, з якого можна робити висновки. Ми такі, які ми є у звичайному житті. За святковим столом. Чи в переддень свята.
Ще раз кажу: мені подобається цей натовп. Мені подобається, як він вдягнений. Його жарти та його усмішки. Його позитив. Я б не хотів повертатися у 1978-й. Хоча тоді я був значно молодший, і вино смакувало краще, і цілунок хвилював більше.
Не можна ввійти двічі в одну річку. Не можна – і не треба!